Разом з хвилинами радості й щастя, звершень і сподівань пліч-о-пліч крокують біль, неспокій, підступність, зрада. І якою буде наступна хвилина, не знає ніхто. Лише Всевишній вибирає випробування для нас. Говорять, що Бог посилає ті випробування, з якими людина може справитися. Та які сили шукати в собі вмить посивілій матері та згорьованому батькові, коли вони отримують страшну звістку з війни? Як підняти очі до неба і знову поглянути на сонце? Адже тепер воно померкло… Зглянься, Боже! Відведи від України цю ненависну навалу розбійників і загарбників. Дай жити і трудитися на рідній землі й радіти кожному мирному дню… Уже 37 захисників Вітчизни з Полтавщини не повернулися з Донбасу, відійшли за межу Вічності. 37 патріотів, які ні на мить не сумнівалися у правильності своїх рішень боронити рідну землю від чужоземних зазіхань. Днями наш край прощався із двома міліціонерами батальйону патрульної служби спеціального призначення “Полтавщина”.
Ще кілька тижнів тому на плацу УМВС бійці добровольчого батальйону спецпризначення шикувалися перед відправленням у гарячі точки. Усі сповнені ентузіазму, впевненості, відповідальності за виконання поставлених завдань. Ми щораз дякували Богові, що полтавські правоохоронці виконують свої обов’язки на Сході без втрат. І повсякчас наказували бійцям берегти себе і своїх товаришів, а разом з тим молилися і сподівалися, що лиха куля омине наших бійців. Для Олександра Матійчука і Віталія Кузьменка це була вже друга ротація на Донбас. 17 листопада вони мали б повернутися додому. Але доля не пощадила, не вберегла…
Міліціонери другого взводу другої роти батальйону спецпризначення загинули під Дебальцевим на Донеччині. Позиції полтавських бійців обстріляли терористи з артилерійської зброї. Тепер слідчі з’ясовують обставини трагедії.
“Обстріл тривав близько шести годин. Б’ють точно, бо мають координати. В результаті двоє бійців загинули, троє отримали тяжкі поранення. Від будинку, де дислокувалася рота, майже нічого не залишилося,– розповів командир третьої роти патрульно-постової служби батальйону спецпризначення Сергій Красницький. – Але хлопці виконали поставлене перед ними завдання. І вони, і їхні побратими дуже мужні та відповідальні. Не дивлячись на те, що вони ще не оговталися після обстрілу та загибелі своїх товаришів, їхній бойовий дух залишився високим, і там, на передовій, вони готові й надалі захищати Вітчизну”.
Віталій Кузьменко – із Зінькова. Йому було 29 років. Після закінчення школи професію слюсаря-ремонтника здобув у місцевому професійно-технічному ліцеї. Пройшов строкову службу в Збройних силах України. А в травні 2013-го пішов на службу до органів внутрішніх справ. Не пощадила доля молодого міліціонера. Не пощадила його осиротілих батьків та двох молодших братів-близнюків.
Молодший сержант міліції Олександр Матійчук мешкав у місті Червонозаводському Лохвицького району. Йому виповнилося лише 24 роки. Він закінчив технологічний технікум, а після служби в Збройних силах України здобув вищу юридичну освіту. У червні 2014 року пішов на службу в міліцію. Війна забрала у батьків єдиного сина. А йому ще стільки судилося зробити у житті…
До Меморіалу загиблим міліціонерам в обласному центрі, окрім особового складу полтавської міліції, прийшли сотні людей, аби провести в останню путь наших земляків, справжніх Героїв своєї землі. Було море квітів. Сліз не стримував ніхто, навіть мужні чоловіки у військовій формі, які вже не раз дивилися смерті в очі. Серед тих, хто прощався із молодими міліціонерами, – і їхні бойові товариші. Вони згадують хлопців як життєрадісних і водночас надзвичайно сміливих, з ними було легко і в бою, і в побуті.
“Ці хлопці будуть прикладом для кожного з нас, – говорить Володимир. – Олександр Матійчук – це мій родич, ми разом пішли добровольцями в міліцію і разом служили на Сході, на чергування разом заступали. Взагалі всі наші бійці дуже дружні. Я не знаю, чи зможу повернутися туди, потрібен час, щоб це пережити. Але, найімовірніше, повернусь, ми повинні помститися за своїх товаришів”.
“Про це болісно згадувати. Нас почали обстрілювати зненацька. Хлопці загинули як справжні Герої. Ми запам’ятали Олександра та Віталія світлими, життєрадісними. Вони були совісними, з добрим серцем та ясним розумом. Наша молодь повинна рівнятися на таких, як вони”, – розповідає товариш загиблих Євген.
Заупокійний молебень за полеглими воїнами провів архієпископ Полтавський і Кременчуцький УПЦ КП Федір. А потім він звернувся до всіх присутніх: “За гріхи всього нашого народу ми платимо надзвичайно велику ціну – розплачуємося життям молодих людей, перед якими тільки відкривалася перспектива земного життя. Тому, дорогі браття і сестри, ця війна і зло, що прийшло на нашу землю, – це знак від Бога, що ми повинні змінитися, кожен у своєму серці, у своєму розумі. Згідно з християнським вченням потойбічне майбутнє людини залежить від того, як вона прожила земне життя. Можна прожити довге життя і померти ганебно, а можна прожити коротке життя і померти, як Герой. Ці хлопці-воїни виконали заповідь Христову. Вони віддали життя і душу за ближнього свого, за нас, щоб ми жили у вільній державі”.
Зі словами невимовного горя і скорботи до присутніх звернулися голова облдержадміністрації Віктор Бугайчук, виконуючий обов’язки голови обласної ради, перший заступник голови обласної ради Володимир Марченко, виконуючий обов’язки начальника УМВС України в Полтавській області Андрій Балонь.
Віталія Кузьменка та Олександра Матійчука із усіма військовими почестями поховали у Зінькові та Червонозаводському. Нехай нетлінною буде пам’ять про них та їхній подвиг заради збереження миру на нашій землі. Вічний їм спокій і Царство Небесне.
А ми ж будемо молитися та допомагати іншим нашим землякам, особливо – трьом, які отримали важкі поранення під час обстрілу. Одного з них прооперували в Харкові, й зараз Сергій Долгополов уже під наглядом полтавських медиків у обласній лікарні. Поряд із ним – дружина. Для лікування та реабілітації потрібен не лише час, а й кошти. Колектив міліціонерів Полтавщини опікуватиметься колегою, допомагатиме йому та його родині, повідомили у ВЗГ УМВС України в Полтавській області. Втім допомогти може кожний (номер картки “ПриватБанку” дружини пораненого бійця: 4405 8850 0904 2976, Долгополова Зоя Іванівна.
Двоє інших бійців з контузіями перебувають в Артемівській лікарні на Донеччині.
Бійці батальйону “Полтавщина” – в жалобі за полеглими побратимами, проте продовжують нести службу в Донецькій області й перебуватимуть там до кінця ротації. Нехай береже їх Господь.

Олена ІГНАТЕНКО
“Зоря Полтавщини”