“Ви, певно, багато зараз чуєте міркувань про те, що захищати Батьківщину – це мій обов’язок, що настане час – і я піду воювати, бо я – чоловік. І ще багато-багато подібних слів… А є люди, які просто мовчки йдуть до війська. Не вважаю, що, зробивши так, здійснив щось особливе. Я не пішов на компроміс зі своєю совістю. Оце й усе…” Ці слова Іван Злепко сказав уже майже під кінець нашої доволі тривалої розмови в Полтавському військовому госпіталі. Й слухати їх, а потім нести з собою через буденне, занурене у своє розмірене, сховане за сотнями кілометрів від війни життя місто було то ніяково, то знову затишно, бо саме в цих словах – неспростовна правда про те, що Україну захищають найкращі, й вони варті тільки Перемоги.
Дипломований бухгалтер, програміст-самоучка
Іван Злепко був поранений під час обстрілу одного з блокпостів поблизу Горлівки 14 листопада. Вогонь противника по цих точках – справа, говорить, звичайна. А відколи почалося так зване “перемир’я”, то терористи почали діяти ще зухваліше. Цього останнього разу стріляли з гранатомета й міномета. Іван отримав осколкове поранення в руку. За його словами, “нічого страшного, просто перебило артерію, і кров трохи фонтанувала”.
…Рішення йти добровольцем молодий чоловік прийняв ще у ті дні, коли Росія захопила Крим. “У моїй країні почав порядкувати ворог, причому ним став той, від кого цього ніхто не чекав. Це як удар у спину”, – каже він. У травні Злепко вже був на військових навчаннях у Канатовому Кіровоградської області, у лавах місцевого 34-го батальйону тероборони “Батьківщина”. Нещодавно батальйон підпорядкували 57-й бригаді. Власне як спусковий механізм до найрішучішого кроку для нього спрацювала інформація про перших загиблих на Донбасі. Соромно, говорить, було залишатися осторонь: і тому, що певний військовий досвід уже мав, хоча раніше й подумати не міг, що він коли-небудь знадобиться, і тому, що бачив, як на війну набирають зовсім молодих, недосвідчених хлопців.
Зі Збройними силами в Івана справді своя історія. У 2007-му пішов служити у війська спеціального призначення за контрактом. Ідеться, власне, про розвідку, перша його військова спеціальність – радист. У 2010-му повернувся додому з розчаруванням і упевненістю, що контракт був у його житті “не більше, ніж емоційним рішенням незрілої людини”, адже керувався тоді юнацьким бажанням змінити довкола себе все, започаткувати нову точку відліку. Диплом бухгалтера Полтавського університету економіки і торгівлі також не особливо прислужився для пошуку свого місця в житті. Вирішив займатися тим, що справді до душі. Й уже невдовзі програміст-самоучка отримував пристойні заробітки за розробку веб-додатків, веб-сайтів у Інтернеті. Щоб “не страждав” трудовий стаж, власне, щоб був відповідний запис у трудовій книжці, влаштувався охоронником на одне з полтавських підприємств.
…У зону АТО потрапив 16 липня. Старша сестра про його повернення до війська знала, мамі ж, Світлані Іванівні, у рідні Лютенські Будища Зіньківського району зателефонував тільки після першого обстрілу. Тоді справді прийшло розуміння, що треба це зробити.
Головний “будматеріал” – солдатська ініціатива
Іван на собі відчув, що таке теорія “трьох місяців на війні”. Вона про те, що перший місяць у бійців триває адаптація, тобто новобранці придивляються і до нових умов, і до товариства, потім настає час невідворотної паніки, й тільки тоді, коли вона вже минає, солдат починає по-справжньому воювати. Більш-менш легше “вписатися” у воєнні будні Івану з товаришами вдалося, говорить тому, що пощастило на професіоналів поруч: “Із самого початку з нами стояла навчальна рота “Десни”, і там були фахівці навіть із тридцятилітнім досвідом. Без їхніх порад ми б не впоралися, власне ми не знали, як організувати ту саму оборону на позиціях. З ентузіазмом прислухаємося також до ветеранів-афганців, слово такого сержанта важить куди більше, ніж молоденького лейтенанта, якого присилають на посаду командира взводу одразу після військового училища, або й навіть полковника, який ніколи не воював”.
