Я  зайшла у під’їзд завантажена – несла пакети з продуктами. Повільно стала підніматися сходами нагору.
– Чого ти сюди ходиш? Не ходи, дорогу забудь, – почувся гучний бас сусідки Ніни Марківни – гренадерського зросту суворої жінки з четвертого поверху.
Вона гримала на когось поки що невидимого мені. Їй відповідав чоловічий голос: спочатку – тихо, а потім – набравши сили:
– Ви не можете мені заборонити бачитися з донькою!
– Немає тут Насті, я тобі кажу! Йди звідси, бо міліцію викличу. А ти під слідством. Посадять умить.
Він спробував щось заперечити, але бабця все ж виштовхала чоловіка і з гуркотом зачинила двері.
Я чула все це, зупинившись поверхом нижче, відпочивала, поставивши сумки, та й пережидала бурю, бо потрапити під гарячу руку нашій старості під’їзду, яка влаштовувала скандали за найменший непорядок на сходах, не хотілося.
Незваний сусідчин гість повернувся і поволі пішов униз, опустивши голову. Мене він одразу не помітив, а я поспішила переставити сумку, щоб не наступив.
– Пробачте, – схаменувся чоловік. – Вам допомогти?
І, не чекаючи відповіді, підхопив два моїх пакети й поніс нагору. Справедливо розсудивши, що нікуди йому з ними тікати, взяла останній. Ми підійшли до моїх дверей.
– Спасибі, що допомогли, – сказала я. І не втрималась: – А ви зять Ніни Марківни?
– Ви все чули, – зрозумів він і зітхнув: – Зять, тільки вона мене тепер не признає.
Увесь будинок знав цю історію.
Свєта, дочка Ніни Марківни, – ровесниця моєї молодшої сестри. Тому я її непогано знала ще зі шкільних років. Світлана рано вийшла заміж і переїхала з нашого дому. В неї народилася дівчинка Настя, зараз – другокласниця. Півроку тому Свєта загинула в автомобільній аварії. За кермом був її чоловік. Він і пасажир, якого підвозив, – вижили. Відтоді нещасна мати вважає зятя винним у втраті дочки, припинила усяке спілкування з ним, не допускає до внучки… Він довго був під слідством, але його не засудили, бо вина в тій аварії – не його. Та Ніна Марківна думає інакше. Так і ходить він до тещі, а вона його виганяє.
Свою маленьку дочку, яка живе з бабусею, піджидає в дворі, але пильна пенсіонерка сама проводжає внучку в школу, в музичну студію і назад приводить. Якось я бачила, що дівчинка хотіла було побігти до батька, помітивши його, а жінка зауважила: “Не можна тобі до нього. Твій тато убив маму”, – і рішуче потягла її додому.
– Ніно Марківно, це ж неправда, навіщо ви так про мене кажете? – закричав було їм услід чоловік, але залізні двері під’їзду із замком, ключ від якого з квартири дочки забрала мати, поки зять був затриманий, з гуркотом зачинилися перед ним. Він може зайти тільки з кимсь із сусідів і даремно стукати в двері тещі…
Юрій – тепер я згадала, як звати цього ще молодого чоловіка, але змарнілого, з сивиною і згаслим поглядом, – зітхнувши, знову попрямував сходами униз. До себе хоча б перепочити й погрітися я його не запрошувала – адже незнайома людина. Та й що я йому скажу? Хоча…
– Почекайте! Спробуйте поговорити з нашою бабою Катею, – запропонувала я. – Вона у нас “совість будинку”, і теща ваша її поважає. Вони дружать, чай пити заходять одна до одної. Якщо хтось і зможе вплинути на Ніну Марківну, то тільки вона.
– Спасибі за пораду, – трохи повеселішав Юрій. – Я ж хочу по-хорошому. Юридично я правий, я батько, ніхто мене права спілкуватися з донькою не позбавляв, але ж не хочеться сваритися з Ніною Марківною. А вона проти мене малу налаштовує, грозиться позбавити батьківських прав. І якщо це їй вдасться… Ми ж жили зі Свєтою в найманій квартирі, свого житла у мене немає, а у тещі є. І якщо дійде до суду, вона все зробить, щоб Настю залишили їй, так вона каже.
– Думаю, не дійде. Домовитесь якось. Ви її теж зрозумійте, вона дочку втратила…
– Тепер хоче і в мене відібрати дочку…
Він пішов, а я, займаючись домашніми справами, все думала про цю ситуацію. Що тут зробиш? Шкода і Ніну Марківну, ми всі бачили, яка вона чорна ходила, і цього Юрія, адже видно, що він любив дружину й доньку любить. І саму Настю шкода, сироту. Як же вона мучиться, бачачи, як найрідніші люди, які у неї залишилися, – бабуся й тато – ворогують… Була думка розповісти все своїй подрузі – психологу, може, щось порадить для них. А я потім якось ненав’язливо, в розмові, передам. Та, виходячи надвір через кілька днів, побачила, як щасливий Юрій тримає на руках Настю, дівчинка сміється, притискаючи до себе прозору коробку з лялькою. А Ніна Марківна більш-менш спокійно розмовляє з зятем.
Мабуть, мудра баба Катя знайшла потрібні слова… Вже пізніше я дізналася, що старенька наша сусідка, Катерина Андріївна, таки умовила невблаганну тещу якщо не простити, то хоча б прийняти зятя заради внучки…

Ганна ЯЛОВЕГІНА
“Зоря Полтавщини”