МИНУЛО кілька місяців з того часу, як “Зоря Полтавщини” опублікувала інтерв’ю (“ЗП” за 22 липня 2014 р.) із командиром окремого мотопіхотного батальйону Іваном Петренком. Днями ми знову зустрілися з ним, щоб дізнатися про фронтові будні наших бійців на буремному Сході, і за доброю традицією передали захисникам Вітчизни свіжі номери нашої газети.
Турбота держави і небайдужих громадян
– В Україні тривалий час на армію уваги не звертали, тож, звичайно, проблеми є, – розпочав розмову Іван Петренко. – Та завдяки Міністерству оборони України й небайдужим людям ці питання потроху вирішуються. Військовослужбовці отримали бушлати, теплий одяг, взуття, забезпечили нас і пічками для обігріву. Нині велика допомога надходить від Полтавської обласної ради. Не так давно привезли дрова. Адже це те, без чого ми не можемо обійтися, бо після нічної варти на блокпосту хочеться зігрітися, відпочити, а не йти у пошуках хмизу в місцеві лісосмуги, де рясніють міни й розтяжки з гранатами – “подарунки” терористів. Зараз вирішуємо питання про забезпечення батальйону пічками на відпрацьованому мазуті. Також обласна рада передавала термоси, які стали в нагоді.
Чимало полтавців і громадських об’єднань надають постійну допомогу. Це насамперед Полтавська обласна спілка ветеранів війни в Афганістані (воїнів-інтернаціоналістів), яку очолює депутат обласної ради Юрій Цомартов, обласний осередок ВО “Батьківщина” та інші благодійники. Вони допомагають ремонтувати автомобілі, адже щодня потрібні “живі” кошти на закупівлю запчастин. У батальйоні “на ходу” переважно машини з колгоспів – “ГАЗ-53”, “КамАЗ”, а військової техніки – мало.
“Головне – мобільність і згуртованість”
Так говорить Іван Петренко. На початку травня 2014-го перший підрозділ відбув на місце бойової служби. Середній вік бійців – 37 років: найстаршому – 57, наймолодшому – 20. В окремому мотопіхотному батальйоні є представники кожного району Полтавщини.
– Для нас головне – мобільність і згуртованість, та все ж, як і в кожному колективі, іноді бувають непорозуміння. Зокрема у мене як командира були певні “тертя” із групою бійців, що відмовлялися виконувати свої обов’язки. Так, один із офіцерів, а з ним ще п’ятеро солдатів, отримавши бойовий наказ про зміну дислокації, спочатку відмовлялися його виконувати, а потім самовільно залишили місце служби і дезертирували. Зараз порушники перебувають у Полтаві, щодо них відкрито кримінальну справу, – розповідає Іван Петренко. – Друга група – військовослужбовці, які по кілька місяців лікуються у госпіталях. Вони “мандрують” із одного відділення в інше. А якщо їх виписують, то ці солдати днів через два-три повертаються знову в лікувальні заклади. В такий нехитрий спосіб отримують заробітну плату, при цьому не виконуючи військових обов’язків і, відповідно, не ризикуючи життям. Є й такі, що залишаються вдома за сімейними обставинами, прикриваючись хворобами батьків. Іноді це справді так, але ж буває по-різному. Розумієте, тут уже діють суб’єктивні чинники. Втім і на хитромудрих є управа: четверо засуджено, троє чекають вироку. На превеликий жаль, і такі факти є. Та, слава Богу, що всі живі!
Війна із “зеленим змієм”
Як зазначив Іван Петренко, зловживання алкоголем – це одна із суб’єктивних проблем батальйону. Переважна більшість сумлінно виконують свій обов’язок перед Батьківщиною, але є й такі, що задружили із “зеленим змієм”. Тож командир витрачає чимало часу на роз’яснювальні бесіди, на виховання сорокарічних чоловіків. На жаль, багато жертв на буремному Сході не від ворожих куль, а від “зеленого змія”.
