Юнак із села Лисівки Гадяцького району Іван Горобець був неповнолітнім, коли Полтавщину окупували гітлерівці. Його, як і багатьох інших молодих людей, окупанти насильно відправили на роботу до Німеччини. Робота була каторжною – на шахті. Постійно дошкуляв голод.
– Мене один хлопець, росіянин, урятував, а то б я “дуба дав”, – відверто висловлюється Іван Трохимович. – Він ходив до якогось німця на підробітки – за харчі, а мені віддавав свою баланду.
Хліба остарбайтерам у трудовому таборі видавали по 200 грамів на добу. Супу не вистачало, щоб хоч трохи наїстися. Бажання вижити, вирватися з неволі спонукало шукати шляхи порятунку.
– У Німеччині нас із табору не випускали, тому ми майже не мали контактів із місцевим населенням. Коли стало трохи вільніше, я, опухлий від голоду, почав робити кошики з соснового коріння та кори. Ходив міняти їх на хліб. Серед німців, як і серед наших, були люди і були нелюди. Один, бувало, сам покличе і нагодує, взявши кошик, хоча він йому не потрібний, а інший – проганяє. У кінці квітня 1945 року нас звільнили радянські війська, і я та інші чоловіки одразу влилися в армію визволителів. Ми дуже слабі були. Йшли на Чехословаччину пішки. За нами їхала підвода – хто дуже був втомлений, того брали підвезти. Тільки до кордону дійшли, як закінчилась війна, оголосили про Перемогу, хоча в Празі ще йшли бої.
Іван Горобець служив у армії до 1947 року – в Чехії, Австрії, Угорщині. Демобілізувавшись, закінчив заочно Київський педінститут іноземних мов, а повернувшись у Лисівку, вчителював там і директорував. Коли підкралася старість, перебрався до дочки та внуків у Полтаву.
Більшу частину часу він проводить тепер серед книг. А ще Іван Горобець, який відзначив славне 90-річчя, – активний користувач Полтавської міської бібліотеки сімейного читання №6, відвідує масові заходи. У полтавському мікрорайоні Браїлки – це практично єдиний заклад культури. Тож добре, що людям поважного віку є де недалеко від дому цікаво провести час. У бібліотеці ми й поспілкувалися з ветераном.
– У Полтаві Ви мешкаєте з 2002 року. Рідне село за цей час не забули?
– Та хіба ж можна його забути? Там минуло практично все життя, не рахуючи війни й першого повоєнного періоду. В Лисівці живуть мої родичі. На проводи (поминальний понеділок) їжджу туди щороку, і в інший час навідуюсь. Там поховані всі найближчі мені люди.
Як педагог, Іван Горобець дуже вболіває за мораль, яка, на його думку, зараз похитнулася в суспільстві.
– Учителювати в часи моєї молодості було простіше, – каже він. – Люди тоді бідними були, але дуже щирими, совісними. А тепер… Бачив, як на перерві в школі дівчата палять цигарки. Такого, коли я учителював, не було! Я 38 років у школі пропрацював і можу запевнити: мораль тоді була вищою.
Досвідчений освітянин при нагоді й сьогодні проводить виховні бесіди з школярами. Розповідає про пережите у роки війни, неволі, про нелегкі повоєнні часи та наголошує, що головне – за будь яких обставин залишатися людиною.

Наталія ЖОВНІР
Журналіст