Полтавські шляхи поета

Я не прислужував ніколи і нікому.
Василь Симоненко.

На берегах тихоплинної ріки Удай розкинулося чарівне село Біївці, яке подарувало світові великого майстра художнього слова Василя Симоненка. На вузенькій вуличці вросла в землю невеличка хата, яка схожа на всі селянські помешкання 30–40-х років минулого сторіччя: сіни, хатина з піччю, невелика світлиця з маленькими віконцями. Це оселя Симоненків. До 1957 року тут жила мати поета, Ганна Федорівна Щербань. Коли в кінці літа 57-го її забрав Василь до Черкас, тут поселилася родина Мисників, Григорія та Марії. У 1970-х хату викупив місцевий колгосп, і вона стала громадською. На початку 1980-х у ній створено музей Василя Симоненка. Нелегко було зберегти пам’ять про поета його односельцям, та вони не зупинялися перед труднощами, робили все можливе, аби поетичне слово земляка дійшло до людських серць, аби дорога до нього ніколи не забувалася. 1970 року з ініціативи голови колгоспу Василя Даценка та директора Бієвецької восьмирічки Юрія Деркача біля школи встановлено пам’ятник Василеві Симоненку. Кореспондент газети “Червона Лубенщина” Борис Ванцак надрукував у “Літературній Україні” невелику замітку “На батьківщині поета” про цю мало кому відому подію. Закордонні шанувальники творчості письменника через радіостанції “Голос Америки”, “Свобода”, “Німецька хвиля” подали її в такій інтерпретації: “Як повідомив кореспондент газети “Червона Лубенщина” Б. Ванцак, більшовики задушили В. Симоненка, а селяни с. Біївці поставили поету пам’ятник і присудили колгоспну премію його імені. Де ж та єдність партії і народу, про яку так люблять говорити комуністичні керівники?” Працівники КДБ побачили в цьому ідеологічну диверсію і, як і слід було чекати, ще затятіше почали боротися з покійним, але страшним для них своєю правдою й талантом поетом-шістдесятником та тими краянами, хто повертає його ім’я із забуття. Борис Сидорович Ванцак добре пам’ятав про все це довгі літа і 1993 року написав такий спогад:
З історії однієї “диверсії”
Початок 1970-х. У біївському колгоспі імені       40-річчя Жовтня шанують славетного земляка: кращим трударям присуджується премія імені Василя Симоненка. Про це мій допис і надрукувала газета “Літературна Україна”.
Не пам’ятаю, вже скільки часу минуло, коли мене покликали до райкому партії. Третій секретар К., який відав і питаннями ідеології, в присутності ще двох “ідеологів” починає руба ставити запитання: чому я написав у “ЛУ”? Хто мене до цього схилив? Чи то я спеціально задумав… “ідеологічну диверсію”?..
Я не пізнав завжди доброзичливого до газетярів секретаря. Та в чому справа? Аж виявилося, ніби мою інформацію використав якийсь “голос” “за бугром”, сказавши, що ось земляки шанують свого поета, а в загальноукраїнському вимірі це не робиться… А ще, мовби, з облвиконкому запитали: про який пам’ятник Симоненкові в Біївцях згадує Ванцак, адже на обліку такого немає? Згадував же я про гіпсову копію надмогильного пам’ятника Василеві в Черкасах, подаровану автором-скульптором і збережену тодішнім директором школи Ю.І.Деркачем.
