Відомий український поет Андрій Демиденко один із своїх віршів присвятив селу Березова Рудка Пирятинського району, а полтавський композитор і хормейстер, заслужений працівник культури України Анатолій Жданов створив до цієї поезії музику. Так народився пісенний шедевр “Найсвятіше”. Пісня не лише про село, а про все, що найсвятіше для її творців, чим надзвичайно дорожить наш земляк Анатолій ЖДАНОВ, який нещодавно відзначив своє славне 75-річчя.
Із кожним новим колективом – знову до визнання
Улюблений багатьма поціновувачами української пісні композитор і хормейстер Анатолій Жданов багато своїх творінь присвятив рідному селу Петро-Давидівці, що в Диканському районі, а також Полтаві, де реалізував творче покликання. У надворсклянському місті Анатолій Жданов живе й працює уже 55 років. Пісенно-музичну діяльність розпочав на зорі юності з 10-місячних курсів керівників театральних колективів, які діяли при Полтавському обласному, нині академічному українському музично-драматичному театрі імені М.В. Гоголя. Потім вступив до Гадяцького училища культури імені І.П. Котляревського на диригентсько-хорове відділення. Із вдячністю згадує викладачів закладу – Івана Харитоновича Тендітника, композитора Миколу Ярофейовича Донця. З 1964 по 1981 рік Анатолій Жданов працював методистом обласного Будинку народної творчості. Створив на заводі газорозрядних ламп хор і керував ним, паралельно навчаючись у Харківському інституті культури.
Надалі обіймав посаду директора Полтавської музичної школи №4, яка була вечірньою. У Полтавському кооперативному інституті (Полтавський університет економіки і торгівлі) заснував хор “Явір”, який із 1985 року носить звання народного. Студентський хор став лауреатом всесоюзного конкурсу й отримав золоту медаль. Керівникові колективу Анатолію Жданову за заслуги з розвитку народного самодіяльного мистецтва присвоїли звання заслуженого працівника культури України.
1987 року Анатолій Іванович очолив Центр народної творчості управління культури облдержадміністрації. 18 років працював на цій посаді, не полишаючи роботи з творчими колективами. Після того, як не стало відомого нашого краянина Валентина Міщенка, певний час керував заслуженим ансамблем пісні й танцю “Лтава”. А ще завзято опікувався заслуженою капелою бандуристів Полтавського міського будинку культури та народною хоровою капелою ветеранів війни і праці при цьому закладі. Звання народних отримали створені Анатолієм Ждановим колективи “Полтавка” (в Полтавському технікумі м’ясної промисловості), “Горицвіт” (на Стасівській птахофабриці в Диканському районі), “Червона калина” (в санаторії “Псьол”, що у Великій Багачці), “Світанок” (на Полтавському заводі газорозрядних ламп).
Одне з останніх дітищ Анатолія Жданова – професорсько-викладацький український народний фольклорний ансамбль “Яворина”, який він створив у ПУЕТі вслід за “Явором”. У “Яворині” співають доктори й кандидати наук, професори й доценти, керівники підрозділів, лаборанти, бібліотекарі, працівники центру культури й дозвілля. Заснований у 2006-му, того ж року цей ансамбль отримав звання народного. Іноді Анатолій Жданов об’єднував “Явір” і “Яворину” – 70 студентів та 25 викладачів виступали разом.
У жовтні 2006 року ансамбль “Яворина” здобув Гран-прі Міжнародного фестивалю фольклорних колективів у місті Поляниця-Здруй у Польщі. У 2007-му – отримав диплом V Всеукраїнського фестивалю аматорського мистецтва. Має багато інших нагород.
Перевиховання народною піснею діє
– Анатолію Івановичу, найчастіше Ви створюєте пісні на вірші полтавських авторів. Чия поезія Вам найближча?
– Я люблю працювати з місцевими авторами. Багато музики написав на вірші Марійки Бойко (“Благослови”, “Моя родина калинова”, “Не журись, козаче”, “Тополині віти” й інші). Є в мене кілька пісень на слова полтавки Марії Гринь, пісня на вірш поетеси Людмили Овдієнко з Кобеляк “Зліва, де серце”. Працюю з поетесами Ларисою Гараган із Миргорода, Наталією Баклай із Лубен, Тетяною Супрун, яка працює в Полтавському краєзнавчому музеї, та багатьма іншими.
