Станом на 26 листопада цього року в Полтавському військовому госпіталі перебувало на лікуванні 44 бійці із зони АТО, зокрема 7 з них – із пораненнями, 8 – з контузіями. Загалом у медичному закладі вже проліковано 421 бійця. Найнапруженішими були дні, коли до госпіталю одночасно доправили 52 вояки, в другому випадку – 26. У всі інші дні їх прибуває 2–6 осіб, найчастіше – з Харківського госпіталю, рідше – з Дніпропетровського. Звідти нетяжко поранених направляють на долікування в Полтаву, розповів виконуючий обов’язки заступника начальника Полтавського військового госпіталю Ігор Іванович Дзеба. Ні з медикаментами, ні з харчуванням, за його словами, проблем у закладі наразі немає. Звісно, як і в усій Україні, активно допомагають волонтери.
Утім предметом нашої розмови стала інша тема – медики не тільки лікують пацієнтів у госпіталі, а й виконують свої професійні обов’язки в зоні АТО. Натепер на Сході побувало 32 працівники Полтавського військового госпіталю. Безумовно, непросто звикнути до воєнних реалій. А тим більше, коли йдеться про жінок-медиків. Передусім про те, що вдома у них – малі діти. Відповідно до закону вони могли звільнитися з армії, але у Полтавському військовому госпіталі так не зробив ніхто.
Окрім того, знайшлися також добровольці серед цивільних лікарів, які пишуть спеціальну згоду й відбувають рятувати життя наших бійців на Донбасі. Серед таких, наприклад, – лікар Сергій Анатолійович Бурка, який поїхав у зону АТО вже вдруге. Про виявлені полтавськими медиками професійну майстерність та непересічні людські чесноти свідчить, зокрема, висока відзнака старшого сержанта медичної служби, медсестри хірургічного відділення госпіталю Наталії Дугар, яка нагороджена орденом “За мужність”. Ця жінка під запеклими обстрілами ворога протягом кількох годин підтримувала життя тяжкопораненого бійця крапельницею, прикриваючи його собою від куль. П’ятеро інших працівників госпіталю достроково отримали чергові військові звання.

Ліберія – Косово – Донбас
Начальник відділення загальнолікарської медичної допомоги поліклініки Полтавського військового госпіталю, підполковник медичної служби Максим Калініченко вже сімнадцять років “чергує” на посту з охорони здоров’я наших вояків. Лубни, Чернігів, учбовий центр Сухопутних військ “Десна” в Козелецькому районі Чернігівської області – це все повороти його службової біографії. Два роки тому з радістю перевівся у рідну Полтаву. На цю подію, говорить, сподівався, куди б не заносила доля. А вона на далекі відрядження не скупилася. За плечима в Максима Вадимовича – участь у кількох миротворчих місіях ООН та НАТО: у 2007-му та 2010-му по півроку служив із 56-м окремим вертолітним загоном у Ліберії, потім рік – з мотострілецьким підрозділом у Косовому. Отож довелося бачити різне: й виснажену численними революціями та тривалою громадянською війною африканську країну, де європейцям, вочевидь, стає зрозуміло, що таке справжня бідність, і звиклих до нескінченної напруги сербів, які живуть у постійному протистоянні з албанцями. Міжнаціонального та міжрелігійного порозуміння у частково визнаній у світі Республіці Косово не знайшли, а от жаль за втраченою, розчленованою Югославією у багатьох людей старшого покоління не минає, адже усім їм жилося тоді й безпечніше, й заможніше.
Досвід далеких відряджень змушує Максима Калініченка вдаватися до аналогій. Утім, говорить, такого, як на нашому українському Донбасі, не доводилося бачити ніколи. Під час спілкування він довгенько оминає розповідь про обставини своїх п’яти військово-медичних відряджень, чотири з яких пов’язані вже з бойовими діями на Сході. Натомість надзвичайно цікаво розповідає про перельоти над Африкою, під час яких здавалось, що барханам і безлюддю Сахари кінця-краю не буде, про виліт у складі рятувально-пошукового загону на допомогу ліберійському судну, що зазнало кораблетрощі біля берегів Атлантичного океану, про 200 кілометрів вимушеної автопоїздки із запчастинами для гвинтокрила через джунглі, про ліберійську дітвору, яка й не мріє про автобуси, а чимчикує до школи багато кілометрів пішки, й, звісно ж, – про обов’язкові зустрічі в одному зі столичних госпіталів Республіки з кількома місцевими лікарями-випускниками медичних вишів Харкова та Одеси.
