ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО “Лебедями материнства” прилинув до нас через роки й десятиліття. Його чесне і щире слово несе й сьогодні правду про людину і світ, учить любові до рідної землі. Він на віки залишається витязем молодої української поезії, світочем нації. 8 січня нинішнього року Василеві Симоненку виповнилося б 80 літ, але доля відміряла лише неповних 29…

У день народження поета шанувальники Симоненкового слова з усієї України відвідали його малу батьківщину: вклонилися погруддю письменника, побували у літературно-меморіальному музеї, що знаходиться у Тарандинцівській загальноосвітній школі І–ІІІ ступенів, яка  із гордістю носить ім’я Василя Симоненка.
Вузенькою стежиною із села Біївці Лубенського району простяглася широка дорога в українську літературу. На видолинку серед мальовничих пагорбів розмістилася невелика білява хата. Вона чула і перший крик Василька-немовляти, і його перші віршовані рядки, і сором’язливе зізнання у першому коханні до Люби Назарець, і привітно зустрічала вже дорослого Василя зі своєю родиною.

У Біївцях біля родового гнізда Василя Симоненка.

– Дбайливі односельчани почали доглядати за хатиною Симоненка тоді, коли ще жили дід Федір і баба Оришка. По їхніх оповідях селяни усе розставляли по місцях – і мисник, і лави, і вишиті рушники, і родову ікону зберегли. Сьогодні ми продовжуємо виконувати заповіт матері письменника Ганни Федорівни – зберігаємо просту хату-білявку під очеретяною стріхою, як було у роки Василевого дитинства, – розповіла начальник відділу культури і туризму Лубенської районної державної адміністрації Людмила Пазенко.
Біля поетової оселі із року в рік традиційно збирається полтавська родина пом’янути Василя Симоненка у день його іменин. Особливо велелюдним було зібрання нині, коли відзначаємо 80-річчя поета. До присутніх звернулися керівники Лубенського району, заступник голови обласної ради Володимир Микійчук, заступник голови – керівник апарату облдержадміністрації Роман Чабановський. Промовці підкреслили, що 2015 рік на Полтавщині оголошено роком Василя Симоненка, закликали єднатися навколо постаті автора прекрасних і пророчих поетичних рядків.
…На долю поета-праведника випали нелегке воєнне дитинство й буремні післявоєнні роки. Змалечку допитливий і наполегливий, чесний і правдивий Василь шукав свій шлях служіння Батьківщині. Він звик долати труднощі самостійно, коли дев’ять кілометрів щодня ходив за наукою до Тарандинцівської загальноосвітньої школи, яку закінчив із золотою медаллю. Про босоногі й голодні дитячі роки розповіла однокласниця і приятелька Василя Симоненка Марія Заєць:

Виставка книг “На крилах Симоненкового слова” у Лубенському районному будинку культури.

– Разом з Василем навчалися до четвертого класу в нашій школі, у Біївцях, а потім він із хлопцями перейшов до Тарандинцівської, а ми з дівчатами – на роботу (за телятами доглядали). Пам’ятаю, Василь дуже любив вчитися. Він, мабуть, раз прочитає – і вже все запам’ятає. Вірші ще тоді писав. Був тут  Льонька Щербань, так вони разом веселі рими складали, а потім і нам зачитували…
У рідні Біївці поет повернувся в скульптурному образі. Це перший пам’ятник Симоненкові на Лубенщині, а можливо, й в Україні. Він встановлений у 2005 році на кошти викладачів і студентів Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка. Унікальним є й музей, створений у Тарандинцівській загальноосвітній школі І–ІІІ ступенів у1997 році.
– Сьогодні це – три кімнати. Тут зібрані експонати, матеріали, які розповідають про дитячі й шкільні роки Симоненка, київський, черкаський періоди життя поета і журналіста, його творчість, – зазначила директор музею Світлана Яценко. – Нам дуже часто пишуть знайомі, друзі Василя Андрійовича. Зокрема його черкаський друг Микола Сніжко надіслав великого листа і дві книги спогадів.
До 80-річчя письменника вийшла у світ книга про історію Тарандинцівської загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів. Її автор – колишній директор школи, засновник музею Василя Симоненка Василь Бут. Це видання допомогли підготувати викладачі Київського національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, зокрема колишній учень цієї школи, а нині – академік Академії педагогічних наук України, доктор педагогічних наук, професор Мирослав Жалдак.
Усіх гостей запросили до конференц-залу музею, який теж відкрили до ювілею. У цій світлій залі вручили літературно-мистецьку премію імені Василя Симоненка члену Національної спілки письменників України, голові літературного об’єднання Олеся Донченка, головному редактору громадсько-політичної газети “Лубенщина” Олександрові Міщенку та зразковому аматорському ансамблю фольклорного танцю “Перлина” Лубенського районного будинку культури (керівник – Тетяна Мінакова).
Приємною несподіванкою для музею став дарунок від лубенського художника Володимира Мірошниченка – полотно, на якому серед мальовничої природи зображено хатину Василя Симоненка.

Однокласниця Василя Симоненка Марія Заєць розповідає про шкільні роки поета.

– Щоб написати картини на мотиви Симоненкових віршів “Старість”, “Поле шумить”, я перечитав чимало творів, відвідав його малу батьківщину, гуляв тими стежками, де колись промайнуло босоноге дитинство Василя Андрійовича, – розповів лубенський художник Володимир Мірошниченко.
У Лубенському районному будинку культури відбувся літературно-мистецький вечір “Я для тебе горів, український народе!” Його учасники знову полинули життєвими стежками витязя молодої української поезії.
…Василь Симоненко закінчив факультет журналістики Київського державного (нині – національного) університету імені Тараса Шевченка. У столиці доля звела його із Борисом Олійником, Миколою Сомом, Олесем Лупієм й іншими майбутніми поетами. А перші надруковані вірші студента Симоненка голосно заявили про прихід в українську літературу нового майстра слова. Цензура тоді безжально викреслювала його сокровенні думки, а десять творів взагалі були заборонені. За життя вийшла лише одна поетична збірка – “Тиша і грім”. А слава наздогнала Василя Андрійовича уже по смерті – в незалежній Україні. У 1995 році поета-правдолюба посмертно удостоєно Національною премією України імені Тараса Шевченка за збірки поезій і прози “Лебеді материнства”, “У твоєму імені живу”, “Народ мій завжди буде”.
– Пам’ять про письменника живе у його книжках, а творчість Василя Симоненка вже давно заслуговує на повне академічне видання, – наголосив лауреат премії імені Василя Симоненка, доктор філологічних наук, професор, член Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України та Національної спілки краєзнавців України Олексій Неживий.
За професією і покликанням Василь Симоненко був журналістом. Він працював у редакціях газет “Молодь Черкащини”, “Черкаська правда”, власним кореспондентом “Робітничої газети”. Саме журналістика живила його творчість. А полум’яна, болюча життєвою правдою поезія йшла супроти офіційного курсу “партії й уряду”, називала речі і явища своїми іменами. І комуністичний режим жорстоко помстився…
Він не жив, а горів! Йому належать неповні 29, а решта – вічності й українському народу!..

• Автор книги “Історія Тарандинцівської середньої школи імені Василя Андрійовича Симоненка на Полтавщині”, депутат Лубенської районної ради Василь Бут.

Оксана БІЛЕНЬКА
Анна ЧАПАЛА (фото)
“Зоря Полтавщини”