– У Вашому доробку шість збірок пісень…
– Це два випуски “Твори добро”, “Батькова криниця”, “Найсвятіше”, “Журавлинка”, “Срібло осені”. Я пропагую народну пісню. З цією метою залучив до ансамблю “Яворина” професорсько-викладацький склад вишу. Тепер викладачі, які люблять народну пісню, пропагують її серед молоді університету. Вони без української пісні вже жити не можуть, як і я. Професори, доктори – люди дуже зайняті, але не рахуються з часом і сімейними обставинами, ходять на репетиції без запізнень. Сімейні пари в ансамблі – вже традиція. Професор Михайло Джаман і його дружина Віра Смирнова народилися й виросли в пісенних краях Прикарпаття і Буковини, їхні чудові голоси, як і голоси подружжя Розкладок, кандидатів фізико-математичних наук, додають краси звучання пісням “Яворини”.
Молодь часто не розуміє глибини української народної пісні. Тому слушно було повернутися до традицій творчого спілкування зі студентами в університеті. Якщо молоді люди народну пісню любитимуть, вони не будуть “колотися”, зловживати міцними напоями… У мене в народному хорі “Явір” був баламутний хлопчина, який настільки полюбив українську народну пісню, що після університету економіки і торгівлі закінчив ще й педагогічний університет, створив фольклорний колектив, з яким виступав у Києві в Національному палаці мистецтв “Україна”… Коля Український став директором загальноосвітньої школи в Кіровоградській області. Отак змінив професію… Багато колишніх учасників “Явора” приїжджають і щиро дякують за те, що пройшли школу хорового співу в цьому колективі.
Аматорське мистецтво – колиска культури
– Як Ви ставитеся до сучасної музики?
– І без неї не можна. Я вихований на іншому, на традиціях таких земляків, як Олександр Білаш, Володимир Шаповаленко, Володимир Верменич, Раїса Кириченко, але цікавлюся і сучасною музикою. Мене не раз запрошували в журі обласного конкурсу “Червона рута”, де виступало по 70 колективів. Щось подобалося більше, щось – менше. Та я щоразу переконувався, як багато талановитих юнаків та дівчат в Україні. Не можна бути одностороннім і відкидати рок, акустичну і поп-музику. Молоді це подобається, отже, треба підтримувати. І хоча я вихований на українській народній пісні – цього в мене не відбереш, і справжнім святом для моєї душі є спів Черкаського народного хору, Закарпатського народного хору, Національного хору імені Григорія Верьовки, все одно із симпатією ставлюся до творчих пошуків молоді. Такі дійства, як “Мазепа-фест”, “Червона рута”, треба підтримувати.
– У нашій області багато творчих колективів. Певно, є серед них і чимало цікавих для Вас як для професіонала?
– Я можу за звучанням визначити, хто співає: чи це Миргородський фольклорний ансамбль “Єрки”, який успішно виступав у Швеції, чи хор “Ждани” з Лубенського району, чи інший колектив. Полтавським фольклором цікавляться не тільки музикознавці й фольклористи. У Пирятинський район приїжджали науковці з української діаспори в США, вони привезли на Полтавщину свій пісенний колектив, який виступав у Пирятині разом із місцевим “Древом”. Гості з США записували наші пісні, щоб пропагувати в себе за океаном і на їхній основі створити діаспорний фольклорний колектив.
Наша область вирізняється тим, що майже в кожному районі й місті проводяться конкурси фольклорних колективів. Традиційні обласні свята відбуваються там, де народилися видатні люди, які прославляли Україну. Кращі колективи Полтавщини виступають на Сорочинському ярмарку. Але хоровий жанр останнім часом трохи згас. І певно, це по всій Україні так, адже ситуація скрізь однакова: сільські клуби, здебільшого, не опалюються, молодь повиїжджала. Лише жіночки й чоловіки старшого віку залишаються хранителями українського народного мистецтва.