Наша розмова з К. гострішала. Двоє його колег, певно, відчуваючи незручність, вийшли з кабінету. Я пробував пояснити, що все то – безпідставні страхи, адже і я не диверсант, і слово “пам’ятник” вживається не лише щодо того, що де стоїть на обліку. І досі не вірю, щоб К. не розумів того, але, певно, аби самому не мати якихось неприємностей, продовжував “профілактику”… Останнє, що я сказав йому, це те, що вірю: знайдуться інші керівники, які зрозуміють, що інформація до газети писалася як пошана і до В. Симоненка, і до його односельців, а не “диверсія”. Так і сталось. Але доповнив картину тодішній завідувач райвідділом освіти Г. І. Сурмило. Йому довелося відповідати цілій комісії “гостей” із Полтави, Києва, і навіть Москви: чому він дозволив установити на шкільному подвір’ї невідомо ким і як завезену скульптуру?! І розповідали, що в Канаді після публікації в “Літературній Україні” були пікетовані посольства УРСР та СРСР <…> І тут виступив Ю. І. Деркач. По-перше, сказав він, райвно тут ні при чому. По-друге, він виконав ухвалу… партбюро колгоспу. Справді, знайшли протокол із таким рішенням – і запитання про “єдність партії і народу” підтвердилося. Все, як кажуть, стало на своє місце”.
***
Земляки згадують, що довго виправдовувалися на засіданнях різних комісій, бюро обкому та райкому партії, але домоглися того, щоб хату-музей було створено. Вони самі позносили туди речі, побудували нову піч, бо та, на якій грівся колись Василь, розпалася чи, можливо, її розвалили якісь невігласи, вони ж і шибки у вікнах повибивали. Оселю прикрасили подаровані щедрими людьми стара козацька скриня, ковганка, рубель, старі ослони і рушники, які вишили колись сільські майстрині. Особистих речей поета, на жаль, не збереглося. Інтер’єр хати відтворено за спогадами родичів і сусідів. Оселю кілька разів ремонтували, міняли покрівлю за кошти місцевої сільської ради, капітальний ремонт її зроблено 2004 року – до 70-річчя від дня народження поета. До Симоненкового обійстя часто навідуються гості – відомі в Україні й за її межами письменники, науковці, політики, культурні і громадські діячі. Екскурсанти приїжджають з усіх куточків нашої держави. У квітні 2003 року на подвір’ї поета його друзі, шанувальники таланту посадили сад. До Біївців прибули того дня брати по перу – Борис Олійник, Микола Сом, Микола Луків, Михайло Шевченко, професор Київського національного університету імені Т.Г. Шевченка Михайло Наєнко, молодий бандурист Віталій Мороз. Тягнуться до сонця своїми тендітними вітами вишні й пишні кущі калини, набирають сили яблуні й груші. А над ними возноситься голос поета:
Іду до вас із забуття воскреслий,
Мої найкращі в світі земляки.
***
Босоноге дитинство Василя Симоненка промайнуло в Біївцях. З 6 класу він навчався в Тарандинцівській середній школі. Нині тут є музей письменника. До нього ми й завітали, але спочатку кілька слів з історії музею.
У школі, яку закінчив Василь Симоненко в 1952 році із золотою медаллю, ще далекого 1963-го почали збиратися матеріали про нього, зокрема спогади вчителів, які давали допитливому й розумному юнакові путівку в життя, однокласників, друзів, рідних. Сьогодні в музеї зберігається лист від редакції однієї з центральних газет тодішньому директорові школи Миколі Максимовичу Міщенку, який звертався до письменників, культурних діячів з проханням посприяти реабілітації доброго імені поета. 1963 року учні за безпосередньою участю очільника школи та вчительки української мови і літератури Ганни Андріївни Сидоренко виготовили альбом про життя і творчість Симоненка, він зберігся і донині. 8 січня 1975 року у школі проведено перший літературний вечір, присвячений поетові-земляку, а 1985 року в Тарандинцях урочисто відзначено 50-річчя від дня народження письменника. Прибуло багато гостей із Києва, Полтави: Микола Сом, Іван Драч, Микола Вінграновський, Ганна Чубач, Микола Луків, Олександр Чуча, Федір Гарін… На середину 1970-х років невтомними лубенцями-симоненкознавцями зібрано близько 200 цінних експонатів про життя і творчість поета. З 1987 року, коли директором школи став Василь Григорович Бут, музейна справа активізувалася – фонд поповнився унікальними експонатами, зав’язалося листування з матір’ю поета, його однокласниками, товаришами по університету. 8 січня 1998 року в приміщенні новозбудованої школи урочисто відкрито “Клас-музей Василя Симоненка”. Величезну допомогу у його створенні надали Микола Сом – письменник, та Юрій Смолянський – режисер, заслужений діяч мистецтв України з Черкас. Останній передав йому близько 50 експонатів із свого власного архіву. У музеї зберігається понад 20 листів (оригіналів) Ганни Симоненко-Щербань до Миколи Сома, копії листів Василя Симоненка до Миколи Сома, оригінал листа поета до вчителя з Біївців Андрія Федотовича Махині. Ось деякі з них:
Добрий день і доброго здоров’я, Миколо Сом та твої дівчата чорноброві Ніна та Оксана.
