Знайомство з отцем Євгеном напередодні його ювілею для мене почалося з інформації, яку знайшла в Інтернеті. Євген Олександрович Носенко народився 29 листопада 1964 року в Полтаві. Закінчив середню школу № 18. У 1983 – 1985 роках проходив строкову службу в лавах Радянської армії. З 1985-го до 1994-го працював на підприємствах Полтави. З 1993-го до 1994-го проходив послух паламаря та псаломщика при Свято-Успенському храмі УПЦ КП. Навесні 1994-го митрополитом Київським, заступником Патріарха Київського і всієї Руси-України Філаретом (такий титул він мав на той час) у Володимирському кафедральному соборі міста Києва рукопокладений у сан диякона і призначений до Свято-Успенського храму. В лютому наступного року рукопокладений у сан священика і призначений штатним священиком цього ж храму. Восени 1996-го переведений штатним священиком до Покровської церкви у Полтаві, у будівництві якої брав активну участь. Наприкінці серпня
2000-го він – настоятель Богоявленської церкви села Супрунівка Полтавського району. З квітня 2004-го – настоятель церкви ікони Пресвятої Богородиці “Несподівана Радість” у Полтаві (до 10 грудня 2004-го – за сумісництвом), збудованої його зусиллями. З травня 2008-го – настоятель церкви святого архистратига Божого Михаїла села Соснівка Полтавського району (за сумісництвом). 7 квітня 2004 року введений у сан протоієрея. Нагороджений правом носіння палиці (2005).
Перше, що вразило: як багато переміщень! Друге – повідомлення про те, що церква “збудована його зусиллями”. І коли ми зустрілися із отцем Євгеном, щоб записати інтерв’ю, зрозуміла: його шлях до служіння хоч і непростий, насичений подіями, але кожна із них – не випадкова. Він відчув головне і повірив: то Господь узяв його за руку і повів…
Доречно також нагадати читачам історію чудотворної ікони Божої Матері “Несподівана Радість”. Один грішник попри недостойне своє життя щоденно щиро молився перед іконою Богородиці, з глибокою вірою вимовляючи слова, виголошені колись архангелом Гавриїлом: “Радуйся, Благодатна!” Одного разу він побачив, що зображення Божої Матері рухається на святій іконі. А в Божественного Немовляти відкрилися рани і хлинула кров. Впавши на землю, грішний чоловік закричав: “О Владичице, хто це зробив?!” Богоматір відповіла: “Ти та інші грішники, які знову розпинаєте гріхами своїми Мого Сина, як юдеї. Ви називаєте Мене милосердною. Навіщо ж зневажаєте мене своїми беззаконними справами?” “О Владичице, – відповів чоловік, – нехай мої гріхи не переможуть Твоєї невимовної благості. Ти єдина надія всіх грішних. Умоли за мене Сина Твого і Бога нашого”. Двічі повторювала Владичиця Свою молитву Немовляті Христу, але він залишався непохитним. Але врешті на невідступну мольбу Пресвятої Владичиці відповів: “Я виконаю Твоє прохання – ради Тебе відпускаю цьому чоловікові його гріхи. Нехай же він на знак прощення поцілує Мої рани”. В ту ж мить грішник піднявся із землі й з великою радістю поцілував рани Спасителя свого. З тих пір він почав жити побожно. Ця подія і стала приводом для віруючих до написання ікони Божої Матері “Несподівана Радість”… Православна Церква прославляє її 22 грудня та 14 травня.
– Отче Євгене, мені завжди цікаво дізнатися, як і чому настає отой переломний момент, коли цілком мирська людина різко змінює своє життя і йде служити Господу?
– Найголовніша причина – це поклик. Поклик Господа. Я не кажу, що я Його бачив віч-на-віч, бо хто я такий… Моя прабабуся була дуже віруючою людиною навіть у радянські часи. Вона померла, але перед відходом сповідалася, причастилася – тоді це було рідкісним явищем. Згадував, як у дитинстві ходив до прабабусі (а наша родина жила на одній вулиці, три хати поряд) і бачив у неї іконки, хрестики, церковні календарі. На одному запам’ятав фразу із Святого Писання, яка стала наче гаслом мого життя, підсвідомо нею керувався. А йшлося про те, що не треба впадати у відчай, бо Господь живий і готовий прийти тобі на допомогу. Згадував і бабусю, вона також жила по совісті, а совість – то голос Божий. Мені було тоді 26 чи 27 років, і я не бачив сенсу в своєму житті. Тепер розумію, що, безумовно, є вічність, і людина, проживши життя, піде туди. Якою та вічність буде для кожного із нас – ми обираємо тут. Ці роздуми й привели мене до церкви.
