Дивна річ – життя… Інколи великі події, що сталися на його перехрестях, забуваються, а подробиці прожитого береже людська пам’ять протягом багатьох десятиліть.
ось уже понад 60 років подружжя полтавців Міржинських – Броніслав Павлович і Тамара Петрівна – ділить порівну і радощі, й труднощі, й надії. Жодного разу не посварилися! Ніколи не доводилося їм давати стусанів дітям – Юркові й Оленці…
Так не буває, скаже читач. Ні, так буває, ствердно відповідає на це історія подружнього життя Міржинських. Буває, якщо на життєвому шляху зустрілися справді дві половинки одного цілого…
Як вони познайомилися, пам’ятають до дрібниць. На початку 1950-х фронтовика Броніслава Міржинського після закінчення військової академії у Ленінграді направили проходити службу в сибірське Кемерово. Якось у недільний день молодий офіцер запримітив на вулиці вродливу дівчину. І… пішов за нею. Красуня зайшла до крамниці, про щось поговорила із продавцем, а потім попрямувала до універмагу. Броніслав – слідом. На якусь мить, стоячи біля виходу, загубив її з поля зору. Та коли  вона з’явилася біля колони, його серце шалено закалатало. Потім ішов слідом за незнайомкою аж до зупинки і нарешті насмілився підійти.
– Що ви робите ввечері? – сором’язливо запитав. А потім продовжив: – Може, погуляємо разом? Погода яка чудова!
Красуня підвела на нього блакитні очі:
– А чому б і не погуляти? Погода й справді хороша…
Вже під час першої зустрічі з’ясувалося, що працюють обоє на одній роботі: Тамара виконувала обов’язки діловода у військовій частині. Відтоді Броніслав завжди чекав її після служби біля КПП. Правда, це не завжди вдавалося, бо нерідко доводилося затримуватися на роботі.
Побралися вони через рік. І дивним чином перетнулися їхні родовідні: з’ясувалося, що дід Тамари Петрівни, Войтех Вижутович, був одним із польських революціонерів, що повстали проти російського царату й були вислані до Сибіру. Польські корені мала і родина Міржинських, яка теж опинилася там у засланні.
Багато випробувань випало на долю цих сімей. Старший брат Броніслава Олександр, офіцер, загинув у перші місяці війни під час торпедної атаки фашистів у Кронштадті. Середній брат Володимир пройшов усю війну як військовий лікар, але рано помер. Сам Броніслав потрапив на фронт сімнадцятирічним юнаком, пройшов усе пекло війни, визволяв Північну Україну та Білорусь у складі Третього Білоруського фронту. Про фронтову долю лейтенанта Броніслава Міржинського не раз писали полтавські газети. Про його бойову доблесть свідчать два ордени Вітчизняної війни, два ордени Червоної Зірки, численні медалі.
Долю дитини війни повною мірою звідала Тамара Петрівна. Її родина перебувала в тилу, але підлітком дівчині довелося працювати й у військових госпіталях, і на колгоспних полях.
У Полтаву Броніслава Павловича перевели працювати як висококваліфікованого спеціаліста, коли в місті створювався військовий інститут зв’язку. Тут зростали їхні діти – Олена і Юрій, тут міцніла їхня родина, полтавська земля ставала їм все ріднішою і стала рідною назавжди.
Нещодавно подружжя Міржинських відзначило 60-річчя спільного життя – “діамантове” весілля. Відсвяткували цю дату скромно, у тісному родинному колі: приїхали з Москви донька Олена з сім’єю, з Мінська – син Юрій з дружиною. Діти бажали батькам єдиного: бути здоровими і завжди разом.
– Якщо скласти наш вік, то вийде понад 170 років на двох, – говорить Тамара Петрівна. – Броніславу Павловичу пішов уже 92-й рік, а мені – 82-й… Коли ми разом, не відчуваємо цього. Нам дуже поталанило з дітьми – і донька, і син виросли справжніми людьми, піклуються про нас.
Рік тому діти встановили батькам Інтернет, подарували ноутбук, і тепер мало не щодня усі спілкуються по скайпу. В кожний свій приїзд батькам дарують щось приємне: наприклад, минулого разу зробили ремонт у спальні.
– Бути дружиною військовослужбовця – нелегка ноша, – з теплотою говорить про дружину Броніслав Павлович. – Коли в 1956 році у нас народилася Оленка, мене раптом відкомандирували на Алтай на цілих 5 місяців. Тамара залишилася із немовлям сама. Я ніколи не чув жодного докору від неї…
– Дякую Богові за наше спільне життя, – продовжує Тамара Петрівна. – Воно рівне, спокійне, злагоджене. Раді за дітей, онуків – їх у нас троє, є й правнучка Міла. Чого іще бажати?!
У будинку на вулиці 23 Вересня поважають подружжя Міржинських. Щоденний моціон для них – ранкові прогулянки. І завжди традиційні привітання й щирі посмішки, адресовані сусідам. Мабуть, через це добро й тепло міцно поселилися у їхньому домі…

Андрій КАРПЕНКО
Журналіст