Вибачай, Миколо, що я тебе турбую своїми незгодами. Ти знаєш, що я так одинока, нікому пожалітись, тому і пишу тобі. Моє материнське серце болить за Васю, свого сина, тому і не вмовчу щось сказати.
Вася не зносив хорошої одежини, не з’їв смачного куска хліба, не поїздив по світу подивитись, як люди живуть. Все купував книги. Працював день, а ніч писав в кухні, що мав в голові. <…> Поки, Миколо, живеш, дишеш і бачиш хоч трохи, хочеться побути в Києві, побути в Софійському соборі (прочитала в “Молоді Черкащини”, газеті, про Софійський собор). Ну не знаю, чи удасться через свою старість. Ти пишеш, що література – це боротьба. Все життя – боротьба, але ж не однакова. <…> Бувайте здорові, низький уклін вам усім. Миколо, пиши свої пісні, зимою й навесні. Передавай привіт Дмитренкові.
17 – II – 1980 р. Симоненко-Щербань.
Так у хаті темно, що покривуляла, як хотіла. (Зміст листів збережено; зроблено деяку орфографічну та пунктуаційну правку).
***
Добрий день і доброго здоров’я, Миколо Данилович Сом.
Поздоровляю з наступаючим роком вас усіх разом. Зичу вам усім разом доброго здоров’я, щастя, дружби в сім’ї. Листа твого я одержала, щиро тобі дякую. Ти знаєш, що мені аж полегшало на душі, як почитала листа. Це ж Васині останні дні життя, і мені так гірко на душі, що я можу бовкнути те, що не треба. Але я чекаю на тебе в гості, тоді й поговорим ясніше.
Вчора, цебто 5-го, в неділю, була в Марії Петрівни. Як ти, Миколо, підняв дух Марії Петрівни, що відвідав тоді її в лікарні. Там її величали поетесою.
Кажуть, мовляв, її провідують із Києва письменники. По-моєму, бути поетесою, треба мати свою ниточку, щоб з’єднувати свої слова. У Марії Петрівни добра пам’ять, вона знає, коли хто помер, хто багатий, кому положили золотий хрест, кому ще й серги золоті, а кому ще й обручку. Як приїдеш, то поговоримо від серця. Можливо, воно тобі колись пригодиться. Потім знаєш, як ми сиділи на кумполі Лисої гори, то вона каже, що там єсть таке місце, де ніколи не вигоря трава. Тобто шведи закопали золотого коня. Я його теж чула, аж я не звернула уваги, якщо вони закопали, то, очевидно, знайшлись ті, що давно викопали. Це легенда, Васі нема і нема кому передати. Ми вирішили тобі передати.
Пробач, Миколо, що я тобі голову морочу цим.
До скорого побачення.
6 – XII – 1982 р. Г. Ф. Щербань-Симоненко.
Адреса М.П.: м. Черкаси, в. Вербовецька,                 д. №14, кв. 58. Сердюк М. П.
***
Перше передаю вам низький уклін і які найкращі побажання у вашому житті і здоров’ї. Перше напишу тобі, що я твого довгожданого листа одержала, щиро дякую. Про себе писати мало, все по-старому. Люба теж живе так, як і жила… Да, ще пак, з Музею просили, щоб ти, як вийде книжка, вислав їм з автографом прямо до них у музей… Черкаський.
Напиши, як можна, про київські новини, а як не можна, то хай буде так. Цікавлюсь, де Павличко. Дурних спліток багато.