…Майже сім місяців тому, на початку травня, 93-тя механізована бригада після бойового злагодження у Черкаському на Дніпропетровщині почала просування на захоплену терористами Донеччину. За 2-м її батальйоном закріплена, зокрема, й мобільна лікарсько-сестринська бригада з Полтавського військового госпіталю. Власне, всього їх три, по сім чоловік у кожній: лікарі, медсестри та водії. Із транспорту – дві автівки: “автоперев’язувальна” на базі ГАЗ-66, біля якої уже на місці розгортаються дві палатки, й “швидка допомога”, якою виїжджають забирати евакуйованих із поля бою поранених. Це найскладніше завдання з евакуації виконують медико-санітарні батальйони з Полтави та Хмельницького. Після надання допомоги лікарсько-сестринською бригадою поранених доправляють до місцевих лікарень.
Щаслива зоря бригади
У травні Максим Калініченко з колегами в складі 2-го батальйону перебували в Добропіллі Донецької області. Тут, говорить, відчувалось, що населення має переважно проукраїнські настрої: позначилось близьке сусідство з Дніпропетровщиною, за приєднання до якої на імпровізованому “референдумі” добропільці проголосували досить дружно. Але вже в наступному за ним, Красноармійському, районі місцеві виявилися з тієї категорії, що “і вашим, і нашим”.
Перші отримані бійцями АТО поранення були переважно легкими, зі срілецької зброї. Найтиповіша небезпечна ситуація – обстріл військового транспорту із “зеленки”. Надалі все кардинально змінилося – “заговорили” “Гради”. Останнім часом полтавські медики разом із військовими розміщувалися у Тоненькому, що неподалік найгарячіших точок – Донецького аеропорту, Пісок, Авдіївки, але наразі через постійні нищівні обстріли довелося трохи відійти в тил.
За весь час перебування на Сході через руки Максима Калініченка пройшло близько 40 поранених. Щасливою зорею своєї бригади він називає те, що жоден боєць у них не помер під час транспортування до лікувального закладу. Втім не йде з голови й той серпневий випадок, коли склалося так, що Калініченку довелось виконувати невластиву для медиків на війні роль з доправлення до медичного закладу загиблого – майора військової служби правопорядку, який помер на місці обстрілу. То був, говорить, чи не найдовший шлях у його житті, адже в руках вимогливо дзвонив телефон загиблого, а на екрані висвічувалось слово “любимая”. Відповісти підполковник так і не наважився…
Скільком бійцям бригада Калініченка справді врятувала життя, сказати складно, але найперше пригадується вояк із “Правого сектора”, якого привезли до полтавських медиків побратими. “Дуже посічений був – кілька поранень на руці, на нозі, на спині, найпевніше, з підствольного гранатомета, – говорить Максим Вадимович. – Близько літра крові втратив. Якби ті хлопці надумали везти його не до нас, а прямо в лікарню, яка за 40 кілометрів ґрунтовими шляхами, не довезли б. Його врятувало те, що наші медики відразу поставили крапельницю”. До речі, до якої саме лікарні пораненого доправляти, також треба знати – щоб став він справді пацієнтом, а не полоненим.
