Мешканець Машівки Олександр Сербіченко в мирному житті – будівельник. Зовні на кіборга якось не схожий: невисокий на зріст, худорлявий… Нещодавно отримав грамоту від командування АТО за службу на Сході.
Олександра знаю давно. Він – завжди з посмішкою на обличчі. Усміхнений він прийшов і на нашу зустріч. От тільки очі зовсім не ті: глибокі й сумні, немов вицвіли на сонці. За останні місяці чоловікові довелося побачити й пережити немало.
– З початку мого перебування в армії був зачислений водієм до Харківського мобільного госпіталю. Перші три місяці косили траву, рубали чагарники. А потім було відрядження в Краматорськ, де без зброї й вийти не можна. Перевозив поранених, тіла загиблих. А потім за кермом БТРа вирушив на завдання у Донецький аеропорт по бійців, що поверталися на ротацію. Мав лише доставити хлопців, та дорогою колону з восьми бронетранспортерів і двох танків наздогнали танки ворожі. Під час обстрілу моя машина згоріла повністю. Так і залишився там на 15 днів кулеметником.
В аеропорту більше півмісяця солдати не витримують. Нічого їсти і немає де взяти. Адже завезти все необхідне дуже важко, без вогневої підтримки просто неможливо. БТРи до аеропорту дістаються лише під час артобстрілу.
Одного разу до мене звернулися з запитанням: “Ти хто, звідки?” Відповів, що з мобільного госпіталю. “Значить, лікар”, – вирішили бійці. Так я став лікарем. І першого ж дня на новій “посаді”, після чергового “гумконвою” з Росії, аеропорт стали обстрілювати “рапірами”. Це – страшна зброя. Бронебійний снаряд, що легко пробиває наскрізь бетонні стіни. Тоді було у мене два “двохсотих”. Одного пробило наскрізь, другому “розвернуло” ключицю. Врятувати не змогли. Коли до нас дістався хірург, поранених і загиблих завантажили у вертоліт, лікарю стало недобре, хірургу…
Звикав до всього дуже важко. Адже вдома я будував, утеплював приміщення. А тепер довелося ще й таку професію освоювати. Біжиш по пораненого, а тебе обстрілюють з усіх боків. На собі доводилося виносити і удвічі більших – тоді не думаєш і не відчуваєш, важко чи ні. Там хлопці дуже підтримують один одного. Якщо товариша поранило, головне – не розгубитися, надати хоча б елементарну допомогу. Кожен з бійців уміє накласти джгут, перев’язати. Там довелося викинути свій одяг – бушлат і форму, настільки було все закривавлене. Вже вдома, коли приїхав у відпустку, купив новий.
Якби не волонтери, мобілізованим було б набагато важче. Це їм бійці завдячують і теплим одягом, і продуктами, й інструментами (пилка, сокира, молоток). Усе везуть саме волонтери. Прикро, що дуже мало підтримки відчуваємо звідти, звідки вона має бути. Одного разу перевозив до Харкова бійця в тяжкому стані, з відкритим пораненням голови. Доставив, а сам був затриманий за те, що з автоматом і без відрядження. Ну де я мав взяти оту “командировку” серед ночі? Куди було дівати зброю? Адже рахунок ішов на хвилини.
Як би там не було, ми стоїмо за те, щоб діти жили у вільній країні, де народилися, мирно і гідно. Я обов’язково повернуся захищати  рідну землю від терористів.
Зараз чимало людей просяться на передову. Коли після Донецька повернувся у Харків, три десятки водіїв написали заяви. Але їх не пускають. А на передовій велика нестача людей…
Переводжу розмову на інше – побутові умови, щоденні будні на війні.
– Живемо у звичайних армійських палатках. Всередині – “буржуйка”. До холодів влаштовували собі ще й бані. У морози хоч і топимо, спимо одягнені. В аеропорту ж води взагалі не було, “милися” вологими серветками.
– А рідні знали про твоє перебування в аеропорту?
– Звичайно ж, ні. Вже як приїхав, тоді розказав. Показував і фото самого аеропорту. Там уже нічого не залишилося. Лише руїни.
На закінчення нашої розмови чоловік сказав, що хоче якомога швидше повернутися на фронт і закінчити цю нав’язану нам війну раз і назавжди. Це не лише його думка, а й багатьох тих, хто нині на передовій стоїть за своїх дітей, батьків, за мир. Хай же збудуться сподівання, нехай стихнуть обстріли і якомога швидше повернуться додому наші земляки, які мимоволі стали солдатами. Адже вони не пішли воювати в чужу країну – вони боронять свою!..

Людмила ТЮТЮННИК
Журналіст