З повагою до вас бабуся Ганнуся. Симоненко-Щербань Г. Ф.
До побачення.
***
Низький уклін з Черкас усім Сомам і Соменятам! Помаленьку труджуся і слухаю пісню Миколи Сома <…>
Трохи про себе: в мене нема нічого нового в житті. Бо ми, пенсіонери, йдемо вже з базару. Живемо буденними днями. Так, як навесні капа із стріхи вода, так капають униз наші дні.
Старість та одиночество – це не така вже й розкіш. Миколо і ти, Ніно, бережіть свою сім’ю. Це буде сама благородна черта в житті. Ви мене вибачте, можливо, я свою думку і не всю виказую.
Погода, очевидно, в нас однакова, більше дощику, ніж сонця. Перед моїм вікном дуже гарно зацвіла абрикоса, любуюсь.
З цим до побачення.
З пошаною до вас Г. Ф. Щербань.
***
15.1.85 р.
Добрий день, шановний Сомику!
Перше, я тобі передаю від себе і від своїх онуків палко-сердечний привіт і які найкращі побажання в твоєму житті і здоров’я, щастя сімейного. Я від себе і від своїх внуків передаю щиру вдячність тим, що організували і провели вечір вшанування поезії мого сина Василя Андрійовича Симоненка.
Щире вітання Борису Олійнику, Миколі Сому, Тамарі Коломієць, В. Біленко, О. В. Лупі і всім, всім, всім, кого я знаю, кого і не знаю, хто участував в цьому вечорі.
А особо вашому батькові, Олесю Гончарю, низький уклін.
За мої недоліки вибачайте, ти знаєш, яка я письменна.
Г. Ф. Симоненко-Щербань.
(Да, привіт Льоняші Щербаню і його сім’ї).         [Леонід Щербань – троюрідний брат Василя Симоненка. – М.С.].
***
Добрий день і доброго здоров’я, Сомику!
Щирий уклін Ніні. Перше, поздоровляю вас з наступающим 1986 р. Бажаю вам усім доброго здоров’я, щастя і всього-всього найкращого у вашому житті, а особо здоров’я.
<…> Пишу тобі листа 17 – XII – 1985 р. Вчора в нас у Черкасах був вечір, присвячений поезії Василя Симоненка. Я, правда, не була, а була Люба і бабуся Марійка (Петрівна). Вів вечір Ю. Смолянський, правда, усі хвалили, як проводив. Але Любі і Марії Петрівні не сподобалося те, що Смолянський усіх поетів пригадав, а тебе не згадав. А ми за тебе переживаємо, чого це так? І премії не чути. Можливо, я написала що невпопад, вибач. <…> Вечір був платним, але людей було багато. Очевидно, ті, що продавали білети, не думали, що як за гроші, так не буде людей. Бо касірша каже моїй сусідці: “Далі 6-го ряду не беріть” <…>. Гроші будуть в хвонд Миру.
До побачення, бувайте здорові. Бабуся Ганнуся.
Я щитаю, що люди віднеслися не так до поезії, як до миру на Землі. Симоненко-Щербань Г. Ф. Низький уклін від Люби, Марії Петрівни, Васі.
***
Добрий день Сомику і всім Соменятам!
Перш за все, низький уклін з Черкас. Миколо, я одержала твого листа і вітання. Я дуже рада що ти тесть, а Ніна теща. Зичу вам щасливого сімейного життя і всього доброго у вашому житті, а через рік поздоровити з онуками. Молодим бажаю дожити в дружбі до золотої свайби.
А те, що ти пишеш про Васю <…> то ваше дитинство босоноге. Це треба подумати. Про студентські роки ти більше знаєш, як я, ви так жили, що, можливо, і не пройде. Тобі видніше. Звичайно, це треба поговорити з тобою. Я вже колись говорила декому, що мені бажано, щоб зробили нарис, як історію про Україну; поле, потім пшениця, потім копи. Як колись було, діти бігають поміж копами, збирають колосочки. А потім хоч і комбайн. Це просто мій сон. Не так-то легко це зробити. Як ти, Миколо, на це напишеш? Можливо, ти будеш в Черкасах, то зайди.