Про стан лікувальних закладів на Сході Максим Калініченко не може говорити без болю, адже на власні очі бачив, на що перетворились ще вчора потужні лікарні без світла й води та як там працюється останнім місцевим лікарям-ентузіастам. Звісно, нерідко зверталися донеччани за допомогою і до медиків із Полтави. Помітно, що їх хвилює не політика, а насущне питання: де потрібні їхні робочі руки після зупинки підприємств…
Повертаючись із зони АТО на ротацію, раніше це було через два, а тепер – через три тижні, Максим Вадимович не дивиться телевізор і вдома. Вистачило того, що якось протягом кількох тижнів залишався в курсі “теленовин” на Донбасі – показували тільки місцеві канали, на яких без упину лунає: “Вставай, страна огромная, вставай на смертный бой…”
Серед колег, з якими Максим Вадимович найчастіше був у зоні АТО, – хірург, старший лейтенант медичної служби Сергій Леонідович Очеретний, а також старша медсестра терапевтичного відділення, старшина медичної служби за контрактом Оксана Василівна Писанська. Про жінок на війні у Калініченка думка класична й стовідсотково підтверджена нинішнім досвідом: ні матерям, ні дружинам – не місце під кулями. Говорить, що “своїх дівчат” намагається жаліти. Якщо є можливість, то їхати зустрічати чергових поранених з передової намагаються без них, утім буває, що таких везуть до них відразу по четверо, а значить, доводиться вирушати в дорогу всім. Десь, наприклад, на блокпосту бригада забирає поранених у санітарів, і в старенькій, затісній, радянських часів автівці хірург і медсестри нерідко й навколішках ставлять крапельниці, міняють джгути…
Удома на Максима Вадимовича чекають дружина, Світлана Михайлівна, сімнадцятирічний син Владислав і крихітка-донька Ліза. Їй – рік та сім місяців. І вона, говорить щасливий татусь, ще не звикла, як і її мама, до його військових відряджень, а тільки з великим інтересом і подивом реагує на ці періодичні зустрічі – розставання – зустрічі…
Міни летіли на світло
Найтяжче у мобільних медично-сестринських бригадах Полтавського військового госпіталю водіям, оскільки їх лише п’ятеро, а значить, вирушати в зону АТО їм доводиться частіше за медиків. У лікувальному закладі ми дізналися, що в одній з палат лежить водій, який нещодавно отримав контузію. Чоловік погодився поспілкуватися з єдиною умовою – без фото, імені й прізвища, адже його родина не знає про те, що з ним трапилося, і він свідомо прагне вберегти рідних від хвилювань. “Кожна наступна поїздка на Донбас тяжча вже навіть тому, що люди виснажуються. Накопичується стрес. Звісно, найбільше хочеться, щоб усе це нарешті закінчилося”, – розповів він.
На старенькі радянські машини водій не скаржиться. Говорить, що тільки до таких і звик. Допоміг, до речі, один із полтавських банків, надавши в оренду свій інкасаторський автомобіль. Він також “досвідчений” – 1985 року випуску, зате броньований. З переобладнанням медичного транспорту добре підсобили волонтери, зокрема з тим, щоб у кузові можна було перевозити по двоє лежачих поранених. Допомагали також інструментом. У зоні АТО відремонтувати автівку, за словами водія, – не проблема: є і обладнання, й умільці, які за своїми військовими обов’язками мінометників чи водіїв БМП не забувають, що у мирному житті вони – аси станцій техобслуговування автомобілів.
Там, на фронті, у чоловіків прокидається також талант до кулінарії. Хоч проблем із продуктами, говорить водій, у них і не було, але побалувати себе “оселедцем під шубою” не лінувались, причому без залучення на кухню жіночих рук.
Найнапруженіший момент для мого співрозмовника на Донбасі був пов’язаний із тим, як під час наступу наших військ на Піски мав рухатися на своєму авто, лавіруючи, щоб увесь час триматися-ховатися від можливих обстрілів за бронею БМП. Кожного разу напруженим є і шлях від місця, де медики мобільної бригади забирають поранених із передової. (На такі “виклики” доводиться вирушати в середньому через день.) Тоді водій навіть не колесами, а мало не самими оголеними нервами якомога акуратніше обминає числені вибоїни на донбаському роздоріжжі, щоб не спричинити й без того стогнучому бійцеві ще більшого болю. Коли вояків привозили до лікарень, були випадки, що місцеві люди приносили гроші й просили взяти їх на лікування бійців. “Ми віддавали їх тамтешнім медикам, вони розберуться”, – говорить водій.
Контузію цей чоловік отримав, коли разом зі старшим групи їхав забирати чергових поранених. Близько дев’ятнадцятої години без увімкнених фар рухатися вже ніяк, а старенька машина, як на причину, “осліпла”. Довелось зупинятися й лагодити. Здалеку чутно було канонаду. Коли світло нарешті з’явилося, сталось непередбачуване: найпевніше, на нього зреагували терористи з боку Пісків. Найімовірніше, працював міномет. Міни впали зовсім поруч. І начальник бригади, і водій були оглушені та кілька годин лежали потім на узбіччі. Коли дезорієнтація минулась і обоє прийшли до тями, ледве дістались назад, де їм надали допомогу.
Підсумовує нашу розмову водій з мобільної лікарсько-сестринської бригади так: “Звісно, кожного разу їхати на Донбас страшно, але я їду, тому що хтось все одно має це робити”.

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”