Трудова біографія кременчужанина Євгена Шльоміна цілком могла б послужити сюжетом для історико-документального фільму чи книги. Його стаж на Крюківському вагонобудівному заводі – 55 років. На підприємство він прийшов після закінчення Крюківського машинобудівного технікуму, був зарахований до експериментальної дільниці, яка невдовзі стала цехом. Багато хто із заводчан мріяв там працювати, тож для юнака це стало предметом особливої гордості. Пишатися й справді було чим, адже він брав участь у створенні новітньої на той час військової техніки – інженерних переправно-десантних машин, яких ще називали “амфібіями”. Спочатку Євген працював слюсарем-ремонтником, згодом – майстром, заступником начальника, а потім очолив цех. Тож професійно знав усі етапи виробництва гусеничних самохідних поромів ГСП-55, розробкою яких за дорученням Генштабу займався завод. Була у його практиці й розробка та створення дослідних зразків машин для збирання тростини. Та вже через п’ять років Євгена Михайловича як досвідченого фахівця направляють на посаду старшого майстра складального цеху, як мовиться, на прорив і підсилення керівної ланки. Саме цьому цехові він віддав найбільшу частину свого трудового життя, тільки на посаді начальника – 20 років. Однак він ніколи не тримався за високі посади. Як тільки вийшов на пенсію, став працювати простим робітником. Останнім часом Євген Шльомін продовжує трудитися у транспортному цеху, який для нього дорогий тим, що біля витоків його створення у далеких 1930-х роках стояв його батько. На початку війни він брав участь в евакуації заводу на Урал, звідки й пішов на фронт. Воював під Сталінградом, дійшов до Будапешта й знову повернувся на завод. Відтоді родина Шльоміних – у числі відомих заводських династій, адже дружина й діти Євгена Михайловича також працюють на Крюківському вагонобудівному заводі.

Віра ІЛЬКОВА
“Зоря Полтавщини”