Бувайте здорові.
Ваша бабуся Ганнуся. Г. Ф. Щербань-Симоненко.
***
А ось лист Василя Симоненка до вчителя Андрія Федотовича Махині:
Добрий день Андрій Федотович!
Я дуже задоволений Вашим листом і щиро вдячний Вам за нього. Викликав маленький подив тільки “Василь Андрійович”, бо в мене такий титул асоціюється з солідністю та поважністю. А в мене і того й іншого ще надто мало. Чомусь досі здається, що я ще школяр. Видно, з цим почуттям можна буде розлучитися лише після розлуки з університетом. Скільки дивлюся на світ, ніби все стоїть на місці, а тимчасом наша маленька планета вже встигла 22 рази обернутися навколо Сонця. Аж самому не віриться.
Київ за чотири роки, звичайно, змінився. Став ще кращим. Будується і росте. Я люблю його до безтями, аж разом і боюся. Жити в меншому місті, як Полтава або Черкаси, по-моєму, краще. Надто вже нагадують мурашок люди в такому котлі. Невільно звучать у вухах такі рядки:
О, ці міста, мов електричні скати,
З розгоном вулиць, галасом юрби,
Де люди п’ють портвейни і мускати
І наживають гроші і горби!
О, ці жінки розкішні і вродливі,
Очей опущених прихований екстаз,
Рожеві губи вогкі і примхливі –
Я вас любив і проклинав не раз!
О, вулиці в шаленій непокорі,
Будинків нескінченний карнавал!..
Куди пливу я в цім безумнім морі,
Куди несе мене стихії шал?
Між іншим, як Вам ці вірші? Потрапити додому найближчим часом не маю змоги. Зразу ж після екзаменів виїжджаю в Черкаси. Буду працювати і компонувать дипломну. Це не прихоть і не боязнь за кар’єру, але необхідність, викликана матеріальними причинами. Якщо будете писати мені, адресуйте на “Черкаську правду”: Київ залишаю 19 лютого.
Наша система вищої освіти все-таки далека від досконалості. У нас читається так багато зайвого і не менше обходиться вкрай необхідного. Ми знаємо старослов’янську мову та історичну граматику і не вміємо стенографувати й тримати в руках фотоапарат. Писати нас навіть і не пробували вчити (правда, цього навчити, певне, не можна, але хоча б з основами редагування і правки познайомили). Абсолютно безцільна і не практична для газетяра і так звана “дипломна робота”. Ми давно вимагаємо “дипломної практики”, але марно. Цей голос “знизу” не береться до уваги. Чому – Господь Бог знає. А втім, річ тут проста – догма. Не діловий підхід – всі пишуть, а журналісти хіба гірші за інших? От і морочать нам голову і собі теж.
Я зловживаю Вашим терпінням і прихильністю до мене. Як нам уже наболіла ця “комашина в оці”.
Буду кінчати, бо лист уже непристойно довгий і до того ж, мабуть, водянистий. Бажаю всього найкращого, щиро Ваш Василь Симоненко. 15.11.57 р.
Дбайливо збережено у шкільному архіві класні журнали, табелі успішності В. Симоненка, оригінали його заяв про вступ до школи, автобіографія поета, довідки про стан його здоров’я, характеристики учня В. Симоненка, написані класним керівником Марією Йосипівною Остапенко. Зібрано багато спогадів про поета його вчителів, однокласників, друзів. Пошукова робота не припиняється.
***
А тепер оглянемо музей. Наш екскурсовод – учителька зарубіжної літератури Тарандинцівської середньої школи Світлана Борисівна Яценко.
