На озброєнні у 26-й Бердичівській артилерійській бригаді дуже серйозна техніка. Настільки серйозна, що навіть російські зайди це визнають, підраховуючи втрати своєї техніки та живої сили. Втім, бригада славиться не тільки точністю далекобійних артилерійських установок, показаних на знімках, а й бійцями, більшість яких ще вісім місяців тому були глибоко цивільними людьми; у них уявлення про військову роботу пoв’язувалося хіба що зі спогадами про строкову службу в армії у далекі (а в декого в дуже далекі) молоді роки. Неоголошена війна відразу змінила все. Служба в умовах справжніх бойових дій затуманила ліричні спогади свіжими щоденними буднями: з вогнем ворога і “отвєтками” на нього, з перемогами і втратами побратимів, з нелюдською втомою і впертим, дуже впертим бажанням звільнити українську землю від сепаратистсько-російської наволочі.
У перемогу вірять всі, з ким ми розмовляли в 26-й бригаді, й переконані: вона неодмінно настане, але коли? Ще одне запитання – чому й через кого вона відтерміновується на невизначений час?
Так, донедавна армії в нас, по суті, не було. Вона відродилася майже на зачищеному місці: міністри оборони часів Януковича дуже постаралися, щоб у Москви було з нами мало мороки. До речі, навіть бердичівську артилерійську “стратеги” хотіли “відстратегувати” до мінімуму: на щастя, не встигли.
Це все зрозуміло. Але минуло вже досить часу, щоб по-азаровськи не списувати все на “папєрєдніков”. Принаймні за місяці АТО можна було проаналізувати, що треба зробити для успішного проведення зимової кампанії. Те, що агресори не розпрощаються з нами на час холодів, начебто було зрозуміло всім. Мабуть, тільки в Міноборони та в Генштабі наївно сподівалися, що російський ведмідь злякається морозів і повернеться в “ісконную берлогу” до теплішої пори.
Проблеми в бердичівців сьогодні, напевно, типові для наших Збройних сил. Спасибі рідному міністерству за нагоду переконатися у можливостях волонтерського руху – теплим одягом наче забезпечені. Бракує інших речей. Потрібен автомобільний транспорт, особливо вантажні машини. Доки КрАЗ запустить на повну потужність виробництво “Козака”, можна придбати ті “КамАЗи”, що виставлені на продаж у багатьох містах, кажуть військовики. Узагалі потрібне держзамовлення на військове обладнання, вкрай важливе для армії в зимовий період. Наприклад, спецнамети. Їх можуть продукувати в Україні, як і багато інших речей військового призначення. А то, виходить, беремо кредити, збагачуємо чужі економіки, а власна…
Багато обладунків морально застаріли. Ще в бригаді – і не тільки в 26-й – обурюються відсутністю контрпропаганди в інформаційній війні. У визволеному Щасті, наприклад, майже безперервно працює сепаратистське радіо. Новини, повірте, ще ті! Ми сміємося, але місцевим ця інформація навіює зовсім інші емоції. Коли десятки разів повторюють про злочини українських силовиків, які до того ж “за законом мають право на двох рабів-аборигенів”, люди починають вірити навіть у гірші для себе перспективи, хоча на вулицях ніхто не затягує їх у ярмо, а навпаки – ділиться продуктами. А як діє на мізки російсько-радянська попса про “батянів-комбатів”! Хоча інколи “сепар-радіо” навіть робить нам своєрідні компліменти. У рекламних блоках, які прокручуються через певний проміжок часу, “армія “ЛНР” запрошує на службу фахівців з протиповітряної оборони: мабуть, бойова авіація “укрів” уже наближається до кордонів маленької, але пихатої від власної “геополітичної ваги” Лугандонії.
Чому мовчить наше радіо в цих місцях – загадка. Один із командирів також дивується, каже, що контрмовлення на окуповану територію передбачено військовими циркулярами.
Ну і врешті бійці не приховують найбільшого дефіциту: чітких наказів найвищого командування. І політичної волі керівників держави для звільнення української землі від ворожої навали.

Людмила КОХАНЕЦЬ.
Фото Олександра КЛИМЕНКА/Журналісти (“Голос України” – для “Зорі Полтавщини”).

Сергій “Полтава”, зв’язківець 26-ї бригади, родом із Глобинського району, один із небагатьох контрактників, які не бояться передової.

“Забив заряд я в пушку туго…”

Фронтовий бліндаж.