Іван Злепко прибув у зону АТО як старший стрілок, утім склалося так, що мусив заміняти командира відділення. Віднедавна призначений на цю посаду вже офіційно. За час бойових дій мав змогу переконатися, що “сміливці”, які, збираючись на Донбас, рвали на грудях майки від нетерпіння вступити з ворогом у бій, позиції залишають першими. А ще – що страх на війні для тих, хто менш схильний до паніки чи стану заціпеніння, – рятівний механізм, бо коли людина хоче вижити, вона здатна на неймовірне. “Вмикається якась просто скажена кмітливість”, – усміхається він.
На блокпосту за Костянтинівкою Іван пробув зовсім недовго, а от на наступному, поблизу Горлівки, – понад три місяці. Улітку, говорить, було легше – ворог сидів “по норах”, бо працювала наша артилерія, та й для укриття вистачало звичайних окопів. Згодом почали зводити бліндажі, укріплення. Головним будівельним матеріалом стала… звичайна солдатська ініціатива. Бо поміж головним завданням з утримання позицій самі мусили думати, де взяти й ліс для перекриттів, й екскаватор для земляних робіт… Доводилося їздити прохачами по шахтах, виставляли якісь могоричі. Добре, що під час виборчої кампанії вдалось “достукатись” до деяких кандидатів у нардепи. Утім так само самотужки доводиться вирішувати й багато суто військових проблем. Якось, згадує мій співрозмовник, завітали до них два підполковники зі штабу АТО, бійці, як на духу, виклали їм все накипіле щодо оборони позицій. Ті вислухали й поїхали. На цьому все. Вояки самі мусили по солдатському “сарафанному” радіо шукати, в кого в яких підрозділах є земляки, згодні допомогти.
“З одного боку розумієш, що армія наша була розвалена й за місяць її не відновиш. Я знав це, йдучи добровольцем. Та й кругом у державі зараз безлад. Але з іншого боку, коли цей безлад зашкалює там, де від порядку залежить життя, перший час відчуваєш жахливу паніку, страх, що нас кинули. Утім і це минає. Зараз я спокійний. Знаю, що надіятися треба тільки на себе й своїх побратимів”, – говорить Іван. Останнім часом хлопці навчилися розпізнавати місцезнаходження ворожої артилерії, координати передають іншим підрозділам. У подробиці боєць, звісно, не вдається. Лише натякає, що все елементарно, як у шкільному підручнику з фізики про спалах і звук. Це заняття хоч якось відволікає від усвідомлення того, що хлопці в умовах так званого перемир’я змушені лише чекати на блокпостах, коли на них у черговий раз нападуть. Роль своєрідних “мішеней” надзвичайно виснажує і підриває бойовий дух. Батальйони просять вогню.
Щодо мого питання, чи скучає за товаришами, Іван не згоден навіть із формулюванням і наголошує на головному: “Я хвилююсь за них”. Уже під час перебування в госпіталі отримав сумну звістку про загибель Миколи Томака, світла пам’ять Герою, побільшало поранених, деякі товариші потрапили на лікування вже втретє.
Не зовсім погоджується мій співрозмовник і з поширеною думкою про те, що на війні гостріше відчуваються найголовніші людські потреби в справедливості, товариській вірності, чесності, натомість говорить, що просто все інше починає набагато менше важити – де спати, що надягнути…
Поки вояки допомагають місцевим, бандити – чубляться
Іван Злепко пам’ятає, яким принишклим і зляканим було місто Дзержинськ, коли його тільки звільнили – майже жодної автівки на вулицях: люди поховали власний транспорт, бо сепаратисти забирали все, що хотіли. Коли Іван з товаришами почали невдовзі заходити у місцеві магазини, продавці були шоковані, що вояки розраховуються за покупки грішми, а не згрібають усе з полиць задарма, як це робили “ополченці”. Тепер місто повернулось до нормального життя, сюди їдуть пенсіонери з сусідньої окупованої Горлівки, щоб отримати виплати.
