Дмитра Довгаля із Кошманівки Машівського району призвали до Збройних сил України ще 15 квітня минулого року. Цієї весни хлопець уже мав би повернутися додому. Проте події на Майдані повністю змінили всі плани – більшість його побратимів залишилися на полігонах та в казармах. А Діма, як зізнався, не захотів залишатися у військовій частині, де проходив службу, і за власною ініціативою попросився на передову… Так і потрапив у зону бойових дій під Луганськом.
– Спочатку не признавався мамі, що в АТО потрапив за власним бажанням, – говорить Діма. – Прикро, що змовчав, але сидіти в казармі й нічого не робити в той час, коли в країні йде війна, просто не зміг. Тож, пробач мене, матусю, за всі тривоги й сльози… Проте я змінився, змужнів, і мені не соромно за себе.
Йому лише двадцять один, але довелося вже скільки пережити і побачити, що не кожному дорослому чоловікові під силу…
– Скажу правду: коли побував у зоні бойових дій, побачив те, що повністю змінило мої погляди на життя. Спочатку, коли їхали на Донбас, було, як кажуть, по-дитячому цікаво: нас супроводжували вертольоти, військова техніка. Та коли прибули на позицію, стало не по собі.
Хлопець показує відео з мобільного телефона:
– Ось колона з військовою технікою, а ось – розбомблені села…
Дивитися на ці кадри – не для людей зі слабкими нервами. Фільм жахів…
24 липня Дмитро разом зі своїми побратимами з 1-ї танкової бригади потрапив під Луганськ.
– Тримали оборону Металіста, Вергунки, Станиці Луганської. Оскільки строкову пройшов у танкових військах, на передовій став оператором-наводчиком БМП, – розповідає хлопець. – А 3 серпня під Щастям нас розбомбили. Того дня не стало багатьох моїх товаришів. На руках виносив із поля бою їхні тіла. Із 11 чоловік нашого екіпажу залишилися живими тільки я і механік. Не знаю, як уцілів. Мабуть, Бог уберіг. Я завжди читаю “Отче наш”. Після того бою зрозумів, що молитва – мій найсильніший оберіг…
Приїхавши на короткотерміновий відпочинок до рідної Кошманівки, Діма говорить, що найпершим ділом вимолив пробачення у мами. А потім разом із братом-близнюком Віталієм, який не потрапив до лав армії за станом здоров’я, поспішив у спортзал до свого наставника Валерія Івановича Остаха. Саме тут хлопці полюбляли проводити вільний час. Волейбол, футбол, гандбол… А змагань та кубків скільки вигравали! Всі нагороди зібрані в тренерській кімнаті та дбайливо розвішані на стіні.
Валерій Іванович не стримує емоцій:
– Дімка – молодець! Він завжди був непосидючим і справедливим. Тож не дивуюся, що він опинився в зоні АТО. Головне – щоб скоріше додому повернувся. І обов’язково здоровим та неушкодженим!

Валентина ПАТИК
Журналіст