Почесний голова Полтавського обласного відділення Української спілки ветеранів Афганістану, член ради обласної організації ветеранів, ветеран органів внутрішніх справ, колишній начальник Полтавського міського управління внутрішніх справ, полковник міліції Валерій КОРЧУКОВ свій день народження і Новий рік святкує одночасно, адже з’явився на світ “під ялинкою” – 1 січня переможного 1945 року. В неспокійній його долі й роботі, пов’язаній із ризиком, доводилося відзначати свято і на добових чергуваннях серед міліцейських буднів, і під час бойових дій в афганських горах…

Нинішнього Новоріччя Валерій Олександрович зустрічає симпатичний ювілей – сімдесят літ. Службі в органах внутрішніх справ ювіляр присвятив 31 рік.
Міліціонером вирішив стати за прикладом батька, фронтовика Олександра Андрійовича, котрий свого часу був направлений у Свердловську школу чекістів, а після її закінчення – на звільнені території України для боротьби з бандитами й диверсантами. Працював оперативним співробітником Народного комісаріату внутрішніх справ (так називалося в ті роки відомство, що опікувалося правопорядком) на Полтавщині – у Чутовому, де народився Валерій, у Нових Санжарах, Кобеляках, Нехворощі. Останнє селище тоді було райцентром, і Олександр Андрійович очолював районну міліцію. У 1951 році загинув, затримуючи злочинця. Дружина з сином перебралися в Кобеляки, де хлопець закінчив школу.
Валерій вступив у Харківське училище МВС, але тодішні курсанти масово потрапили під хрущовський наказ, коли скорочували цілі курси. У Полтаві в технічному училищі № 1 вивчився на моториста-дизеліста бурових установок. Попрацював на бурових промислах у Новомосковську Дніпропетровської області, а в 1964 році був призваний в армію. Точніше, на флот, де прослужив 4 роки. То був останній такий довгий призов, потім морська служба тривала 3 роки. Набута в училищі спеціальність дала змогу служити мотористом, потім – старшиною на Чорноморському флоті – в Севастополі, Одесі. Але від мрії не відмовився. Після звільнення у запас вступив до Харківського юридичного інституту. А невдовзі перейшов на заочне навчання. Із 1969 року – на службі в органах внутрішніх справ Полтавської області.
– Мені сказали: батько загинув на Полтавщині при виконанні службових обов’язків, отже, вважаю, й моє місце тут, на батьківщині, – розповідає Валерій Корчуков. – Працював у черговій частині обласного УВС. У 1975-му направили в Академію МВС СРСР у Москві, де готували керівний склад для системи МВС. Потім – знову Полтава, робота у відділі карного розшуку: старшим оперуповноваженим, начальником відділення. Запросили викладати в школу міліції в Дніпропетровську, однак недовго там викладав: відкликали назад, призначили на посаду заступника начальника Полтавського обласного управління карного розшуку. Згодом очолив це управління.
З 1986-го розпочався новий етап у житті й службі Валерія Корчукова. Його направили в Ташкент на перепідготовку кадрів для виконання завдань у тодішній Демократичній Республіці Афганістан.
– Там були приблизно ті ж завдання, що зараз виконують правоохоронці у нас на Сході, – каже Валерій Олександрович. – Я провів там півтора року, був радником зі спецроботи при місцевій поліції, ми здійснювали завдання з боротьби із тероризмом, бандитизмом.
Один із днів служби в Афганістані співрозмовник згадує як знаковий у житті випадок:
– Пам’ятаю, восени 1987 року пили ми чай, а тут солдат один кричить – розірвався акумулятор і кислота потрапила на обличчя, в очі. Лікаря поблизу не було, і я сказав: давайте зробимо пов’язку й повеземо в медчастину до прикордонників. Зв’язався по телефону, щоб медик був на місці, посадив перекладача за кермо машини, взяли ми по автомату і повезли того хлопця. Місце важкодоступне, кілька рядів колючого дроту. Нас зустріли, провели. Лікар подивився, з’ясував, що глибоко не обпекло, а зверху заживе. Дав із собою ліки, мазі, й зібралися ми їхати назад. А командир каже: будемо спостерігати, щоб ви проскочили небезпечний відрізок – кілометрів зо три. Там могли обстріляти. Тільки ми повернули до місця дислокації, а тут – кулеметна черга. Проскочили вдало, але були моменти, коли мороз по тілу… Як добралися, радість була від того, що все зробили правильно, допомогли людині, юнак не втратив зору.
У 1988-му Валерій Корчуков повернувся на Батьківщину і, маючи великий досвід правоохоронної роботи, очолив міський відділ внутрішніх справ Кременчука. Потім став начальником Октябрського райвідділу в обласному центрі.
– Згодом запропонували мені створити, точніше, відновити раніше розформований міськвідділ міліції у Полтаві, – продовжує розповідь ветеран органів внутрішніх справ. – Довелося створювати нову структуру і її підрозділи, спочатку – міськвідділ, потім – Полтавське міське управління УМВС України в області. Це був початок 1990-х років. Період мітингів, становлення держави і міліції незалежної України.
Роки роботи з міським головою Анатолієм Кукобою співрозмовник згадує як хороший, плідний час.
