Ми розговорилися з волонтерками, які допомагають у Полтавському військовому госпіталі, вже настільки, що майже не відволікалися, коли повз нас проходив до своєї палати черговий поранений солдат. Один з них, полтавець Андрій, раптом трохи затримався біля дверей і ніби випадково прохопився такою фразою: “В України є зараз тільки два союзники – добровольці та волонтери…”
Бухгалтер і приватний підприємець
Улітку Аліна Котенко остаточно сказала собі: “Якщо не можу допомогти воякам на передовій, маю стати корисною їм тут, у своєму місті”, й зателефонувала до Полтавського військового госпіталю. Там порадили поспілкуватися безпосередньо з пораненими. Пам’ятає, що хтось із бійців попросив її тоді про цигарки, інший – про поповнення рахунку на мобільний.
Скільки прохань виконала на тепер, обліку не веде. А за професією, до речі, – бухгалтер. Місце роботи знаходиться за три хвилини ходу від госпіталю. Тож і в обідню перерву, й після робочого дня Аліна поспішає до лікувального закладу, де її чекають і де, як сама говорить, нічого для неї не тяжко. Затримуватись іноді доводиться й до десятої вечора. Пацієнтам госпіталю цілковито присвячені її вихідні. Батьки спочатку навіть трохи ревнували, але те вже минулось, тепер і вони, й брат – Алінині добровольці-помічники.
Полтавців, які, так само, як і Аліна Котенко, не змогли залишитись осторонь, дізнавшись, що в місті лікуються наші захисники, немало. Когось із них Аліна бачить тут частіше, когось – рідше. Якийсь час, розповідає, ходили дівчата, щоб просто допомогти санітаркам – мили підлогу, перестеляли ліжка. Без сумніву, що в таких обставинах це все ті клопоти, від яких і на душі cтає чистіше…
Серед волонтерів, з якими Аліна Котенко спілкується найтісніше, – Ірина Репало. Вона також почала приходити до госпіталю влітку. Жінка – приватний підприємець, тож може викроїти на ці відвідини часу навіть більше за товаришку. Звісно, що на збиток основній діяльності, але про такі “дрібниці” вона зараз говорить із посмішкою. На тлі сьогоднішніх українських реалій – то майже пусте.
Передусім обидві волонтерки дуже вдячні Полтавському батальйону небайдужих і особисто владиці Федору та, зокрема, Олександрі Сиротенко за величезну й справді рятівну допомогу, яку вони надають як на передову, так і пораненим бійцям у госпіталі. Прогулянка від лікувального закладу до Свято-Успенського кафедрального собору в супроводі Ірини чи інших волонтерок – майже невід’ємний ритуал для бійців, які готуються до виписування й невдовзі знову відправляться на фронт. У соборі їм ніколи не відмовлять: бушлати, каремати, спальники й ще десятки речей, які, здається, навіть самою своєю енергетикою, молитвою, увібраною під святими куполами храму, берегтимуть наших захисників від ворожої кулі.
Три інсульти – “діло житейське”
Чимало полтавців з приємними “передачками” для поранених бійців звертаються безпосередньо до волонтерки Аліни. Через соціальні мережі, інформацію в ЗМІ та знайомих ентузіастів, які намагаються залучити до благодійних пожертв якомога більше людей, номер її мобільного – (066)1489189 – став відомий багатьом. Найчастіше полтавці виявляють бажання допомогти продуктами, адже це – найпосильніше. Звісно, тут треба враховувати, що, по-перше, пацієнтів у госпіталі годують, по-друге, далеко не всі “смаколики” дозволяється приносити до лікувального закладу. Перелік найочікуваніших бійцями гостинців досить скромний – кава, чай, цукор, печиво, цукерки, соки, фрукти, мінеральна вода. Поза будь-якою конкуренцією – сигарети, їх чоловіки розбирають за лічені хвилини.
Ці подарунки – ніби матеріалізована часточка від того безмірного почуття вдячності, з яким доброчинці несуть їх для захисників Вітчизни. У цьому простому вияві уваги до поранених вояків – доземний уклін усім, хто закрив собою у бою товариша, хто стояв на позиціях під пекельними обстрілами ворожих “Ураганів” і “Градів”, тримаючи за своїми плечима, на яких часто ще не сиділа власна дітлашня, всю Україну й спокій у кожній окремій оселі…
Розподілити, рознести “смаколики” по палатах волонтерам нескладно, більше зараз доводиться турбуватися про теплий одяг, взуття. “Наразі певний запас речей у нас є, – говорить Аліна, – але, коли прибудуть на лікування інші хлопці, знову буде потреба і в светрах, і в штанях, шапках, куртках, рукавицях, а також у білизні та шкарпетках. Останні, до речі, обов’язково мають бути новими. Інший одяг – можна, щоб був просто в хорошому стані. Форма, теплі берці потрібні, коли йдеться про повернення в зону АТО”.
