Ганна Володимирівна намагалася тримати себе в руках, щоб не розридатися. Та де там! Хіба втримаєшся? Вона не повірила хлопцям, які принесли їй гірку звістку, щодня набирає номер його мобільного телефону і чує: “Абонент не може прийняти ваш дзвінок”. Трагедія сталася ще 29 серпня, рідні продовжують стукати у всі двері, але правди так важко добитися…
“Двадцять дев’ятого вересня – день народження у мого Віті. Це було б йому двадцять сім років… – починає розповідати Ганна Володимирівна. – Тут, у Шедієвому Новосанжарського району, народився, тут школу закінчив, вивчився на шофера, на тракториста, тут працював. Коли відверто, дуже не хотілось мені відправляти Вітю на службу. В 2002-му в новорічний день старший син Саша загинув в армії. Так ми й не добилися правди про причини його смерті. А тут і Віті повістка прийшла. Поїхала я з ним. Уже у військкоматівському дворі сказав мені: “Хочу і буду служити. Я ж мужчина”. Відслужив рік у Гостомелі, при штабі зв’язку. Повернувся, працював тут, у селі. А потім зі служби зайнятості його направили на навчання, рано навесні влаштувався на роботу в охоронну службу в Дніпропетровську. А потім…”
…Зателефонували із сільради: назавтра, 19 червня, Віктор має бути у військкоматі. Вагалася мати, повідомляти синові чи промовчати. Все ж подзвонила. “Це всіх викликають на звірку”, – заспокоїв матір. Але вже 20-го Віктора Ходака відправили у військову частину в Черкаське. Там перенавчали на гранатометника. Мало не щодня телефонував, щоб заспокоїти батька-матір: все, мовляв, нормально, з харчами тільки сутужно. Возила мати, автобусом передавала. Коли навідався на пару днів, попросив постіль, бо за місяць її ні разу не міняли. Розповідав про порядки в частині, про нестерпні умови: щоб помитися, ходили до річки, питну воду приносили самі за кілька кілометрів. Бронежилет, форму та розвантажувальний костюм мав, батьки придбали за свої кошти.
11 серпня Вітя зателефонував і повідомив, що посадили у вагони, а куди везтимуть – не сказали. “Не раз було таке: подзвоню, чую вибухи снарядів, а син каже, що то машини гуркочуть. Так і не випитаєш нічого. Якось, правда, сказав: “Дивіться телевізор, сьогодні буде репортаж із нашої частини. Я рукою махав, привіт вам передавав”. Ми очей не відводили від телевізора, але так і не побачили. Двадцять восьмого серпня був останній дзвінок від сина. Як завжди: “Все нормально, мамо…”
Що сталося під Іловайськом того дня, розповідають бойові друзі Віктора. Був кровопролитний бій. Нашим військовикам дали “зелений коридор” для відступу. Наказали залишити техніку, взяти тільки автомати, забрали документи. Командири веліли сісти на БТРи і відступати. Мовляв, хвилин через двадцять наздоженемо вас. А мінометний обстріл продовжувався.
Говорить Іван, бойовий товариш Віктора: “Хочу сказати мамі спасибі за сина. Він собою прикрив мене й товариша, а сам упав, зранений. Ніби відчував – перед боєм казав: “Раптом що, знайдіть мою маму”. А за тиждень до цього наніс татуювання: “З нами Бог і Україна”. Він стікав кров’ю, лице, руки обпалило вогнем. Ми дотягли його до якоїсь хати, хотіли зробити перев’язку, але було вже пізно… Я закрив йому очі…”
Василь, товариш: “Коли тягли його під хату, він ще обзивався, кликав медиків. Та це були вже останні хвилини. Бій не вщухав. Спалахнула хата, під якою лежав Віктор. Коли ми повернулися, щоб забрати тіло, російський капітан не дозволив. “Мы cами похороним”, – сказав. А той бій був жахливим… Уціліли тільки троє із ста двадцяти”.
Матері не хотілось вірити, що більше не почує голосу своєї дитини. Вона й досі набирає номери його телефонів, та не обзивається Вітя. І ні в кого не знайдеться слів, аби втішити, розрадити. Минають дні за днями, не втамовується біль, і тривають митарства рідних.