– Керівник міста розумів усі проблеми і намагався їх розв’язати, мав стратегічне мислення, – каже Валерій Корчуков. – Першим був створений у місті загін швидкого реагування, зона відповідальності якого – мікрорайон Алмазний із околицями. Там вели цілодобові чергування та патрулювання, і кількість злочинів, квартирних крадіжок помітно зменшилася. Ми зміцнили ланку патрульно-постової служби, до патрулів внутрішніх військ треба було додавати досвідчених міліціонерів. Підрозділам ставили завдання підбирати людей – після служби в армії, перевірених, відданих справі. Інших не брали на роботу. Вважаю, міліціонер повинен мати високий статус і тримати марку, навіть зовні мати представницький вигляд.
Валерій Олександрович зауважив, що нині є проблеми з комплектуванням правоохоронних органів. Втрачена середня ланка підготовки – дворічні школи міліції. Закінчивши їх, молоді люди з армійським досвідом отримували практичні навички, працювали і, за бажанням, отримували вищу освіту. А зараз зі шкільної лави курсантів готують в університетах і академіях МВС, держава витрачає гроші на підготовку, а багато випускників, здобувши таким чином престижну юридичну освіту, одразу звільняються і йдуть працювати в цивільні, комерційні структури.
– Якщо спитають моєї думки, скажу, що потрібно повертатися до шкіл міліції, – каже Валерій Корчуков. – Треба вчити молодь “ходити по землі”, тобто працювати на місцях, починаючи знизу й набуваючи досвіду. До реформування правоохоронних органів ставитись виважено, з науковим обгрунтуванням.
22 роки він очолював обласний осередок Української спілки ветеранів Афганістану. Нині – Почесний голова організації. Багато літ займається соціальним захистом ветеранів афганської війни, органів внутрішніх справ, працюючи також в обласній організації ветеранів органів внутрішніх справ. І в день нашої розмови проводжав у Київ групу людей, які їхали до Кабміну протестувати проти скорочення соціальних гарантій у 2015 році. Валерій Корчуков був членом виконкому Полтавської міськради, обирався депутатом Полтавської міської, обласної рад. Разом із депутатом облради Юрієм Цомартовим ініціював заснування премії обласної ради імені нашого земляка, легендарного партизанського генерала Сидора Ковпака та створення музею локальних конфліктів. За підтримки Української спілки ветеранів Афганістану в багатьох населених пунктах були відкриті меморіали на честь воїнів-інтернаціоналістів.
Родина Валерія Олександровича – не військова. Дружина, Надія Іллівна, тривалий час завідувала міським відділом ЗАГСу. Син Олександр працює інженером Полтавської філії “Укртелекому”.
Славний ювілей ветеран зустрічає на посту, вирішуючи проблеми людей, радячи, підказуючи. Головне в його житті – сумлінно служити людям і своїй країні.
Слово – друзям і колегам ювіляра.
Юрій ЦОМАРТОВ, депутат обласної ради, голова обласного відділення УСВА:
– На мою думку, на посаді керівника обласного осередку організації ветеранів Афганістану ніхто не справиться краще, ніж Валерій Олександрович. Я змінив його на цьому посту, але поки що не можу приділяти роботі стільки уваги, скільки він. Валерій Олександрович – людина з високим почуттям обов’язку і справедливості. Чуйна, добра, уважна до проблем інших. Ніхто не скаже, що він поставився до когось байдуже. Валерій Корчуков слугує зразком для нас усіх, “афганців”.
Віктор ЧЕРЕПОВ, начальник Полтавського військового інституту зв’язку і Полтавського гарнізону 1996–2006 років:
– Прекрасний чоловік, міліціонер, професіонал, який любить і поважає свою професію, гордиться честю й гідністю міліціонера. Валерій Корчуков завжди намагається зробити для людей щось добре.
Григорій КОСТЕНКО, начальник Чутівського райвідділу міліції 1983– 1995 років:
– Ми вчилися з Валерієм в одній групі в юридичному інституті, ми – земляки, друзі, колеги, давно разом ідемо по життю. Це дуже порядна людина, дуже обов’язкова і совісна, хороший товариш, висококваліфікований спеціаліст. Користується великою повагою у професійному середовищі. Під усіма хорошими словами, сказаними про нього, я готовий підписатися. Коли ми будували приміщення райвідділу в Чутовому, а Валерій Корчуков був начальником міліції в Кременчуці, він нам дуже допоміг швидко вирішити питання з плитами для перекриття, які там робили, зв’язав з директором заводу. Завдяки цьому вчасно все добудували!
Олександр ЧЕРНОВСЬКИЙ, начальник Полтавського міського управління внутрішніх справ 1993– 2001 років:
– Валерій Олександрович – мій колега і начальник: керував розшуком, а я працював у розшуку, потім він відновив і очолив розформовану міську міліцейську структуру, а коли пішов на пенсію, мені довелося замінити його на цій посаді. Дуже його поважаю як людину, керівника, професіонала. Він завжди підтримував колег. Відкритий, контактний, має багато друзів, усім завжди готовий допомогти. Займає активну громадянську позицію.
Микола КРИВЕЖЕНКО, начальник міського шляхового ремонтно-будівельного управління, 1990–2008 років:
– Багато років дружимо з Корчуковими сім’ями. Валерій Олександрович – дуже порядна людина. Коли я працював начальником ШРБУ, а він керував міською міліцією, допомагав нам, а ми – йому. Тоді будувалися райвідділи, житлові будинки для міліціонерів, ми працювали на цих об’єктах, впорядковували території. Досі підтримуємо тісні зв’язки, спілкуємося. Я і моя родина бажаємо ювіляру здоров’я і всього найкращого.

Ганна ЯЛОВЕГІНА
“Зоря Полтавщини”