Скорботна для українства четверта субота листопада знову поведе сотні тисяч людей до храмів, щоб взяти участь у заупокійних богослужіннях за загиблими жертвами Голодоморів.
Знову спалахнуть гарячі вогники – перед ликами святих у церквах, на підвіконнях у будинках, у наших, невідь-як пророслих з тієї трагічної минувшини душах. У кожній свічці – золотий колосок, що його не було для порятунку від голодної смерті в 1932-му, в 1933-му, в 1946-му, в 1947-му. В кожній краплі розплавленого воску – життєдайна зернина, про яку благали навколішках і старі, й малі.
Мільйони свічок будуть горіти у наших містах і селах, щоб хоч слабкий промінець дістався через товщу мурованих тоталітарною ідеологією десятиліть і заяснів у головах ніким не похованих українських мучеників. Вони ж бо для історії України назавжди там – закляклі посеред чужих шляхів і під стріхами рідних хат, поодинці й цілими родинами, цілими селами, перетвореними на домовини просто неба, цілими народженими й ненародженими поколіннями нашого століттями нищеного, але незламного, славного й героїчного народу. Той промінь – усвідомлений, кров’ю і плоттю відчутний зв’язок із закатованими голодом предками, знак нашої невимірної скорботи й незгасної пам’яті, обітниця не дати більше нікому свій народ на поталу й наругу.
За всіх, хто не дожив до свого першого кроку й першого слова “мама”, за всіх, хто бачив голодну смерть своїх дітей і був не спроможний навіть закрити їм очі, маємо просити Господа. Хай там, де є їхні душі нині, колосяться щедрі поля, хай ростуть дрібні діти й сивіють лише від років матері… Нехай їм відпустяться усі вільні й невільні гріхи. Нехай нам не вгамується біль цієї утрати ніколи.

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”