– У Полтаві ситуація, звичайно, краща, ніж у районах…
– В обласному центрі естетичного виховання учнівської молоді проводиться багато оглядів, конкурсів фольклорних ансамблів і солістів. Обласний центр народної творчості організовує різноманітні фестивалі. Але й цього малувато. Я дуже вболіваю за те, щоб і в нашій області, й у інших куточках України не згасало аматорське мистецтво. Адже скільки прекрасних колективів уже втрачено…
У Полтаві тримаються, розвиваються, продовжують творчі пошуки український народний хор Полтавського національного педуніверситету “Калина”, аматорські колективи Полтавського університету економіки і торгівлі, народний театр імені Якова Орлова при міському Будинку культури, Театр української пісні “Родина калинова”, хор “Полтавські піснярі” та деякі інші. Це значно менше, ніж було колись. Професійні колективи все-таки більш на плаву, ніж аматорські. Звісно, вся біда в тому, що досі дуже мало коштів виділялося державою на розвиток культури. До того ж усе навкруги приватизували, а власники підприємств не хочуть витрачати кошти на художню самодіяльність.
У нашій області є більше трьохсот колективів, які мають звання народних і зразкових, але багато керівників цих колективів не отримують ставки, працюють на півставки або на чверть. Щоб вирішити цю проблему, необхідне належне державне фінансування.
“…Для того і живеш на білім світі”
– Анатолію Івановичу, чи не було бажання пошукати творчої удачі десь далеко від рідної Полтавщини?
– Я надзвичайно люблю Полтаву. Як не любити, коли з нею пов’язані молодість і творчість? Приїхав сюди 1959 року, й відтоді не розлучаємось. Мене запрошували у Волинський народний хор, але я відмовився, бо ніколи не хотів залишати рідне місто. Полтава, як і пісня, – моя доля.
– Батьківська диканська земля теж, певно, не відпускає…
– Деякий час, це було досить недавно, я працював із народним хором “Горицвіт” Стасівського будинку культури Диканського району, який 2011 року відсвяткував своє 40-річчя. Разом нам вдалося захистити звання народного. Загалом мій рідний диканський край знаменитий талановитими людьми. Я написав пісню, зокрема, про відому всьому світу художницю Марію Башкирцеву з Гавронців.
– Що Ви робите, якщо пісня “не йде”, власне, не пишеться музика?
– Пишу вірші. Про своє дитинство, про батьківську хату, про Україну. Хоча на власні вірші пісні створюю рідко. А ще я захоплююсь декоративно-прикладним мистецтвом – різьбленням по дереву, карбуванням, малюю і виготовляю усілякі цікаві дрібнички з пуху та соломки.
– У Вашому доробку багато пісень про матір. Зрозуміло, що це усвідомлений вибір образу…
– Моя мама народила аж сімнадцять дітей. Ми одне одного няньчили й виховували. Не всі пережили голод і війну. Я часто буваю в рідному селі, де ходив босим біля хати. Пам’ятаю тяжкі повоєнні часи, коли жінки впрягалися у плуг, а ми, діти, збирали колоски… Я тяжко переніс голод 1946 – 1947 років. Це болюча тема. Хто не пройшов через подібне, не зрозуміє, що таке крихта хліба і яке щастя погамувати нею голод…
Одну з моїх пісень про матір виконує, зокрема, заслужена артистка України, дуже талановита “дівчина з села на Кобеляччині”, яка реалізувала свій талант у Полтаві, Тетяна Садохіна.
– Назвіть хоча б одну подію, з якою пов’язані Ваші найприємніші творчі почуття?
– У 1987 році в Полтаві відкрилося Співоче поле імені Марусі Чурай. Власне, на цьому місці аматорські колективи збиралися ще в повоєнні роки, проводилося Свято пісні. Потім Співоче поле офіційно відкрили в Тернополі, а після цього і в Полтаві. До нас приїжджали виступати художні колективи з усієї України. Мені доводилось керувати великими концертами, участь у яких брало по 5 тисяч чоловік.
Але приємними подіями для мене сповнена, наприклад, і нинішня робота з Театром народної пісні “Берегиня” Територіального центру соціального обслуговування виконкому Київського району Полтави, новостворений колектив дає успішні концерти. Власне, приємним є все, що співзвучне з моїм життєвим і творчим девізом:
“Твори добро і всім добра бажай,
Для того і живеш на білім світі”.

Наталія ЖОВНІР
Журналіст