Дуже допомагають нашим бійцям місцеві волонтери, за свій кошт забезпечили їх “буржуйками”, балують смачними передачками. У відповідь хлопці жартома називають своїх помічників “українською діаспорою міста Дзержинськ”. Є одна місцева жінка, яка постійно привозить бійцям борщ. Приємно було також, коли якийсь чоловік зупинив військову автівку посеред міста, щоб запропонувати хлопцям газову плиту й балон. Потім сам усе це й привіз. Дехто частенько підходить, щоб попросити бійців залишатися тут і надалі. Проте багато є і тих, хто налаштований вороже, особливо, якщо має родичів чи друзів, які воюють проти України. Проміжна між цими двома полюсними “таборами” думка приблизно така: у нас “бендери” попались добрі, а от інші…
До Іванових товаришів часто звертаються жителі найближчого до їхнього блокпоста села Шуми. “Допомагаємо чим можемо, – говорить боєць, – найперше – воду підвозимо”. Супротивники ж у цей час “розважаються” іншим. Нашим бійцям нерідко доводиться спостерігати, як банди обмінюються “люб’язностями”, засівши на різних шахтах та териконах із мінометами. Зокрема “козачки” завзято “чубляться” із залишками підрозділів Безлера (Бєса).
 “Я так не можу…”
Кадрових російських військових Івану Злепку не доводилось бачити на Донбасі, але донських козаків із георгіївськими стрічками та зброєю російського зразка – траплялось. Однак охочіше він розповідає про зустрічі радісні. Зокрема про ту, що змусила замислитися, наскільки ж тісний наш світ. Це коли на один із ближніх блокпостів прибув земляк із сусіднього села. Передбачити цікаве побачення новоприбулому тоді, певно ж, було нескладно: Іван позначив свої позиції прапором полтавського футбольного клубу “Ворскла”. Посеред постійної загрози обстрілів і безкінечного множення дезінформації про черговий наступ бойовиків такі демонстрації вболівальницьких уподобань справді дають можливість перевести подих і відпочити морально. Нездоланна на фронті й сила гумору: оцінити в перші ж хвилини після обстрілу вправність товариша, який попри вагу в 140 кілограмів “щучкою” заплигував у бліндаж, без надірваного від сміху живота в колі побратимів майже неможливо.
Утім найбільша розрада для бійців – малюнки дітей, які привозять до них волонтери. “Ці подарунки діють”, – говорить мені Іван, вкладаючи в назване дієслово найдивовижніше значення – “оберігають”. Хлопці обчіпляли ними по периметру своє укриття, й жодного разу воно не зазнало значного удару, хоч з настанням туманів терористи підходили досить близько.
“Ми виконуємо поставлені перед нами завдання і намагаємося не зважати на наших політиків. Головною причиною будь-якого безладу вважаємо банальну корупцію. Звісно, є багато питань, які починаються з “чому?” і стосуються як давно обіцяної ротації, якої ми з хлопцями вже й не ждем, так і того, що батальйони тероборони були поставлені на першій лінії, а вже аж за ними – спецпідрозділи МВС “Сокіл”, ще далі – прикордонники. Та й, власне, навіщо в тилу стільки генералів, які отримують гроші, квартири, дачі й при цьому не здатні забезпечити передову найнеобхіднішим?” Це останнє, говорить він, справді ображає. Так само, як і все-таки доволі відчутна байдужість немалої частини містян тут, у мирній Полтаві. Дехто навіть не запитував у Івана, а повчально зауважував: “Навіщо ти туди пішов? Що ти там забув?” Спочатку він пояснював, але тепер, каже, вже заморився витрачатися на таке. Хто його розуміє, той не питає. Тим, хто вважає, що пішов воювати за обіцяну зарплатню, може дати переконливу відповідь: “За ноутбуком я зароблю те саме, причому не виходячи з дому”.
Радили Івану Злепку “добрі” люди й за будь-яку причину чіплятися, щоб на Схід більше не повертатися. А бійців там, говорить, залишається все менше – “двохсоті”, “трьохсоті”, втікачі. “Я так не можу”, – промовляє він ці слова, з якими на буденних, занурених у своє розмірене, сховане за сотнями кілометрів від війни життя вулицях і вам, і мені то ніяково, то знову затишно…

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”