– До своєї, української, що належить Київському патріархату…
– Коли наша родина збиралася разом у свята, завжди звучала українська пісня. Для мене це рідне, з молоком матері – пісня, мова, культура. Але був у моєму житті один знайомий чоловік, котрий зневажливо сприймав усе це. І в мені зрів протест: чому мене на моїй землі, у себе вдома принижують? А коли я вже замислився про сенс життя, так склалося, що одного разу ввечері вийшов із дому й пішов. І дійшов до дзвіниці – це вже потім Свято-Успенський собор відбудували. Там мене зустрів отець Миколай Храпач. Він і повів мене по життю. Справжній українець, людина глибоко віруюча – він для мене є взірцем і в житті, й у відданості Богові. Це не пафос, це – правда. Так я переступив поріг церкви, почув там українську мову, зрозумів, що маю бути тут. Уже потім збагнув, що отець Миколай – ще й справжній психолог, він бачив, що для мене потрібне, і запросив спершу допомагати йому в службі, стати читцем на кліросі, а потім привів мене до висвячення в сан дияконський.
– Як це сприйняли Ваші рідні?
– Як і повинні сприймати православні християни. Вони ще не були глибоко віруючими, багато чого не розуміли, але відчували, що так потрібно. І дружина, і дві доньки (син народився пізніше, а зараз уже й онуки є). І мама. Але для мене головним було те, що я сам вирішив: знав, що то – поклик, промисел Божий.
– Що спонукало Вас змінювати місця служіння – пошуки чогось нового?
– Коли була збудована Покровська церква, пішов туди з отцем Миколаєм. Через кілька років зрозумів, що вже маю досвід і потенціал, і я ще молодий, сили є, ще сам можу щось зробити для Христа й для церкви. Життя – це рух, і треба йти далі. Врешті одержав призначення на служіння в селі Супрунівка. Тоді там не було нічого, жодної точки опори. І церква наша українська гонима, відповідне й ставлення. Перше місце служіння – клуб. Але потім люди побачили, що ми робимо добру справу, й почали ставитися до нас люб’язно. З Божого благословіння ми встигли отримати землю, бо вже невдовзі її у власність громадам не надавали. Почали служити у вагончику, який нам допомогли відремонтувати робітники за вказівкою Володимира Козака, керівника підприємства НГВУ “Полтаванафтогаз”. Однак мені не дуже зручно було добиратися в Супрунівку через тодішні проблеми з транспортом, тож придивлявся, де можна було б збудувати церкву на Юрівці (мікрорайон Полтави. – Авт.). З архівних даних довідався, що колись вона існувала в цьому куточку міста, я знайшов і місце її розташування – то була церква святителя Феодосія, архієпископа Чернігівського, чудотворця.
– Це тоді Ви почали будувати церкву на честь ікони Божої Матері “Несподівана Радість” власними зусиллями?
– Не зовсім власними. Так Бог дав, що з’явився чоловік, який нам допомагав і в Супрунівці, і на Юрівці. Потім наші шляхи перетнулися із Олександром Якимчуком, котрий займався бізнесом, – а ми були знайомі ще з дитинства. Серед меценатів і Даниїл та Наталія Джаханбіни. Що могли, ми робили удвох із матінкою Катериною, а пожертвувані кошти витрачали на закупівлю матеріалів. 22 грудня зустрінемо вже десяте наше храмове свято. У березні минуло двадцять років, як став до Божого престолу. П’ятого лютого наступного року буде двадцять років, як є священиком. Ось дати, які важливі для мене більше, ніж мій ювілей.
– Назву для церкви Ви самі обирали? Чому саме таку?
– Це все Господь дає, хоч у земному вимірі – так, сам обирав. Розумієте, все, що відбувалось у моєму житті, – все було для мене як несподівана радість. Я з такими людьми зустрічався, на яких недостойний навіть дивитися, а я співслужив із ними, спілкувався. Це Святіший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет та покійний митрополит Євсевій, митрофорний протоієрей Іоан Київський, митрофорний протоієрей, настоятель патріаршого Свято-Володимирського собору Києва Борис Табачек. Вони великі тим, що вони віруючі. Тож не було сумнівів щодо того, як назвати церкву.