Алкоголь стає й головною причиною дорожньо-транспортних пригод. Водій окремого мотопіхотного батальйону, сівши за кермо автомобіля у нетверезому стані, зіткнувся із шкільним автобусом. Унаслідок аварії було пошкоджено обидва транспортних засоби. Та найстрашніше – постраждали школярі. Батальйон швидко зібрав кошти на лікування дитини, яка отримала важкі травми. На жаль, автобус бійцям самотужки відремонтувати не вдалося, тож командир батальйону звернувся за допомогою до Котелевської районної ради, звідки родом горе-водій.
Життя на лінії фронту
Умови – бойові: бліндаж, блокпост, буржуйка, палатка, позиція. Так говорить про життя окремого мотопіхотного батальйону його командир Іван Петренко. Військова частина розділена на три групи: одна безпосередньо виконує бойові завдання; друга знаходиться у резерві, тобто готує їжу, рубає дрова; а третя – відпочиває. Відрадно, що бійці вдосталь забезпечені продуктами харчування. Окрім гарної кухні, вони мають ще й польову баню.
На запитання про моральний дух солдатів Іван Петренко відповідає: “Знаєте, Україна сьогодні живе у двох вимірах: одні – на фронті, інші – в тилу. Останні вирішують буденні проблеми, із тривогою чекають новин, обговорюють дії представників влади. А на буремному Сході люди реально відстоюють право на життя кожного із нас, захищають незалежність і суверенність Батьківщини. Звичайно, солдатам хочеться додому, та всі розуміють, що потрібно стояти до кінця. Із рідними по телефону говорять рідко й швидко. Своїх бійців я завжди попереджую, щоб телефонні розмови були якомога коротшими, щоб не розповідали про місцезнаходження і завдання, які виконуємо”.
Вода і ліки – на вагу золота
Гостро стоїть проблема щодо постачання й зберігання питної води. Улітку було жарко, її не вистачало, прийшла зима – холодно, і знову немає води. Постійно бракує ліків. Командування батальйону часто звертається за допомогою у госпіталі чи районні лікарні, які ніколи не відмовляють.
– На жаль, лише на війні починаєш цінувати ті щоденно необхідні речі, на які у звичному мирному житті просто не звертаєш уваги. Адже вдома ніколи не замислюєшся, де і як набрати води, – каже Іван Петренко.
Ділилися й хлібом…
У районах Луганщини, де несе службу окремий мотопіхотний батальйон, переважна більшість населення займає проросійську позицію й вороже ставиться до українських військових. Втім бійці постійно доводять тамтешнім мешканцям, що Збройні сили України захищають своїх громадян, навіть якщо ті мають недержавницькі настрої. Телебачення на Луганщині й Донеччині – проросійське, місцеві газети майже не виходять, лише обласні, все рідше можна натрапити на україномовні, та й то лише в окремих районних центрах. Тамтешні села – наполовину живі чи наполовину мертві. Більшість людей покинули свої домівки, залишилися ті, кому їхати нікуди…
Бійці батальйону ділилися хлібом зі школою, дитячими садками, населенням. На жаль, у райони Луганщини його привозять рідко й мало.
– Ми провели загальні збори батальйону, на яких вирішили передати у місцеву школу згущене молоко й печиво, а також хліб, макарони, олію та інші необхідні продукти, – розповідає Іван Петренко. – Знаєте, дуже приємно, коли йдеш по селу, а діти вітають словами “Слава Україні!”
Що необхідно?
До цього часу для військових головною проблемою залишається забезпечення приладами нічного бачення. Також необхідні ліки, особливо противірусні препарати. Потрібний теплий одяг, валянки, “оті, що з калошами, у яких стояти годинами на морозі значно тепліше”. Актуальними і влітку, і взимку залишаються ліхтарі, миючі й гігієнічні засоби, чай, кава, солодощі. У штаб треба ноутбук і принтер, адже доводиться заповнювати дуже багато документації.
– Головне, щоб гуманітарна допомога надходила офіційно. У штабі її обліковують й передають солдатам. Також “гуманітарка” має бути адресною, щоб не траплялося потім неприємних випадків. Хлопцям необхідна підтримка не тільки матеріальна, а й моральна! – наголошує командир окремого мотопіхотного батальйону Іван Петренко.

Оксана БІЛЕНЬКА
“Зоря Полтавщини”