Про те, що Наталія Дмитренко – одна із представниць відомої в Україні родини Пілюгіних, шанувальники її творчості знають. Однак – не всі, надто ж якщо знайомство із дивовижними роботами для когось починається саме з персональних виставок пані Наталії. Її творчість самодостатня, молода жінка має інше прізвище в заміжжі, але родинні джерела настільки тісно сплетені – як кореневище у дерева життя. І кожна з ниточок їхніх килимів і вишивок врешті веде до джерел, із яких вони проростають, злітають, розквітають. Тож знову й знову мова заходить про цю родину із Решетилівки.
Нещодавно там, у залі Решетилівського центру культури та дозвілля “Оберіг”, відкрилася їхня нова спільна виставка – певне, завершальна цього року. І якось майже непомітною залишилася така ж, що проводилася восени у Парижі – в Культурно-інформаційному центрі Посольства України у Франції. Фотозвіт про цю поїздку я побачила на сторінці Наталії Дмитренко у Фейсбуці й попросила її розповісти нашим читачам про виставку в Парижі, про свою творчість.

– Пані Наталю, почнемо з того, що дала Вам сім’я, бо ж то однозначно – Ви із дитинства знали, якою стежкою йти у світи.
– Так, мої талановиті батьки стали моїми вчителями, власне, художньою школою для мене був батько. Мені виповнилося чотири рочки, як у Києві відкрилася республіканська художня школа, але й згодом, у шість, мама сказала, що ні, таке мале дитятко із дому вони не відправлять. І потім, щоб піти на дискотеку, для мами я мала помити посуд, а для батька – намалювати чотири натюрморти. Він був вимогливий, але з гумором. У нашому Решетилівському училищі він викладав живопис, малюнок, композицію; якщо треба було його швидко знайти, орієнтир простий: треба йти туди, де чути сміх.
– Ваша молодша сестра якось розповідала, що вона вчилася ткацтву спершу у Вас.
– Тоді я вже мала чим поділитися – у чотирнадцять років починала навчання в Московському художньо-промисловому училищі, звідти перевелася на другий курс у Решетилівське художнє професійно-технічне за спеціальністю “килимарниця та вишивальниця”. Закінчила його з відзнакою – тоді якраз останній рік в училищі викладала майстер народної творчості України, лауреат Шевченківської премії, кавалер ордена княгині Ольги Надія Несторівна Бабенко. Вона мала колосальний досвід, і ми разом із нею ткали дванадцятиметровий килим, такою була наша практика на фабриці. Решетилівська фабрика художніх промислів була на той час у розквіті. Завдяки тій практиці я одержала четвертий, найвищий для студентки, розряд по килимарству. Сьомий, наприклад, мали вже лауреати Шевченківської премії. Після училища відразу вступила до Київського художньо-промислового технікуму (нині це інститут Бойчука), який закінчила за спеціальністю “художнє ткацтво”, там викладали досвідчені майстри, знані художники, серед них – Володимир Прядка, Сергій Нечипоренко, Адам Жук. Але я закінчувала ще технікум, і щоб мати вищу освіту, продовжила навчання у Полтавському тоді ще державному педагогічному університеті імені Короленка, стала магістром культурології. Керівник дипломної роботи – Олександр Бабенко, син Надії Несторівни, так уже складалося, він же і рецензент моїх робіт, що подавалися на вступ у Національну спілку художників України. У спілку майстрів народної творчості я вступила лише минулого року.
– Ви навчалися в університеті заочно?
– Так, мені запропонували роботу в Галереї мистецтв (Полтавський художній музей імені Миколи Ярошенка), де я опікуюся дитячою творчістю, організовую і проводжу виставки, конкурси.
– Що наповнює сьогодні Вашу власну творчість?
– Килими, іграшки. Колись, іще в дитинстві, читаючи казку про солом’яного бичка, уявляла собі, як він виглядає. І зробила такого з ниточок. А потім – коників, пташок, баранців. І так уже років п’ять. Моя колекція іграшок сподобалася в Парижі, то я подарувала її українській школі, що діє там при Культурно-інформаційному центрі.
– Отож розкажіть уже про Париж, про Вашу осінню подорож, найяскравіші враження. Хто організував цю поїздку для Вас?
– Український культурно-інформаційний центр при Посольстві України у Франції, а він уже давно діє, розміщений у двоповерховому модерновому маєтку, де жив свого часу Ален Делон. А побудувала його італійська оперна співачка Наталіна Кавальєрі. Зала, де були розміщені наші роботи, – то її колишній домашній театр із балкончиком, на який вона виходила співати. Там поруч біла зала з білим роялем – дуже гарно…
– А запросили у Париж всю родину Пілюгіних?
– Так, нас знайшли за інформацією в Інтернеті, дізнавшись, що мої роботи є у Ватикані…
– Цікаво – які саме і як вони потрапили у Ватикан?
– Був період, коли я ткала ікони, зокрема зобразила Архистратига Михаїла, який є покровителем Києва. Роботу побачили в Пироговому на ярмарку посли кількох  держав, сказали, що їм потрібен подарунок для Папи Іоанна Павла Другого, бо їдуть у Ватикан із дипломатичною місією. І придбали для нього мій килим, мені це було дуже приємно. Про це багато писали, як і про нашу родину. Тож і запросили нас представити Полтавщину у Франції, перед тим знайомилися із творчістю петриківських, косівських майстрів. Організаторів виставки більше цікавила вишивка, але коли ми привезли ще й килими, іграшки, їх це захопило і вразило, вони дивувалися, наскільки складна полтавська вишивка, а вона справді найскладніша у порівнянні з іншими регіонами України, бо використовується найбільше технік.