Микола Степаненко (М.С.): “Розмову почнемо з родоводу Василя Симоненка, з його дитячих і шкільних років. Привертає увагу діарама, яка знайомить із чарівним куточком Бієвець, де 8 січня 1935 року в селянській сім’ї народився майбутній поет. Розділ експозиції “Син мужицький, золоте коріння” присвячено генеалогічному дереву Щербанів-Симоненків, яке має чотири родові гілки, що нараховують 71 представника поетового роду, основне коріння якого – в Біївцях. Сягає воно сивої давнини. Родовід поета дослідила його троюрідна сестра Л. С. Сердюк-Баран. Тут світлини діда поета, Федора Трохимовича Щербаня, батька, Андрія Леонтійовича Симоненка, матері, Ганни Федорівни Щербань (з маленьким Васильком), яка залишила такий спомин про своїх батьків: “Мої батьки – Варвара Потапівна та Федір Трохимович – замолоду обоє були високими та вродливими. Батько дожив до глибокої старості, помер він 1949 року, на 76 році життя. Дід Федір був першим Василевим другом і наставником… Він самотужки вивчив грамоту, багато читав. Його увагу привернув навіть шкільний підручник з географії чи історії. Ось чому сусідські діти (та й Василь із ними) тихцем сміялися: “Дід Щербань готується до іспитів…” Васі дід розповідав нашу прадавню історію…” (Ротач Петро. Грудочка любимої землі: Василь Симоненко і Полтавщина. – Опішне: Українське Народознавство, 1995)”.
Світлана Яценко (С.Я.): “Удалося відшукати в архівах “Запис акта про народження № 767 від 19 липня 1952 року” Василя Андрійовича Симоненка. Цей документ, як і табелі успішності, свідоцтво про закінчення семирічки, заяви про вступ до 6 та 8 класів Тарандинцівської школи, написаних               В. Симоненком, автобіографія, довідки про стан здоров’я учня Симоненка, класні журнали, книга видачі свідоцтв та атестатів із підписом, фотографії шкільних років Василя Симоненка, експонується в музеї”.
М.С.: “Цікаво читати спогади вчителів М.Й. Остапенко, У. М. Демченко, однокласниці поета           М. М. Швед (Маркової) про Василя Симоненка. “Василь Симоненко <…> вчився не заради оцінок, – запевняє класний керівник Марія Остапенко. – Головним було – здобути знання. Не любив виділятися з-поміж інших учнів, не випинався. Ненавидів підлабузників. У дитинстві захоплювався літаками. Почує, бувало, гудіння мотора і довго вдивляється в блакитну далечінь. Але переміг потяг до поезії. Вчителька української мови і літератури була його наставником і рецензентом перших поетичних вправ. Василь завжди слухав її уважно і з усього було видно, що до складання віршів ставився дуже серйозно” (Остапенко Марія. Спогади // Відлуння Василевого Різдва: Збірник, присвячений 70-літтю від дня народження Василя Симоненка. – Полтава: АСМІ). “Усі, хто його навчав і виховував, хто спілкувався з ним, – написала у своєму спомині вчителька української мови та літератури, керівник шкільного літературного гуртка Марія Микитівна Сидоренко, – уже в шкільні роки бачили у ньому іскорку таланту, яка інколи освічувала його. Здається, він був таким, як і його товариші, а одночасно і не таким. Відрізнявся серйозністю, замріяним поглядом, зосередженістю. Писати почав рано, але про свої вірші нікому не говорив, хіба близьким друзям. Одного разу на заняття літгуртка його товариш приніс вірш і не сказав, що це написав Василь Симоненко. Василь сидів і мовчав. Літгуртківці слухали уважно, вірш всім сподобався і вирішили надіслати його до дитячої газети “Зірка”. Василь згодився. Так і зробили. Відповідь не забарилася. Вірш був надрукований, а Василеві, як учаснику конкурсу, прислали привітання і кілька картинок-балів. Звичайно, Василь був задоволений і довго зберігав цього листа з редакції. Взявся серйозніше за складання віршів і на кожне заняття гуртка приносив свої нові твори. У старших класах це уже було у нього серйозне захоплення, а може, й проблиском таланту”. Карта-схема Симоненкової дороги від рідних Бієвець у Тарандинці показує, яким нелегким був дев’ятикілометровий шлях до школи для малого Василька. Екскурсанти подовгу стоять перед звичайною дерев’яною шкільною партою, за якою сидів майбутній поет, зупиняють погляд на чорнильниці та дерев’яній ручці, якими він користувався.
