Талановитий скрипаль і диригент, якому захоплено аплодувала Європа, організатор симфонічних оркестрів і музичних товариств, невтомний пропагандист класичної європейської, російської та української музики, педагог, засновник і фундатор професійної музичної освіти в Полтаві… Усе це – про Дмитра Володимировича Ахшарумова. Але він не встиг, точніше, йому не дали змоги відкрити у нашому місті консерваторію, про яку він мріяв. Після жовтневого перевороту влада почала чистки діячів культури дворянського походження. І почався для Дмитра Ахшарумова період важких поневірянь, що тривав майже 20 років. “Розстріляне Відродження” – так називають покоління митців, до якого належить Д.Ахшарумов. Він сповна розділив трагічну долю своїх сучасників, але натхненно служив її величності Музиці.

Син керуючого Полтавською контрольною палатою Дмитро Ахшарумов народився в Одесі (але є й інші відомості – про те, що він народився саме в Полтаві) 20 вересня 1864 року. Його дід Дмитро Іванович був генерал-майором, учасником війни 1812 року, після виходу у відставку займався науковими дослідженнями в галузі військової історії і написав ґрунтовну працю “Історія вітчизняної війни”. Рід Ахшарумових походить із грузинських осетинів, а ім’я Ахшар у перекладі означає “сила, відвага, могутність”. Прадід Дмитра Володимировича служив перекладачем при дворі грузинського царя Вахтанга VІ. Через політичні інтриги цар змушений був у 1737 році шукати притулку в Росії. Серед людей, що його супроводжували, був і молодий Веніамін Ахшарумов, який пізніше, у 1754 році, прийняв російське підданство.
Дитинство і юність Дмитра Ахшарумова минали в Полтаві. Батьки намагалися достойно виховати і вивчити його та старшого сина Миколу. В Дмитра рано проявилися музичні здібності, він із задоволенням опановував гру на скрипці (першим учителем був учень Генріха Венявського – Василь Захарович Салін). Але батько, не заперечуючи проти музичних занять, бачив його у майбутньому військовим або високоурядовцем. У 1874–1882 роках Дмитро навчався у Петровському кадетському корпусі. Без вступних іспитів був переведений до петербурзького Миколаївського кавалерійського училища, де остаточно зрозумів, що воєнна муштра – не його шлях. Молодий музикант бере приватні уроки у педагога консерваторії П. Краснокутського (скрипка), пізніше – у відомого скрипаля Л. Ауера, а також у професора О. Рубця (теоретичні предмети).
Восени 1885 року Дмитро Ахшарумов переїхав до Відня, де продовжив заняття у педагога Я. Донта і професора Віденської консерваторії Р. Фукса. Вже наступного року він успішно виступив із сольним концертом, де серед найскладнішого класичного репертуару виконував і власні твори. Так розпочалася його концертна діяльність, яка тривала десять років. Дмитро Ахшарумов виступав у Німеччині, Австрії, Франції, Росії, не забував і про Полтаву, дав більше 200 концертів. Кожен його виступ викликав захоплені відгуки слухачів і схвальні рецензії, одна з німецьких газет, наприклад, писала у жовтні 1892-го: “Д. Ахшарумов поєднує у своїй грі полум’яний темперамент з вільною від сліпучих ефектів технікою, а також демонструє самостійне розуміння виконуваного твору”.
Скрипаль був справжнім віртуозом, вражав красою звуку, проникливим і могутнім тоном смичка та високохудожнім майстерним виконанням. Але своє майбутнє Ахшарумов бачив у ролі диригента, його вабила Полтава, де мріяв створити симфонічний оркестр. Повернувся у рідне місто 1897 року вже зрілим 33-річним музикантом і енергійно взявся за створення такого колективу. Спершу об’єднав місцевих музикантів-аматорів і професіоналів у Полтавське товариство любителів симфонічної музики. Репетиції оркестру, який складався із 25–30 виконавців, проводилися у залі губернського земства, і вже у січні наступного року відбувся перший концерт.
Треба відзначити неабиякі педагогічні й організаторські здібності керівника, бо за короткий час навчити гідно виконувати оркестрові партії малопідготовлених музикантів рідко кому вдається. Також яскраво проявився диригентський талант Д.Ахшарумова, про це неодноразово писали рецензенти.
За 1898 рік колектив з успіхом дав 10 концертів, і кожен раз – із новою програмою. Саме в Полтаві Дмитро Володимирович проявив новаторство у справі організації концертних виступів: до кожного друкувалися програмки з докладними поясненнями виконуваних творів, із відомостями про композиторів. Тут він виступив як музикознавець, що готував публіку до сприйняття музики, і випередив у цьому і Київ, і Москву, і Петербург.
