Так уже склалося, що за життя найщиріших теплих слів для хороших людей ми чомусь шкодуємо: чи незручно, чи ніколи, чи тому, що вони розуміють нас і без слів. Але коли особисто їх уже не скажеш – нікому, – хочеться озвучити несказане навздогін. 7 листопада мине рік, як пішов за межу Вічності великий оптиміст і життєлюб, керівник та організатор, люблячий сім’янин і бездоганний господар, директор Полтавської міжрегіональної дирекції ПАТ “Креді Агріколь Банк” Василь Миколайович ВЕРТЕЛЕЦЬКИЙ. Слово про нього – від колег і друзів.

Олександр КІРЄЄВ, заступник голови Нацбанку України у 1993 – 2000 роках, голова Держказначейства України у 2000–2001 роках, голова ДПА України у 2005–2006 роках:
– Ми були більше, ніж колеги, і більше, ніж друзі. Знав Василя Вертелецького ще з часів роботи у Держбанку СРСР середини 1980-х років. Він із тих, з ким можна йти в розвідку, знаючи, що ніколи не зрадить. Справжній банкір – не той, що їздить на “Мерседесі”, а той, кому можна довірити свої гроші.
Дуже світла, розумна людина. Мало хто знає, що, крім посади керуючого Агропромбанку “Україна” у Полтавській області, найбільшого на той час комерційного банку держави, він був членом ради – у 1990-х роках вищого керуючого органу цієї установи.
– Чому ж збанкрутував АПБ “Україна”, маючи таких фахівців?
– Напевне, тому, що коли в одній здоровенній кишені заводиться дірка, через неї раніше чи пізніше повипадають усі п’ятачки. Корінь проблеми був не в Полтаві, але коли вже до того йшлося, я знаю, пропозицій працевлаштування Василь Миколайович мав багато. У Національний банк його запрошував на роботу особисто Віктор Ющенко. І знаю, що на цю пропозицію він відповів: справжні капітани з тонучого корабля не тікають. Був гарним господарем і зміг нову банківську структуру розбудувати з нуля.
Був готовий допомагати всім і вся, робив це легко й просто. Саме тому мав так багато друзів. І так багато людей за покликом серця зібралися на похорон. Знаю, що колеги-податківці пропонували церемонію прощання провести в ДПА. Але рідні наполягли: хто поважає, приїде і в село. Там ми й попрощалися.
Володимир ШАПОШНІЧЕНКО, начальник головного фінансового управління ОДА з 2002 по 2011 роки:
– Наше спілкування бере коріння з початку 1990-х років. Воно не стільки пов’язане з професійною діяльністю – міське фінансове управління, яке я тоді очолював, з банками щільно не працювало, обслуговувалося в іншій установі, – скільки з особистими симпатіями. Просто так вийшло, що після першої ж зустрічі з ним хотілося спілкуватися ще і ще. Поряд із діловими якостями у нього завжди стояло вміння “заводити”, гуртувати людей навколо себе. Цікавий співрозмовник, палкий футбольний уболівальник. Часто перед футбольним матчем (або після нього) ми збиралися у Корпусному парку в кафе “Берізка”. Його присутність серед нас – це завжди було “щось”: якісь вигадки, жарти, нестандартні власні міркування. Живчик, “запальничка”. Вертелецький не згадується як той, кого вже немає, – відчуття таке, наче він десь у мені, зі мною, у кожному з нас. Востаннє бачилися наприкінці літа минулого року: приємно й щиро поспілкувалися… перед розлукою. По роботі він був дуже вимогливим, але я його таким не знав. Серед друзів – абсолютно неконфліктний, доброзичливий, якщо жартував, то необразливо. Дуже жаль, що життя його було таким коротким.
Михайло ГЕРАЩЕНКО, директор Полтавської міжрегіональної дирекції ПАТ “Креді Агріколь Банк” – учень, колега покійного з 1996 року:
– У моєму житті й професійному становленні його вплив був вирішальним. Василь Миколайович мав до підбору кадрів талант і помилявся дуже рідко. Тим, кого сам призначав, довіряв одразу, без сумнівів. Довго навчав, виховував, по-батьківськи хвалив за перші успіхи. Але були люди, з якими довелося розлучатися – коли з часом переконувався, що відповідної віддачі немає. У роботі був запальним, за помилки сварив суворо, на весь голос. Хто не знав його зблизька, вважали жорстким, грізним. Але я завжди відчував, що за цією зовнішньою суворістю крилася дуже добра, порядна людина. Його улюблений тост – “За людяність!”. При цьому був передбачливим, мав сильну інтуїцію.