Ганна Володимирівна де вже тільки не побувала, та ніде правди не знаходить, як і синового тіла. “І в Дніпропетровську, і в Запоріжжі та Нікополі була, морги об’їздила, трупи стількох убитих бачила. Зажевріла надія, коли показали ланцюжок із ладанкою. Така ж і у Віті, але обгоріла – хтозна, чи це його. А трупи привозили й у інші міста – Маріуполь, Красноармійськ, Волноваху. Невідомо ж тільки звідки”. Взяли у матері аналізи ДНК, обіцяли, що через місяць – чи й раніше – будуть результати. Тепер сказали, що треба брати якусь довідку в міліції, знову здавати, а готові висновки будуть тільки тоді, коли всіх загиблих і померлих внесуть до єдиного реєстру. Коли це буде? Кінця війні ж не видно”.
Зіткнулася мати й з таким. “Може, платити за ДНК щось треба?” – спитала одного чиновника. Сказав, що обійдеться це у три з половиною тисячі гривень. “Готова заплатити. На який рахунок переказати?” – спитала, бо перед цим заручилась запевненням керівництва агрофірми, що допоможуть. “Який рахунок? Які гроші? Хіба я вам говорив, що треба платити?” – спохватився чиновник, зрозумівши, що готівкового розрахунку не буде.
Їздила у військову частину в Черкаське, хотіла добитися до командира. Сказали, що він на лікуванні. Порадили звернутися до начальника відділу кадрів, попередили тільки, що ще півтори години доведеться чекати, поки він пообідає. І що від нього почула? “А де гарантія того, що він як не в соняшниках, так у кукурудзі десь не пересиджує?..”
Віктор відправився в зону АТО з найнеобхіднішим, багато речей, деякі документи, знімки залишились у частині. Мати звернулася до завскладом із проханням видати речі сина – як не як, пам’ять про нього. І що побачила? Гармидер у складі. З-поміж усього запримітила сумку – точно в таку син вдома упаковував речі. Ото й усе… Видали матері від руки написану довідку: речей, мовляв, не виявлено.
Не можна без хвилювання слухати згорьовану матір. “За дванадцять років після загибелі Саші хоч би хто спитав, як нам живеться! Було, що й у нетопленій хаті перебивалися, бо працювали, а зарплати не одержували. Всього було… А як чоловік переніс один за одним два інсульти, то всі клопоти на мої плечі звалилися. Тепер ось це страшне лихо. Благаю, скажіть, порадьте, де мені правду шукати? Я не хочу, щоб сина вважали зниклим безвісти, а тим більше дезертиром! Не хочу і не можу! Люди ж всякі. Одні допитуються, чи була у ворожки і що виїздила, другі – коли похорон. А мені хочеться на весь світ кричати, що не треба мені ніякої компенсації, ніяких пільг, тільки б… Згодна хату продати і в землянці жити, попідтинню перебиватися, тільки б знайти Віктора та похоронити поряд з братом. По-людськи похоронити… І щоб могла я всім сказати: мій син загинув за Україну. Признаюсь, коли брали до війська, казала: “Не йди, не треба, я готова тобі руку зламати, тільки б дома лишився”. А він: “Ні, я ж мужчина”. І по телефону говорила, щоб старався уникати переднього краю, де стрілянина. “Не можу, я ж командир відділення. Що хлопці скажуть?” – чула у відповідь”.
До Ганни Володимирівни часто телефонують друзі Віктора – ті, з ким працював, ті, з ким був у свої останні дні. Розраджують, підтримують. Мати вдячна голові районної ради Геннадію Супруну за велику підмогу і підтримку. Дякує й Олександру Супруну, Олені Молітівіній, Таїсії Пастуховій, усім односельцям, хто втішає, розраджує, допомагає. Одного вечора Геннадій Іванович завітав до родини Ходаків разом з головою райдержадміністрації Володимиром Паршевлюком, довго радились – як все ж таки добитися справедливості? Віриться, що вона нарешті восторжествує. Хай яка не гірка, але правда є правда.
* * *
29 вересня Віктору Ходаку – 27 років. Ні вітати було ніяк, ні поминати, коли ніхто не знає, де його тіло: в захопленому терористами передмісті Іловайська під згорілою хатою, десь у братській могилі чи деінде?..

Петро ЖАБОТИНСЬКИЙ
Журналіст