Виявити несподіваний талант до рукотворних чудес Катерину Іванівну Федоренко змусила та ж сама біда, що “перекваліфікувала” в скрутні 1990-ті й тисячі інших наших співвітчизників. Полтавський завод “Знамено” вже безповоротно згортав роботу, й жінка, яка пройшла в його цехах копітке професійне становлення, освоївши після закінчення Харківського машинобудівного технікуму ще п’ять спеціальностей, мусила шукати нове місце в житті. Тяжко було й від того, що зі “Знаменом” пов’язав свою долю старший син Віталій, який працював на підприємстві технологом.
Виручити Федоренків, власне навчити їх новій справі, взявся тоді колишній сусід, майстер лозоплетіння Олександр Сергійович Міліщук, світла йому пам’ять. І вже від перших уроків наставник був вражений акуратністю їхніх пробних виробів. Усе вдавалося тому, говорить Катерина Іванівна, що на заводі вона виконувала дуже філігранну роботу, тож руки вже були ніби запрограмовані на безпомилкову працю. Ще цікавіше стало, коли Федоренки придбали різну спеціалізовану літературу з лозоплетіння, адже у ній уміщувались десятки й сотні складних схем – ну майже бальзам на душу для звиклих до технічних креслень спеціалістів.
По-справжньому вишукані, художнього рівня вироби з лози Катерина Іванівна вперше побачила у родині московських майстрів. Те відкриття спонукало докласти максимум зусиль до удосконалення власного творчого “почерку”. І численні її кошики, кашпо, вази, тарелі, світильники, скриньки справді перестали бути звичайними побутовими речами, в них прокинулась мова прекрасного, оселились одвічна загадка й таїна мистецтва.
Уже близько двох десятиліть Катерина Федоренко знається на магії лозоплетіння. Багато років працював із природним матеріалом і її чоловік, Іван Кирилович, світла йому пам’ять. Зараз цієї справою найбільше займається молодший син, Володимир. Але не розлучається з верболозовими дивами й берегиня родини. Від пізньої осені й до кінця зими триває період заготівлі прутиків над берегами Ворскли. Робота це, безумовно, дуже важка, говорить майстриня, більше чоловіча, але є у ній і свої “солодкі родзинки” – це коли в зрізаному прутику раптом помічаєш ледь вловимі підказки до його перетворення: той – в’юнкий, наче риба, інший – незграбний, немов черепаха… От уже й маєш задум зі створення декоративних фігурок.
Дуже трудомістким є і процес переробки вихідної сировини на зручну для плетіння стрічку. Зате яка ж вона виходить тепла й майже жива на дотик! Енергетика верби цілюща. Недаремно ж наші предки вважали її родичкою сонця. Катерина Іванівна Федоренко – учасниця багатьох регіональних, всеукраїнських та міжнародних виставок. Два її вироби внесено до каталогу кращих творчих робіт року Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Окрім того, вже упродовж 18 років вона навчає секретам лозоплетіння вихованців гуртка в Полтавській спеціальній школі №39. Численні перемоги в цій царині – найбільша її відрада.
Друзі Катерини Іванівни дивуються, коли вона все встигає, адже майстриня захоплюється ще й виготовленням ляльок-мотанок та виробів із вовни в техніці сухого валяння. Але жінка переконана, що жодна хвилина в житті не має бути змарнована на нудьгу чи сум. Краще зігрівати їх сміливістю творчих задумів і яскравістю фантазії.

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”