Він не вмів бути останнім – тільки лідером, завжди першим. І, керуючись цим принципом, підбирав людей, вибудовував структуру. Енергії й працездатності мав на десятки років уперед. І так, як він боровся з недугою, зміг би не кожен.
– Важко звикати без Вертелецького?
– Ми й досі не звикли. Іноді в процесі роботи буває відчуття, що ось зараз він зателефонує і насварить за якусь помилку. Згадуємо в колективі, на нарадах, корпоративах. Щорічно у нас проводиться турнір з міні-футболу між філіями. Минулого року команда Полтавської дирекції вийшла у фінал. На той час Василь Миколайович уже лікувався в Києві. І коли ми програли той фінал у Черкасах, засмутився й сварив нас по телефону так, наче більшого клопоту в його житті не було.
– Які ще його вподобання й захоплення запам’яталися?
– Найбільшою гордістю й любов’ю були сім’я, доньки. Дуже любив маму, яка виховала його самотужки. Любив усе українське – ще задовго до того, як вишиванка стала ознакою патріотизму (не завжди щирого). Для нього найсмачніша кухня, найкращі пісні й найгарніші дівчата – винятково українські. Назвати націоналістом наче й не можна, але це було в крові. Коли на семінарі, виїзному засіданні правління банку чи фіналі з футболу доводилося приймати гостей (у Полтаві, Черкасах чи Кіровограді, адже наша дирекція – міжрегіональна, охоплює три області), все до найбільших дрібниць і деталей контролював особисто: від сценарію корпоративу до вмісту холодильника в номері гостей. Здавалося б, офіційний захід вдався, відбули фуршет, можна б і попрощатися з людьми. Ні! Наступного дня – виїзна програма в Чигирин, до Суботова. А там – і пампушки, і музики, і варенуха. Колеги ще довго згадуватимуть його гостинність: так, як організовував і роботу, й відпочинок Василь Миколайович, не організовував ніхто.
За роки спільної роботи бувало різного: і сварилися, і огризалися, але ніяких особистих образ із цього не виносили, вже за годину все ставало історією. Він завжди говорив: “Михайле, це – по роботі. Не носи за спиною рюкзачок з образами, бо наскладаєш стільки, що не понесеш”. Тому, напевне, так довго разом і пропрацювали. І ще б багато років працювали, аби не та хвороба. Днями хтось із колег невесело пожартував: “Як шеф помер, і в державі розбрат пішов: Крим забрали, війна почалася…”
Іван ОНОПРІЄНКО, заступник директора Полтавської міжрегіональної дирекції ПАТ “Креді Агріколь Банк”:
– Десять років я був його заступником. Банківська робота доволі своєрідна. Василь Миколайович умів проаналізувати, серед безлічі завдань визначити головне, відсікти другорядне. Його кредо – мати багато клієнтів: нехай з меншими оборотами, меншими активами, але при великій їх кількості тимчасові проблеми одного перекриються успіхами іншого. З-поміж багатьох клієнтів завжди міг виділити тих, із ким співпраця буде виграшною для банку, кого можна кредитувати, а в потрібний момент і плече підставити: щоб він потім своєчасно погасив кредит, вирішив свою проблему, а банк мав від цього дохід.
Михайло ГОРОДНИЦЬКИЙ, начальник управління Національного банку України в Полтавській області:
– У 1987 році Василь Миколайович Вертелецький приймав мене на роботу в Чутівське відділення Агропромбанку – представлення колективу відбулося в останніх числах року. На той час приміщення банку перебувало в запущеному стані, зарплата була низькою, не вистачало кваліфікованих кадрів. Довелося адаптуватись і як керівнику, і як банкіру.
Через деякий час Василь Миколайович приїхав подивитися на результати й спитав: “А що ти зробив корисного для філії крім того, що банкуєш?” І саме це запитання стало поштовхом, щоб незабаром у нас з’явилися автономна котельня, дизель-генератор ІІІ ступеня автоматизації, відбулася реконструкція.
Він був Господарем, Керівником, коротким влучним реченням міг запалити людину, змусити усвідомити своє призначення і працювати на повну силу. При цьому як Банкір зі своїми клієнтами завжди поводився винятково порядно.
У банківській системі ми разом пропрацювали майже 27 років. Вдячний за цю науку, за справжню школу життя.
