Сергій Сім’ян – чи не наймолодший із новосанжарців, котрі беруть участь в антитерористичній операції на Сході України. Йому ще й двадцяти немає. Коли домовлялися про зустріч, відповів: “Я з татом, ми прийдемо до вас”. “З батьком? Зовсім ще дитина…” – подумалось тоді. Коли ж на поріг ступив високий статний юнак, думка змінилася. А як почали спілкуватись, то переконались, що юнак пройшов уже неабияку школу гарту.

– Досі, певно, не знав, де воно те місто Щастя знаходиться?
– Правда ваша. Тільки здогадувався. Контрактну службу я почав у 92-й бригаді в Чугуєві. Був зарахований до першої роти першого батальйону. До елітної роти, можна так сказати. Вивчився на кулеметника БТРа, а вже в Щасті став водієм того БТРа.
– Їхати не передову не хотілось? Війна ж…
– Так сталося, що першу групу з нашої частини відправили, а я саме був у госпіталі. Повернувся і якось аж ніяково стало – хлопці поїхали, а я тут. Коли була друга відправка, вишикували нас на плацу і спитали, чи добровольці є. З нашої роти вийшли троє – я та ще двоє чоловіків.
– Мабуть, страшно було спочатку?
– Сказати чесно? Побачили б ви, що творилося на висотці біля села Артема – шиплять кулемети, гримлять “Гради”, там – козачки, там – чеченці. Тут уже не курс молодого бійця: кинув гранату і ховайся. Тут тільки тримайся!
– А розчарування не було?
– Як не прикро, але війна забрала в мене друзів. Ні, вони живі-здорові. Доки був у Чугуєві, всі телефонували, а тепер дзвонять тільки один друг, двоюрідний брат і ви – третій. Для багатьох мене наче взагалі не стало. Та й серед бойових товаришів усякі є. Побачили б ви, скільки відмовників – як не плац замітають, так горілку п’ють.
– Якщо повертатися до бойових буднів, ти розповідав телефоном, що бачив, як палало село, вщент розбите “Градами”, як гинули люди. Невже щодня таке?
– Ні, буває, що день минає в тиші. Але частіше починають “концерт” міномети, а тоді САУ (самохідні артилерійські установки. – Авт.) обзиваються, “Гради” вогнем сиплять і нарешті – гаубиці. Для піхоти “Град” не такий страшний, як міномет, а для різних укріплень, споруд найбільша небезпека від гаубиць.
– Відчувається нерозпорядливість командування?
– Я не знаю, як назвати те, що по нас стріляють, а наша артилерія змушена мовчати. Те саме село Артема, про яке згадував, агресор піддав нещадному вогню, бій тривав 48 хвилин – я засікав. Через півтори години, коли вже бій стих, надходить розпорядження зі штабу…
– Сімдесят чотири дні пекла. Тепер – відпустка. Мабуть, не хочеться повертатись?
– Звісно, краще там, де мир і спокій. Але щодня думаю, як там друзі. Щодня телефоную. Ось поїду та з новими силами…
На дорогу Сергієві вручили скромний подарунок від невідомої бабусі: дві пари вив’язаних шкарпеток, а в них – шоколадки і записка: “Повертайся живим”.
Повертайтеся, дітки, живими!

Петро ЖАБОТИНСЬКИЙ
Журналіст