– Пані Наталю, родинну творчість у Франції представляли Ви із батьком – художником гобеленів та килимів, заслуженим майстром народної творчості України Євгеном Івановичем Пілюгіним, так?
– Так на сімейній раді постановили… Але повезли твори і мами, Лариси Михайлівни, і сестри Ольги, які також є членами Національної спілки художників України та Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Ми вже брали участь у виставках в Туреччині, Болгарії, Англії, де експонувалися твори родини, а їздив туди хтось один. Ми з батьком у Франції провели десять днів, і це був царський подарунок для нас. Жили в тому ж маєтку, вільно ходили пішки і їздили Парижем, побачили майже все, що мріяли побачити, побували в музеях, на виставках. Весь Лувр обійшли. Я готувалася – освоїла шістнадцять уроків французької, це дуже допомогло в подорожі.
– Чула, ви там навіть Гімн України співали для гостей?
– З нами був молодий музикант із України Кирило Корсуненко, і він на тому білому роялі в палаці на відкритті нашої виставки зіграв Гімн України, а ми співали з батьком. На урочистості прийшли і представники діаспори, й французи – потім навіть у Книзі відгуків вони дякували нам за той спів. Були дуже розчулені, співали з нами. А перед відкриттям був мітинг французів на площі Згоди у центрі Парижа на підтримку України і проти співпраці президента Франції Франсуа Олланда з Путіним. Там і прапор наш розгортали, і голубів у небо запускали. І на тому настроєвому підйомі люди прийшли до нас на виставку.
– Можна лише уявити, як то приємно було відчути таку підтримку України…
– Ми її відчували скрізь – в сувенірному магазинчику, на вулиці, в автобусі, коли їхали у Версаль. Літня жінка звернулася до батька, щось запитала, а він не міг відповісти французькою, то я пояснила, що ми українці. Вона була така розчулена – до сліз, на весь автобус почала розказувати, що вони, французи, – за нас, повторюючи одне слово: маляда. Потім я прочитала, що то значить – вони за нас уболівають. Про підтримку України нам розповідали також директор Культурно-інформаційного центру, радник посла України у Франції Олег Яценківський із дружиною Наталією, директор української школи при центрі Олена Місталь. І в цьому ж центрі була розміщена виборча дільниця, коли обирали Президента України. Біля Нотр-Дам де Парі ми бачили написи французькою “Не чіпати Україну”, на мосту закоханих – жовто-блакитні стрічечки. Було багато таких приємних моментів…
– Чим найбільше вразив Париж?
– Ми уявляли, що це таке затишне місто – як Львів, Одеса. Насправді це – мегаполіс. Але збережений у стилі модерну. Марсове поле – навпаки, виявилося невеличким, травичка, газончики стрижені, там сидять люди, відпочивають. І всі бігають – вдень і вночі, займаються спортом і молоді, й літні французи. Чиновник може на самокаті їхати на роботу – поважного віку, років сімдесяти. І пані на велосипедах. Багато скутерів, машини – малесенькі. Жодного джипа ми не побачили – жодного! Місто дуже інтернаціональне, люди – з усіх країн і континентів, звучать різні мови на вулицях…
– На вашій виставці багато побувало відвідувачів?
– Дуже багато. У Книзі відгуків багато записів. “Щиро дякуємо за промінчики полтавського сонця. В далекій Франції відкриваємо ще одну частинку України. Дякуємо вам за це. Браво. Ірина Коваль”. “Дякую за надану можливість ще раз відчути гордість за славних українських майстрів, за вашу щирість та радість, яку віддаєте людям на славу України! Тут, на землі Франції, це допомагає підтримувати зв’язок з рідною землею… Олена Місталь”. “Яскрава виставка, наше рідне мистецтво, вишиванка мовою безсловесної молитви – це оберіг для того, хто її вдягає. Захоплені рукотворами пані Лариси, пана Євгена, пані Наталі та пані Ольги. Бажаємо творчої наснаги, довгих літ на квітучій українській землі, міцного здоров’я та міцного родоводу – на щастя всіх, кому ви даруєте чудові рукотвори – обереги, вишиванки й килими. Родина Яценківських”. І був навіть відгук Андрія Бразеля – нащадка родів Гоголя і Пушкіна. Написав, що шкодує, що ми не зустрілися.
А й справді шкода. Але попереду ще багато зустрічей, і шляхи Господні несповідимі. Рідна земля кличе своїх дітей, хай і народжених у чужих краях. І ніщо не єднає їх так, як глибинне коріння духовності. Воно розквітає новими пагонами мови, пісні, витканими родинними деревами й вишитими на долю рушниками. Дім Пілюгіних – то така собі міні-артіль, де вже у сьогодення вкорінюється багатогранний талант родини, яка знає і береже традиції, дивує новими відкриттями модернового штибу, дарує віру нам усім у себе і єднає нас у випробуваннях. І єднатиме завжди.

Лідія ВІЦЕНЯ
“Зоря Полтавщини”