Лохвицький район – знову в скорботі. Ще не висохли сльози за полеглим міліціонером Олександром Матійчуком із Червонозаводського, як знову плачуть батьки, дружина, діти, друзі за ще одним патріотом України, захисником нашої Батьківщини – Анатолієм Гнатенком з Дібрівного. Його з почестями поховали у рідному селі, де він народився і виріс.
– Востаннє я з ним розмовляла о восьмій вечора 20 листопада, – зі сльозами на очах говорить його дружина Олена. – Він говорив, що сильно застуджений, а так у нього все добре. Ми спілкувалися з ним майже щодня.
– Про що говорили?
– Про своє, близьке. Про війну – мало. Чую тільки по телефону щось гупає. А Толя каже: “То бойовики Щастя з “Градів” поливають, скоро російське телебачення покаже, як “українські війська обстрілюють мирних жителів Луганщини”. А ми ж туди не стріляємо…” А взагалі, коли не запитувала його, як ви там, у відповідь: “У нас все добре”. Він у мене такий чоловік був, що якщо б йому довелося роздягненим лежати в окопі, то все одно казав би, що в нього все гаразд (Олена заплакала).
Ще до обіду 21 листопада Анатолій розмовляв зі своїми двоюрідними братами Сергієм та Анатолієм Рвибородами. А увечері в родину Гнатенків прийшло горе: бойовий побратим повідомив, що Анатолій загинув.
В Інтернеті було коротке повідомлення, що під містечком Щастя СтаничноЛуганського району троє військових Української армії підірвалися на протипіхотній міні. Двоє загинули, а за життя третього борються лікарі. Йшлося й про те, що терористи порушують всі гуманні норми ведення бойових дій, зокрема встановлюючи боєзаряди, заборонені міжнародною конвенцією.
Друзі Анатолія розповідали: їх чотирьох направили встановлювати “плутанки”. Один боєць залишився їх прикривати, а Анатолій з двома побратимами пішов звичним маршрутом встановлювати ці “плутанки”. Їх так називають за безпосереднім призначенням: якщо супротивник у них заплутався, то різноманітні шумові та вогневі ефекти відразу “повідомляють” про це нашим воякам. Причому українські військові, виконуючи умови перемир’я, до сепаратистів ставилися гуманно – замість мін та гранат встановлювали всілякі “хлопушки”. А ось бойовики вчинили підло – встановили на стежці, де могли пройти українські захисники, протипіхотні міни. Так під містечком з промовистою назвою Щастя припинило біг життя Анатолія Гнатенка.
Він народився 13 липня 1976 року в Дібрівному. І професію мав мирну – тракториста, розпочинав свою трудову біографію ще в погарщинському колгоспі “Нива”. Мобілізований до Української армії у серпні. Служив у 92-й окремій механізованій бригаді. Загинув як Геройзахисник на неоголошеній війні у свої 38 років, обороняючи східні рубежі нашої держави від путінських посіпак.
Його батьки, Олексій Олексійович (до речі, учасник бойових дій у Чехословаччині) та Ольга Василівна, втратили єдиного сина, а дружина Олена і чотирнадцятирічна донька Ілона – коханого чоловіка та люблячого батька.
В останню путь Героя прийшли проводжати багато людей. Виступаючі на траурному мітингу з сумом говорили, що на Сході України гинуть кращі її сини, які є взірцем відданості своїй Батьківщині, прикладом людського подвигу. Нехай рідна земля, на якій народився Анатолій Гнатенко, ростив хліб, буде йому пухом.
Пролунали залпи армійського салюту. Серце рідних крає невимовна туга. А людський розум розривають думки – скільки ще смертей потрібно, щоб загасити це ненаситне жерло війни, вгамувати імперські амбіції кремлівських керманичів?!.
Олександр МОСКАЛЕНКО
Журналіст
Рубрика: 
