Це справді так. Маю двох синів і чотирьох невісток. Так сталося, що сини поодружувалися вдруге, але з усіма моїми дітьми залишаюся в хороших стосунках. Нині складний час, люди мають допомагати одне одному, тим більше – родичі. Молодим зараз буває важче, ніж нам, пенсіонерам. У нас хоч пенсія є – у кого більша, у кого менша, але ж є. А у молодих, трапляється так, що й роботи немає. І на пенсію не заробиш. То треба їх підтримувати, наставляти. Так я вважаю. Намагаюся допомагати, чим можу, сім’ям дітей. Вивчив онуків. Старший син – військовий, був льотчиком-випробувачем в Астраханській області. Зараз живе в Ростові, у Росії. Інший займається будівництвом у Полтаві. Дружини моєї вже 15 років немає на світі…
З 1962 року, відколи живу в Полтаві, постійно передплачую “Зорю Полтавщини”, завжди читаю всю газету, користуюся порадами, інформацією, яку вона вміщує. У додатку “Сім’я” багато всього цікавого і корисного друкують, допомагають людям різними консультаціями, за що дуже вдячний. Ось і нещодавно мені дещо підказали… Раз виграв у зорянському розіграші призів льодоруб. Сам не рибалка, то віддав його, як то кажуть, за призначенням.
Основна моя турбота зараз – здоров’я. Мені 86 років, учасник війни, військовий, підполковник. На Велику Вітчизняну потрапив неповнолітнім. Родом з-під Опішні, у роки мого дитинства то був райцентр. Коли почалася війна, батька мобілізували на фронт. А ми з мамою разом з усім колгоспом евакуювалися у Воронезьку область, худобу везли. Дорогою поїзд розбомбили гітлерівські літаки, маму і сестру убило. Мене підібрали наші солдати, нагодували, залишили допомагати при кухні. Пам’ятаю – чистив картоплю, а тут підходить командир і запитує: “Ти звідки?” Кажу: “З Полтавської області”. – “А Решетилівку знаєш?” – “Знаю”. Виявилося, що він – земляк, решетилівський. Спитав, скільки мені років. Я відповів, що 17, хоча насправді і 16 не було. Зарахували солдатом, воював на Воронезькому, потім – на Другому Українському фронті. Навіть північні райони Полтавщини звільняв. Командир той мене беріг. Я з ним усю війну пройшов, до Берліна.
По війні направили мене вчитися на офіцера. Вчився в Ульяновську. Служив у різних місцях. Після травми потрапив у внутрішні війська. Будував у Полтаві військову частину на вулиці Лесі Українки. А раніше вона розташовувалася по вулиці Пушкіна, служив у ній…
Багато складного у нашому теперішньому житті, шкода мені жінок, у яких маленька пенсія, ще й пенсійний вік підвищили. Та треба завжди залишатися людьми, намагатися допомагати одне одному.
Бажаю всім читачам злагоди і мирного року.
З повагою Олексій Григорович КОЛЬЧИК.
м. Полтава.