– Мабуть, прихожани також сподіваються отримати тут милості Матері Божої і Господа, свою несподівану радість…
– Якби не сподівалися, не приходили б. Ми всі недостойні, але сподіваємося. Сюди йдуть люди, у яких є віра, бо ж лукавий намагається відвести кожного від спасительного путі – навіть Господа намагався спокусити. І намагатиметься збити з цієї стежки, аж поки люди підуть у вічність. І якщо вони долають це – значить, мають віру. Тут немає якихось благ, ми не багаті, але йдуть до нас. І з різних районів міста їдуть.
– Тому, напевне ж, що це – українська церква. Сьогодні це свідомий вибір багатьох.
– І українська, і – саме ця. Тут справді чимало вірян отримали свою радість несподівану, і допомогу у вирішенні своїх проблем. Люди приносили якісь речі, коштовності на знак подяки, хотіли, щоб ми їх прикріпили до ікон. Але ми не тримаємо жодних дорогих речей у нашому храмі, щоб не спокушати когось на крадіжки – знаєте, всяке буває. Тож порадилися і ті речі з дозволу прихожан передали на виготовлення раки святої великомучениці Варвари, мощі якої привозили до Свято-Успенського собору.
– Чула, що маєте в церкві ікони полтавського художника, іконописця Петра Гуменюка.
– І немало. Коли була потреба, замовляли йому, а деякі ікони він сам дарував. Він людина щира, відверта, Божа людина – пише гарно, а ціну бере помірну, на відміну від інших.
– У храм не всі приходять підготовленими, тож Ви мусите бути в певній мірі й вихователем, наставником. Робите це через проповідь?
– Церква не може існувати без проповіді, але священик мусить проповідувати всюди, як вчить Святе Писання. Так апостоли чинили, і ми, особи священного сану, в певному сенсі апостоли – посланці Господа. Маю проповідувати, освячуючи хату, відправляючи похорон чи хрестини, – наставляти людей, розповідати, що без Бога їм буде зле в цьому житті. Адже головна мета – спасіння душі, а без Бога це неможливо. На мою думку, найголовніше і найважливіше – це проповідь життям.
– Отче Євгене, і все ж – Ви на порозі свого 50-річчя. Що значить для Вас полудень віку?
– Я не відчуваю цього і намагаюся не думати про вік – треба робити свою справу, намагатися встигнути більше, стверджувати істину Христову, Слово Боже – показати, що воно живе, що живий Бог, привести людей до Бога. Хочеться не марно тратити час, а Господу послужить у подальшому житті. Перебираючи у пам’яті минулі роки, насамперед дякую Богові як за найдорожчий скарб за тих людей, з якими Він звів мене у цьому житті. Всіх не назвеш, але ці щирі й добрі люди є й будуть завжди в моєму серці. З часів юності – це моя сім’я та родина, це вокально-інструментальний ансамбль “Куполи”, колектив Полтавського олійно-екстракційного заводу, бригада заводу “Комплект”; у подальшому – Патріарх Філарет, протоієрей Миколай Храпач, художники Юрій Самойленко та Петро Гуменюк. А ще релігійні громади: села Супрунівки – “Богоявленська”, Петрівки – “Архистратига Божого Михаїла” і, безумовно, громада рідної церкви “Несподівана Радість”. Крім того, помічниками у будівництві нашого храму були: колектив “Полтаватеплоенерго” (гендиректор – нині покійний Степан Іванович Пасічко), Володимир Салашний, Володимир Місюна, Світлана Пасічко, а також Віктор Манько, Любов Манько. Сердечно дякуємо всім меценатам, а найбільше – Олександру Якимчуку та його родині. Вдячні за моральну підтримку родині Срібних, людям із сіл Землянки та Корещина Глобинського району (батьківщина Раїси Кириченко. – Авт.), нині покійному Миколі Михайловичу Кириченку. Незабутній для нас покійний митрополит Євсевій (Політило), так само безмежно вдячні за духовну підтримку керуючому Полтавською єпархією УПЦ КП архієпископу Федору. Вважаю їх своїми вчителями-наставниками, бо з їхньою допомогою я вчився жити і живу. Доземний уклін їм усім!

Лідія ВІЦЕНЯ
“Зоря Полтавщини”