Коли його викликали у військкомат на звірку, заявив: “Записуйте добровольцем”. “Куди тобі? Здоров’ям слабуєш”, – умовляла мати. Не послухав… 18 червня Максим Збицький із Нових Санжар уже був у Кіровограді у військовій частині, де новобранців готували до участі в бойових діях. Затим Краматорськ, район Дебальцевого. Згадалися і строкова служба, і навчання у національній академії внутрішніх справ. Згадалися і знадобилися…
16 грудня у райвійськкомат зателефонували з військової частини і повідомили трагічну звістку. А наступного ранку співробітники військкомату поїхали до Октябрини Дмитрівни. Мати саме телефонувала до молодшого сина Саші, говорила, що Максим має приїхати у відпустку. Побачивши на порозі військових з паперами у руках, скрикнула: “Сашо! Чуєш, Максима більше немає!..” – заридала і посунулась.
“Наша родина справді військова. Дідусь був полковником, пройшов фронтовими дорогами. Бабуся була військовим санітаром. Батько – кадровий військовий, підполковник. З матір’ю, сержантом, познайомилися й одружилися в Читі. Тато ще й ліквідатор аварії на Чорнобильській АЕС. Мирний атом передчасно обірвав його життя”, – розповідав пізніше Олександр Збицький, молодший брат Максима.
У Нових Санжарах Максим закінчив школу, навчався в профтехучилищі в Карлівці, потім – в академії внутрішніх справ у Києві. Працював у різних установах селища, був справжнім майстром на всі руки. “А як доньок своїх любив!” – Саші важко говорити про брата, на очах бринять сльози.
Офіцери, з якими служив Максим, розповідали: “Це було його останнє перед відпусткою чергування на блокпосту. Друзі побачили, що він погано почувається, ледь на ногах тримається. Та все ж зміну відстояв, повернувся у розташування частини. Ми хотіли покликати медиків, та він категорично заперечив: “Не треба, мене спишуть. І пішов спати. А вранці виявили, що Максим неживий…”
19 грудня в районі було оголошено днем жалоби. До будинку по провулку Радянському сходилися і з’їжджалися люди. З вінками, живими квітами. Прибули військові з Полтави, воїни-афганці, керівники району і селища. Процесія рушила на цвинтар. Дорогою до колони приєднувалися й приєднувалися люди.
На траурному мітингу виступаючі наголошували, що Максим Збицький – справжній патріот України, пам’ять про мужнього воїна назавжди збережеться у серцях земляків. Останні почесті солдату – хвилина мовчання, сумні мелодії духового оркестру і трикратні постріли із бойової зброї.
Тяжка втрата – навік спинилось гаряче серце люблячого сина Вітчизни. А Полтавщина розпочала лік уже печальному шостому десятку Героїв, життя яких обірвала підступна окупаційна війна. Боже, припини цей жорстокий лік. Пам’ятаймо своїх Героїв! Герої не вмирають…
Серце крає біль – неоголошена війна на Сході України щодня забирає найцінніше – життя і здоров’я людей. Проявам сепаратизму, насильства, терористичним акціям, військовій агресії протистоїть мужність наших захисників, справжніх патріотів, для яких Україна – більше за життя.
Учасники антитерористичної операції – герої нашого часу. Вони свідомо стали на захист державного суверенітету і територіальної цілісності України, з честю виконують свій громадянський і військовий обов’язок, сотні з них пішли у вічність, залишивши по собі добру пам’ять та світлі спомини. Немає слів, якими б можна було передати велич їхнього подвигу, нашу скорботу і біль.
Тяжке горе та нестримний, непоправний біль прийшли на карлівську землю. 23 грудня там провели в останню путь свого земляка з села Розумівки Миколу Демиденка. Героя, молодого захисника, патріота України. У 22 роки він залишив цей світ, залишив рідну землю, сім`ю, маму, захищаючи нас від ворога.
Микола Демиденко закінчив Лип`янську школу, навчався в Полтавському будівельному училищі, працював за спеціальністю, мріяв про сім`ю, щасливе майбутнє. Та не збулось, бо підступний ворог посунув на нашу землю. У серпні він був мобілізований до лав Української армії. Хлопець служив у 92-й механізованій бригаді. А 18 грудня поліг поблизу міста Щастя на Луганщині. Микола підірвався на міні. Це сталося, коли він із братом, який служить у цій же бригаді, та ще одним солдатом обстежували лісосмугу. Микола помирав на руках у свого брата Володимира. В останні хвилини життя він сказав: “Подзвони мамі, скажи, що все нормально…”
Кажуть, що людина помирає не тоді, коли перестає битися її серце, а тоді, коли про неї забувають ті, хто її знав та любив, задля кого вона жила. Будемо пам’ятати земляків, які воювали і загинули за Україну, за нас із вами. Про все це йшлося під час траурного мітингу на кладовищі у Розумівці, куди приїхали керівники Карлівського району, представники органів місцевого самоврядування, військові, сотні небайдужих людей. Героя-земляка Миколу Демиденка провели в останню путь з усіма почестями – з Державним прапором, під звуки духового оркестру, з прощальним залпом з автоматів… Усі прагнули хоч якось підтримати батьків та брата Героя. Та хіба зарадиш співчуттями такому горю?..
Петро ЖАБОТИНСЬКИЙ
Сергій СТЕЦЕНКО
Журналісти