Презентація книги нашого краянина Михайла Олефіренка “Мертві не зраджують” із семитомної епопеї сільських романів “Пора цвітіння терну” зібрала в Полтавській обласній універсальній науковій бібліотеці імені І.П. Котляревського традиційно запрошену на такі заходи учнівську молодь зі своїми наставниками, представників обласної влади, адже книга побачила світ накладом у тисячу примірників саме за кошти обласного бюджету в рамках проекту про соціально значущі видання, а також невелике коло полтавських письменників і літераторів, які прийшли привітати колегу по перу з приємною подією.
Загалом зала була повна, лунали аплодисменти, й часто цитувались витяги з передмов до творів Михайла Олефіренка авторства академіка Національної академії наук України, почесного доктора Київського національного університету імені Т.Г. Шевченка Миколи Жулинського та доктора філологічних наук, професора Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна Ігоря Михайлина. Їхня висока й вагома оцінка творчості письменника, її непересічного значення для нашої національної літератури відразу ж налаштовувала на роздуми про найголовніше й найболючіше питання: чому так довго і важко Михайло Олефіренко йде до свого читача? Чому ми знаємо в обличчя десятки модних, гламурних, уміло пропіарених “зірок” від літератури й так побіжно знайомі з творчістю письменників, які не зраджують своєму покликанню і призначенню залишатися хранителями основ нації, правди життя і людяності.
Письменницька доля Михайла Миколайовича Олефіренка справді, як те хліборобське поле, яке треба орати, засівати, жати й, не ремствуючи, без останку й будь-якої співмірної віддачі, жертвувати врожаї людям, які навіть не замислюються, що без такого духовного хліба настає духовне зубожіння нації. Понад тридцять років тому він свідомо відмовився від професії, яку здобув у молодості в Полтавському будівельному інституті (ПолтНТУ імені Юрія Кондратюка) і яка занесла його на роботу з рідного Великобагачанського району на Харківщину. Влаштувався працювати у Гусарівську сільську школу поблизу Балаклії, щоб мати дорогоцінний час для творчості – після другої години дня й до другої ночі вчитель фізики й математики ставав письменником. Що вже говорити про літні канікули… Писати взявся, тому що була потреба, як сам говорить, вилити на папір усе, що пекло на душі. А було його там!.. Жадібно запам’ятовувати й носити в собі роками чужі болючі історії – особливість його натури з дитинства, ще з тих часів, коли, намотавшись босоніж по рідному хутору Коломийці, всідався біля бабусі Олени послухати оповідей про минувшину.
Перший роман “Хуторяни” створив на основі подій, які добре знав сам. Це розселення, власне знищення українських хуторів у період радянської гігантоманії. За 11 років самовідданої праці з-під пера Олефіренка вийшло 7 романів задуманої хроніки селянського життя, в яких чотири покоління його героїв проходять усі кола вготованого для них і царським, і радянським режимом пекла. Ідеться, зокрема, про розкуркулення, колективізацію, голодомор, репресії, війну… Письменник проживає зі своїми персонажами, які перекочували в романи з оповідей бабусі Олени та його власної пам’яті, ціле століття, з 1870-х до 1970-х років, дотримуючись головного орієнтира: не погрішити перед правдою. Та й хіба міг він інакше, згадуючи бабусині причитання про голодомор 1932–1933 років, яким старенька ніколи не боялась давати волю й казала, що про мученицьку смерть своїх закатованих голодом дітей не мовчатиме й під загрозою розстрілу.
Онук-письменник у радянські часи за ті вилиті на папір її спогади міг би опинитися і в сибірських несходимих широтах. Бог милував, проте про видання книг не було й мови. Врешті щось там вибрали, переклали на російську, схвалили в Москві, та якраз почалися бурхливі події з розпаду Радянського Союзу.