Григорій ГРИНЬ, головний редактор Всеукраїнської громадсько-політичної газети “Зоря Полтавщини”, секретар Національної спілки журналістів України, голова обласної організації НСЖУ:
– Наші життєві шляхи з Василем Вертелецьким перетнулися на спільному захопленні футболом як уболівальників полтавської “Ворскли”. Тоді, наприкінці 80-х – на початку 90-х років, вона змагалася за вихід у вищу лігу українського футболу. Ми ходили на “Ворсклу” в Полтаві, з командою їздили в Охтирку, Олександрію, Харків, Дніпропетровськ, Київ… Так і здружилися.
А ще був такий кумедний випадок. Після краху банку “Україна” Василь Миколайович зорганізовував на Полтавщині нинішній “Креді Агріколь”, допомагав йому також нині покійний Василь Шапран. А я тоді працював власним кореспондентом парламентської газети “Голос України”. У банку виникла потреба в рекламі. А паралельно побажав “засвітитися” і керівник заводу “Електромотор” Сергій Кожемяко.
Приїхав з Києва фотокор, я узяв інтерв’ю, надіслав у редакцію. Виходить стаття про банк із портретом… Сергія Кожемяка! Переплутали! Уявіть собі, скільки було галасу! А Вертелецький, навпаки, погукав мене до себе, запросив у “хитру” кімнату, де ми підняли по чарці, ніби нічого й не трапилось.
Минулого літа не стало матері у Василя Миколайовича, а згодом – й у мене. Він потелефонував, висловив співчуття і сумно сказав: “Тепер ми з тобою повні сироти”. Жити йому залишалося трохи більше двох місяців…
Василь КІБАЛЬНИК, директор ТОВ “Старт”, у 1990-х роках – директор обласного об’єднання “Спорттовари”:
– Із Вертелецьким познайомилися у 1980-х, коли його перевели з Комсомольська до Полтави начальником міського управління Держбанку. Нерідко доводилося спілкуватись у виробничих справах, згодом офіційні стосунки переросли у дружні. А коли стали сусідами (побудували будинки поряд), стосунки перейшли на інший рівень. Разом зайнялися бджільництвом, садівництвом, городництвом.
Його селянське коріння – народився у селі Безсали Лохвицького району – наклало неабиякий відбиток на подальше життя. Неодноразово говорив, що, якби не став банкіром, неминуче б зайнявся сільським господарством, став би головою колгоспу. Знав, любив і поважав селян, їхній труд. Його земельна ділянка завжди була у зразковому стані: умів конструктивно мобілізувати усіх членів родини. У погребі зберігалися вирощені овочі й фрукти, а предметом його особливої гордості були засолені власноруч помідори, огірки, кавуни та яблука. Усім цим добром щедро пригощав друзів і отримував від того щире задоволення. Зі старих запасів завжди знаходилася пляшечка “Древньокиївської” або “Зубрівки”, і тоді азарт чергової більярдної партії значно підвищувався. Часто йшли в хід карти, не один комплект доміно розтріскався в азартних руках Василя Миколайовича. Частенько активний відпочинок закінчувався співом – цей хист він унаслідував від мами, Марії Антонівни, світла їй пам’ять. Вона мала красивий тембр голосу і була для сина беззаперечним авторитетом.
Особлива сторінка його вподобань – захоплення футболом. Особисто стояв біля витоків становлення футбольного клубу “Ворскла”, активно вболівав і фінансово підтримував його, працюючи в банку “Україна”. Гуртував навколо себе палких уболівальників різних вікових категорій. Пам’ятаю дядю Васю віком за 80 років, який мав позивний “Талісман” і їздив з нами на найвідповідальніші матчі. Присутність дяді Васі практично завжди була запорукою позитивного результату поєдинку.
З десяток років тому ми удвох купили справжні кожухи: мріяли на пенсії у перервах міх господарськими клопотами розстилати їх на пасіці й, відпочиваючи, згадувати прожите. Скористатися кожухом за призначенням йому так і не судилося…
Цьогорічний четвертий фінал з міні-футболу між відділеннями банку пройшов у Полтаві під назвою Кубок пам’яті Василя Вертелецького. Відкриваючи турнір, заступник голови спостережної ради ПАТ “Креді Агріколь Банк” Філіп Гідез зазначив, що бути лідером такого рівня і залишити по собі стільки приємних спогадів дано, на жаль, небагатьом.