В Україні триває черговий етап безкінечного серіалу під назвою “Вибори”. Кожен у ньому майже за Шекспіром грає свою роль: одні – чесних кандидатів, намагаючись здобути депутатський мандат, а інші – принципових виборців, яких, утім, підкуповують усі, кому не лінь…

Днями в мої двері постукали дві молодиці. “За кандидата агітуємо”, – жваво повідомили вони, назвавши ім’я молодого, але вже добре відомого політика. Ну що, здавалося б, поганого в тому, що хтось прийде до тебе додому, розповість про “шановного”, його “подвиги” й “жертви” та ще й газетками партійними одарить? Справді, все б нічого, якби тільки не займалися такі “агітатори” відкритим підкупом виборців.
Наприклад, нам із чоловіком запропонували продати свої голоси за 200 гривень. Ми відмовилися. І не тому, що дешево, а тому що гидко. Цвіт української нації на Сході країни гине за те, щоб вільна Україна мала змогу чесно й відкрито обирати порядних представників народу, а тим часом у тилу тривають традиційні торги за виборчі голоси…
На жаль, тих, хто зголошується на подачку замість права вибору, багато, бо ж, мовляв, гроші потрібні. Не думають такі от “патріоти” про те, що, як колись Іуда продав Ісуса за срібняки, й вони продають свою Батьківщину, даючи карт-бланш тим самим пройдисвітам, які свого часу стали опорою режиму Януковича. Не думають про те, що ті, окроплені кров’ю українських солдатів, гроші відгукнуться незабаром підвищенням цін і зниженням життєвого рівня. Вперто не хочуть знати того, що принцип “вкласти, щоб отримати” справно працює в українській політиці. А нувориші, які зараз щиросердо посміхаються з бігбордів і роздають дешеві подачки, через якийсь місяць завзято дерибанитимуть залишки Державного бюджету, щоб швидше “відбити” вкладені в передвиборну кампанію гроші…
Того ж дня знову зустріла тих самих агітаторок. Одна з них, мабуть, забувши, що бачилися, підморгнувши, кинула мені: “А ви ще не продалися? Не запізніться, бо ж може не вистачити грошей”. Стало страшно… Невже ж таки нічого не зміниться, рух по замкненому колу корупції й безнадії триватиме довіку? Та ж ні!.. Я бачила, як дехто відмовлявся від тих нечистих грошей, раділа, що вже чимало серед нас збагнули: голос кожного виборця цінний, він може щось змінити, тому й є стільки бажаючих купити його.
Ні, ми – вже не та спляча нація, як рік чи два тому, ми – не барани, які покірно йдуть на бійню. Ми починаємо прокидатися, замислюватися, ми перестаємо (нарешті!) вірити порожнім передвиборним обіцянкам, написаним під копірку. Ми вчимося думати, аналізувати, робити свідомий вибір. А головне – усвідомлюємо відповідальність за свої дії. Це – ознаки зрілості, й у цьому – наша надія. Не в доморощених політиках, не в примарній допомозі Заходу, тим більше – не в “братніх” обіймах Росії, а в нас самих. Яку дорогу оберемо, такою й підемо. Поки що в нас є вибір – не між політиками, а між власною совістю, майбутнім наших дітей і срібняками…

Юлія ДУМКА-КОНДРАТЬЄВА
“Зоря Полтавщини”