У Незалежній Україні доля епопеї про селянство нічим не відрізняється, власне, від долі самого українського села. Їй важко знайти своє місце у світі, де попрано сотні істинно народних засад і цінностей, де домінує хижацько-споживацький інтерес. Кожне перше видання книг автор змушений був здійснювати за власний кошт. Його біль за знищену колиску нашої нації – український хутір – не вписується у контекст сучасної прози, на цьому болеві спонсори ніколи не зможуть заробити…
“У наш час панування й торжества постмодернізму, – пише в одній зі своїх статей професор Ігор Михайлин, – не зовсім звично зустріти реалістичний роман із сільського життя, закроєний на традиціях Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького, І. Франка, М. Коцюбинського, а в ближчому до нас часі – М. Стельмаха, В. Шевчука, В. Міняйла. Роман, складений не за принципом колажу, не з морально скаліченими героями, що страждають від неробства, самоти й статевої невдоволеності, не з самодостатньою нарацією – текстом, якому діла немає до самого життя, а, навпаки, роман із лінійним перебігом сюжету, зі справжнім конфліктом, що доходить до антагонізму, з потужними відображальними властивостями, які надають творові визначного пізнавального ефекту, дають можливість пізнати й зрозуміти нашу історію
у віддаленому й ближчому до нас часі…”
На рідній Михайлу Миколайовичу Олефіренку Полтавщині увага до його творчості є. І вона підкріплена неспростовними справами. Презентований нині роман “Мертві не зраджують” (“Полтавський літератор”, 2013), який зображує життя села під час сталінських репресій 1937-го та в період фашистської окупації, став уже другою його книгою, виданою за кошти обласного бюджету як соціально значущий твір. Раніше світ побачив роман “Пора цвітіння терну”, книга, зі сторінок якої долинають голоси замучених голодною смертю у 1932–1933 роках наших земляків і про яку академік Микола Жулинський написав, що, читаючи її, хотів кричати на весь світ і бігти безвісти від думки, що все те було насправді. У 2007 році роман висувався на здобуття Національної премії імені
Т.Г. Шевченка. До речі, серед відзнак Михайла Олефіренка – премії імені
І. Котляревського, К. Гордієнка,
Г. Квітки-Основ’яненка, П. Василенка, О. Масельського. Із 1996 року він – член Національної спілки письменників України.
Вітаючи Михайла Олефіренка нині, з виданням чергового тому епопеї, заступник голови обласної ради Володимир Микійчук провів злободенні паралелі між тими персонажами його творів, які ставали зрадниками, вислужуючись перед злочинною владою у сталінські часи, й нашими сучасниками, через чию зрадницьку жадобу до збагачення і влади Україна втрачає у боях на Донбасі своїх кращих синів. Перший заступник директора департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю облдержадміністрації Юрій Варченко розповів, що рішення про видання книги Михайла Олефіренка за кошти обласного бюджету було прийнято експертною радою одностайно, адже книга допоможе молодим читачам не тільки глибше зрозуміти історію України, а й збагнути, чому її неможливо не любити й не захищати до останнього подиху.
Виконуючий обов’язки директора видавництва “Полтавський літератор” Анатолій Карпенко поділився враженнями про те, наскільки легко було спілкуватися у процесі підготовки видання з його автором. Що вкотре підтвердило спостереження видавців: чим значущіший письменник, тим простіше з ним працювати. Не стримався він і щоб не поділитися з аудиторією “смачним” спогадом про те, як одного разу пішов подивитися, чому у видавництві раптом зупинилась машина, – виявилось, працівники зачитались романом Олефіренка…
Серед тих, хто завітав привітати прозаїка, був також член НСПУ Микола Костенко. Він нагадав Михайлу Миколайовичу, як два десятки років тому той приніс свій роман “Чорторий” для публікації уривків у газеті “Полтавщина”. “Це дуже серйозна, сувора література про наше життя, – сказав він. – Взято століття, надзвичайно тяжкі, криваві роки, коли нація випробовувалася у буквальному розумінні вогнем і мечем – на витривалість, на виживання”. На переконання Миколи Костенка, епопея Михайла Олефіренка містить у собі ту ж наскрізну лінію тривоги за майбутнє України, що пульсує і в “Жовтому князі” Василя Барки, і в трилогіях Уласа Самчука “Волинь” та “Ост”, і в книзі “Вир” Григорія Тютюнника. “Є що нам читати, над чим задуматись, і що брати в душу і в серце”, – говорить Микола Костенко про творчість Михайла Олефіренка, наголошуючи, що такі письменники – одночасно й історики, й літератори, й публіцисти та журналісти. Але передусім вони – великі українські патріоти.
Цікаво було спостерігати в межах презентації за спілкуванням Михайла Олефіренка з членом національних спілок письменників та журналістів України Іваном Нечитайлом, якого перший свого часу назвав своїм “навчателем”. Історія їхнього знайомства почалася ще наприкінці 1950-х, коли школяр Олефіренко приносив у редакцію Великобагачанської районної газети власні вірші.
Найвагоміший аргумент на користь романів Олефіренка – їхня народність, про яку пишуть імениті літературні критики. І значить, найприродніше їхнє місце – на книжковій полиці під кожним українським дахом. Зокрема роман “Мертві не зраджують” відтепер буде й у книгозбірні “Зорі Полтавщини”, причому з дарчим написом його автора.
Хочеться вірити, що невдовзі ми всі разом наблизимо той гідний України час, коли історія нашої нації так болітиме кожному особисто, що гуртом ми ставатимемо тільки єдиними і сильнішими. Коли письменнику Михайлу Олефіренку нарешті вдасться видати всю свою епопею, а також поставити крапку в нині ще незавершеному романі про тяжкі для України воєнні події 1920-х. І що після проходження через усе це горнило випробувань ми здобудемо й більше ніколи не втратимо великий скарб життєдайного миру.

Вікторія КОРНЄВА
Олег ЖУРАВЛЬОВ (фото)
“Зоря Полтавщини”