Але майстер не зупинявся на досягнутому: для створення високопрофесійного колективу в наступному 1899 році було засновано у Полтаві губернське відділення Російського музичного товариства (РМТ) і на його основі реорганізовано симфонічний оркестр. Для підготовки професійних кадрів у 1902 році були відкриті Музичні класи, а через два роки (1904) – музичне училище, першим директором якого і став Дмитро Ахшарумов. У концертах симфонічного оркестру вперше став виступати музикознавець – В.С.Оголевець, науковець, автор книги з аналізом усіх симфоній Бетховена. Пізніше таку ж місію виконував і М.Ф.Фіндейзен.
Із просвітницькою метою були розпочаті концертні турне. Музиканти їздили навіть у маленькі містечка, мешканці яких ще не бачили і не чули симфонічного оркестру. Всього було організовано 11 турне, в яких колектив дав 274 концерти у 68 містах.
У Кременчуці 1900 року вперше була виконана Д.Ахшарумовим “Українська симфонія” ще нікому не відомого композитора, місцевого автора М. Колачевського, що згодом стала популярною. Диригент включав до репертуару також твори М. Лисенка, харківських композиторів В. Сокальського й І. Рачинського, полтавців О. Немеровського, Л. Лісовського і В. Оголевця. Відкривав він світу і молодих російських композиторів.
Особлива сторінка життя Дмитра Ахшарумова – співпраця з аматорами, сільськими музикантами. 1911 року до нього звернулися жителі приміських сіл, що грали “на слух”, із проханням допомогти їм здобути необхідні музичні знання, навчитися злагодженої гри в ансамблі, який складався спочатку із 40 виконавців (21 скрипаль, 4 віолончелісти й 13 гармоністів(!)). Д.Ахшарумов всебічно їм допомагав. Так, у селі Гожули оформився музичний гурток із нотною бібліотекою, де через РМТ були придбані додаткові духові й струнні інструменти, склався свій хор, який мав солістів.
Та найголовніша справа Дмитра Володимировича у Полтаві – організоване ним музичне училище, яким керував із дня відкриття закладу і до 1919 року, викладав у класах струнних інструментів, а також теорію музики, інколи – фортепіано. Багато сил віддавав учнівському симфонічному оркестру, в якому грали і високопрофесійні викладачі. Колектив діяв на постійній основі. Він був створений у 1910 році, а в 1916-му вже дав 400-й симфонічний концерт і за цей час перетворився на першокласний колектив із 85 виконавців.
Останнє, що встиг зробити Дмитро Ахшарумов у Полтаві, – побудувати нове приміщення для музичного училища з концертним залом на 1200 місць, із чудовою акустикою та звукоізоляцією між класами. Будівництво було завершене 1916 року (тепер тут, по вулиці Пушкіна, міститься міський Палац дитячої і юнацької творчості). Навесні 1917 року Дмитро Володимирович розробляв на цьому місці проект консерваторії, але не судилося. Восени 1918 року одна із комісій під час перевірки дуже підозріло і недовірливо поставилася до його діяльності: Д.В.Ахшарумова було усунено із усіх посад. Ображений і розгублений, 1919 року він назавжди покинув Полтаву.
Почалися роки поневірянь. 1920 року Ахшарумов робить спробу створити у Криму колектив, який назвали Першим феодосійським симфонічним оркестром при міськнаросвіті, але він проіснував всього 10 місяців. І знову пошуки. Нарешті у 1926 році Дмитра Ахшарумова затвердили на посаді головного диригента Воронезького оркестру, де йому вдалося зробити першокласний колектив (і сьогодні у Воронежі пам’ятають Д.Ахшарумова і вважають його засновником симфонічного оркестру).
Але його плідну трирічну роботу перервали РАПМівці (Російська асоціація пролетарських музикантів), які вважали, що диригент занадто захоплюється класикою, цим “мотлохом”, що не зрозумілий масовому слухачу. Статті в пресі з ледь прикритим глузуванням зробили свою справу – Д.Ахшарумова було звільнено із посади. Остання сторінка життя митця – робота в Ашхабаді, в Туркменському музичному технікумі, що відкрився у 1929 році. Він знову з ентузіазмом береться за справу: створює спочатку ансамбль, а потім, у 1934 році, й симфонічний оркестр, керує камерними ансамблями, солістами-виконавцями, вчить диригувати. Але час був страшний: 16 листопада 1937 року музиканта заарештували за наклепом, а 3 січня 1938 року Д.В.Ахшарумова не стало.
Багато зробив для повернення в історію славного імені Дмитра Ахшарумова музикознавець і композитор Леонід Кауфман, який зібрав чимало матеріалів про митця і видав у 1971 році книгу. 2003 року образ Дмитра Ахшарумова ожив у мюзиклі “Музичне диво” на сцені Полтавського музучилища імені М.В.Лисенка. Виконав твір молодіжний музичний театр “ПарМіКо”. Ім’я Дмитра Ахшарумова носить камерний оркестр обласної філармонії, а на будівлі Полтавського музичного училища є меморіальна дошка. Тут у День музики (1 жовтня) відбувся концерт, присвячений 150-річному ювілею прекрасного музиканта.

Тамара ОСКОМЕНКО-ПАРУЛАВА
Голова обласного осередку
Національної спілки композиторів України