Наступна експозиція розповідає про роки навчання Василя Симоненка на факультеті журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка та черкаський період його життя і творчості (1952–1963 рр.). Перед нами чимало світлин, на яких зображено Симоненка-студента, кореспондента газет “Черкаська правда” та “Молодь Черкащини”, спогади друзів по університету М. Сома, Б. Олійника, Т. Коломієць. Фотографії Василя Андрійовича з дружиною, сином Олесем, матір’ю, рядки з його віршів, листів розкривають вразливу й ніжну душу чоловіка, батька, сина”.
С. Я.: “У центрі експозиції – бюст Василя Симоненка, створений скульптором Станіславом Грабовським, який подарувала музеєві Черкаська обласна держадміністрація з нагоди 60-річчя від дня народження поета”.
М. С.: “Розділ експозиції “Наші думи хай додумають онуки” розповідає про долю родини Василя Симоненка після його смерті. Тут уміщено текст звернення смертельно хворого поета до президії Спілки письменників України з проханням потурбуватися про родину після його смерті. Світлини матері поета, дружини, сина, онуки Мирослави, розповіді про їхні долі завжди привертають увагу відвідувачів музею. У вітражі зберігаються листи Ганни Федорівни до пошуковців Тарандинцівської середньої школи, книги, подаровані нею землякам”.
С. Я.: “Літературознавці поділяють творчість Василя Симоненка на тематичні цикли. У музеї значне місце відведено патріотичній та громадянській ліриці, адже Україна – то його вічна любов, вічний біль і вічна мука, а правда – життєве й поетичне кредо. Розділи цієї експозиції мають назви: “Україно, ти моя молитва, Ти моя розпука вікова” та “Я хочу правді бути вічним другом…”. Тут тексти віршів Симоненка, ілюстрації до них, портрет поета роботи черкаського художника            В.І. Клименка, подарований ним музеєві з нагоди 70-річчя від дня народження поета”.
М. С.: “Василь Симоненко палко любив свою землю, свій народ, його любов пристрасна й жагуча, вона каміння сіре може оживити. Вірш поета “Люди – прекрасні…” лубенський художник          В. Юр’євич проілюстрував досить оригінально: на сірому камінні тягнуться до сонця гілки сухого дерева з поодинокими листочками:
Воскресайте, камінні душі,
Розчиняйте серця і чоло,
Щоб не сказали
Про вас грядущі:
– їх на землі не було…
Письменник Симоненко прожив небагато, рано згорів, побачивши за життя лише одну збірку своїх віршів “Тиша і грім”, інші – “Земне тяжіння”, “Вино з троянд”, “Поезії”, “Лебеді материнства” – видано вже після його смерті. Він, певно, усвідомлював значення своєї лірики, бо інакше б не сказав:
Я залишу мужицькими ногами
Хай не глибокі, та чіткі сліди.
Ці слова поета є назвою розділу експозиції, присвяченої місцю і значенню творчості письменника в українській та світовій літературі. Відвідувачі познайомляться з п’ятьма Симоненковими заповідями, світлинами із зображенням пам’ятних місць, пов’язаних з іменем поета. Значне місце в музеї відведено виставці книг лубенських письменників”.
С. Я.: “Звернімо увагу ще на один стенд, на якому відображено рішення Лубенської районної ради про встановлення районної літературної (2000 рік) і літературно-мистецької (2003 рік) премії імені В. Симоненка та її лауреатів – талановитих поетів (Марина Кононенко, Олександр Печора, Микола Кочерга, Василь Бут, Валерій Козюра, Ігор Козюра, Микола Шиян, Юлія Мамойленко, Володимир Слєпцов, Анатолій Супрун).
В. Симоненко понад усе цінував людину, її неповторність, змушував нас замислитися над своєю місією у світі. Надовго зупиняються екскурсанти біля стенда з фотографіями добре знаних в Україні і зовсім не відомих особистостей, відшукуючи в кожній людині і в самому собі те, про що писав поет у вірші “Ти знаєш, що ти – людина?” (Його текст знаходиться біля фотографій)”.