Узагальнений портрет людей, які приносять до Аліни та Ірини допомогу для поранених бійців, прогнозований і зворушливий. Це – жінки середнього віку. Аліна й без розпитувань знає, що одного дня вони просто серйозно замислилися: “Якщо не можу допомогти на передовій…” Часто приходять і старенькі бабусі. Найбільше ж теплих почуттів Аліна нині має до пані Людмили Кулаєвої. Ну те, що ця жіночка поважного віку в минулому також бухгалтер, – лише приємний збіг. Вона настільки по-бойовому взялася налагоджувати збирання допомоги серед своїх колишніх колег по роботі, що це вже стало регулярними акціями. Іноді доводилось чути від неї навіть таке: “Навідаюсь у лікарню на крапельницю, а потім усіх обдзвоню і усе необхідне буде”. Доброчинниця переконана, що її три інсульти в порівнянні з пораненнями бійців, які годяться їй в онуки, – діло житейське.
Звісно, надходила допомога для поранених бійців і від організацій, істотну підтримку надали підприємці з полтавського речового ринку.
Весілля для бійця
Аліна Котенко говорить, що дуже багато доброчинців зізнаються їй про свою неготовність до спілкування з вояками. Боязно ще нам дивитися в очі тим, хто бачив жахіття війни й завдяки чиїй мужності маємо змогу їх не бачити ми. Самі ж бійці найбільше радіють, коли навідати їх у госпіталі приводять дітей. І це, певно, не тільки тому, що сумують за своїми кровинками, які чекають на татусів у різних куточках країни, адже в Полтаві лікуються вояки з різних областей. Це ті маленькі гості, за кожного з яких можна йти у бій без тіні сумніву й не оглядаючись. Вони всі варті того, щоб заради них не зрікатися тяжкої боротьби за Україну навіть попри зрадництво й лицемірство політиків-олігархів.
Спілкування волонтерів із пораненими бійцями також має свої особливості. Головне правило – про війну не розпитуй! Звісно, спогади про бої будуть, але коли і з ким ними поділитися, хлопці мають право вирішувати самі. Й без наболілих слів про пережите увесь кошмар війни був відчутним у госпіталі, коли у вересні сюди доправили бійців із 80-ї львівської бригади, які тільки-но вийшли з Луганського аеропорту. Їх прибуло до півсотні – в крові, в землі, в пошарпаному осколками одязі. Кілька відчайдухів демонстрували волонтерці Аліні свої продірявлені, закривавлені речі й… жартували. Всім було від 19-ти до 21 року. Всі, як один, не мали й краплі жалю до себе, а були впевнені у своїй подальшій потрібності на передовій. На пропозицію зібрати для них щось із найнеобхіднішого попросили тільки взуття.
Найтяжчий момент, розповідає Ірина Репало, – це коли настає час проводжати недавніх пацієнтів госпіталю знову на фронт. Але й звідти багато хто з них потім телефонує. І щоб укотре подякувати. І щоб знову про щось попросити, але не тільки тому, що вже трохи до цього звикли: бійці розуміють, що знайшли помічників, яким можна довіряти. Звуковий фон такої розмови часто змушує завмирати й тут, у Полтаві. “То “Гради” розходилися”, – спокійно пояснюють хлопці.
Ірина Репало у розмові про себе небагатослівна, більше захоплюється лікарями й медсестрами з госпіталю – чимало з них побували вже на війні. А також – волонтерками-товаришками: “Наша Анічка дуже допомагає хлопцям із військовою формою, має багато знайомих, які охоче відгукуються, та й за власні кошти то те, то се купує. А, наприклад, Іра, так та взяла шефство над бійцем, який лежав у п’ятій палаті. Він, бідний, з апаратом Ілізарова. Виписали, так вона й додому до нього навідується разом із подругами, витягують хлопця на прогулянки”.
Найбільш хвилююча історія волонтерок із Полтавського військового госпіталю пов’язана однозначно з бійцем Сергієм із Кіровоградщини. Утім ідеться зовсім не про поранення чи прощання перед відбуттям на фронт, а про справжнісіньке… весілля. Повернувшись у відпустку із зони АТО з наміром одружуватися, колишній пацієнт полтавського госпіталю відразу зателефонував до Аліни й Ірини. Допомагали з радістю: знайшлись знайомі, які безкоштовно надали молодятам автівки, зробили знижки на весільні аксесуари, підшукали квартиру для розселення родичів-гостей із Кіровоградщини. “І машину ми прикрашали, і по наречену їздили – наша ж, полтавка”, – із задоволенням згадує Ірина. До взяття шлюбу молодята поставились осмислено – він скріплений на Небесах, їх повінчав архієпископ Полтавський і Кременчуцький УПЦ КП Федір. Через кілька днів вояк повернувся на фронт.
Тепер волонтерки з Полтавського військового госпіталю поміж десятками інших клопотів ще й обов’язково ждуть телефонних вісточок від кіровоградця Сергія. Найголовніше ж їхнє очікування мало чим відрізняється від вболівань матерів та дружин фронтовиків: щоб усі наші хлопці-чоловіки, воїни-герої якнайшвидше поверталися живими й неушкодженими додому. Назавжди.

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”