М. С.: “Я воскрес, щоб із вами жити під шаленством весняних злив!” – пророчо заявив Василь Симоненко. Він з нами сьогодні своїм поетичним словом, думками й помислами. Остання експозиція розповідає про вшанування пам’яті земляка, про людей, які доклали великих зусиль, аби творчість лицаря-шістдесятника була належно поцінована, аби вогонь його поезії “оселився у серці людському”, бо ж він “ідеї Незалежності, суверенній Україні… віддав, за Бажаном, “не вигризки душі, а всю повноцінність життя, або смерті” (Борис Олійник).
З цікавістю знайомляться гості з численними публікаціями та фотографіями, що розповідають про відзначення дат, пов’язаних із тим, хто
… вірно свій народ любив!
Сплюндровану, зацьковану
Вкраїну
оспівував журливо-солов’їно
синівським словом ніжним, вольовим (Олександр Печора)”.
С. Я.: “Окреме місце займають експонати, що дають змогу довідатися про музейну роботу вчителів та учнів Тарандинцівської школи. Це – альбоми, присвячені життю і творчості Симоненка, фотографії, листи, книги із дарчими надписами видатних людей, які побували в музеї (поетів Бориса Олійника, Миколи Луківа, Івана Драча, Ліни Костенко, науковців Михайла Наєнка, Анатолія Погрібного, політика Олександра Мороза), подарунки українців з далекої Австралії, Німеччини”.
М. С.: “Завершують експозицію знамениті “Лебеді материнства” В. Симоненка, і це не випадково, бо в цьому вірші, що став піснею, закодовано Василеве безсмертя”.
З часу відкриття музей відвідали сотні людей із різних міст і сіл України. Його гостями були “розвіяні по чужині” наші брати і сестри. Багато з них залишили свої відгуки:
“Відвідав цей славний музей нашого славного поета Василя Симоненка. Враження надзвичайне, тут я побачив зібраний матеріал про поета з його дитячих років до … смерті … всі експонати для мене вражаючі”. (Федір Габелко, Український інфор. клуб, Австралія, 30.08.1998 р.).
“Спасибі, дорогі Тарандинці, спасибі, школо, що врядили Симоненкову світлицю, що вміло, з любов’ю справжньою бережете пам’ять про Магеллана української поезії – незабутнього В. Симоненка”. (Олексій Щербань, двоюрідний брат Василя Симоненка, Леонід Кореневич, директор Київського будинку письменників, 28.02.2002 р.).
“Вражений експозицією музею. Симоненко завжди житиме в серцях народу. Він його сьогодення і майбутнє”. (Микола Шиян, поет, лауреат районної літературної премії імені В. Симоненка. 16.04.2003 р.).
“Доля дарувала мені щастя – побувати в Біївцях – родинному гнізді безсмертного Василя Симоненка, приторкнутися до його життєпису в Тарандинцівському музеї, де так дбайливо зібрані миттєвості життя Поета. Кланяюсь Вам за добру пам’ять про великого земляка! Ваші доброчинні діяння будуть записані на небесах”. (Борис Олійник, 24.04.2003 р.).
Не можна не згадати ще про одну важливу подію: до 70-річчя від дня народження Василя Симоненка видано збірник “Відлуння Василевого Різдва”, куди увійшли спогади друзів та знайомих поета, вірші земляків, унікальні фотознімки різних часів. Ця книга дала змогу читачам краще зрозуміти постать поета-патріота Василя Симоненка, осмислити разом із земляками-лубенцями художній доробок того талановитого митця, якого наш великий Олесь Гончар назвав “витязем молодої української поезії”, скласти уявлення про літературне життя Лубенщини. А воно творче й цікаве, бо ж краяни із “рідного Симоненкового гніздов’я” продовжують і примножують велику справу славного поета-шістдесятника”.

Микола СТЕПАНЕНКО
Доктор філологічних наук, професор, академік, член Національної спілки письменників
України, член Національної спілки журналістів України, ректор Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка