Цими днями командир батальйону “Донбас” Семен Семенченко розповідав журналістам, що нині частина його бійців у відпустці, більш як 90 – у полоні, більше 100 – поранені. І що “набрали багато нових людей, батальйон розширили до 700 осіб. За штатом це як полк. Надали танки, БТРи, і зараз люди на полігонах у Харкові, Києві, Дніпропетровську вчаться”. Він наголосив, що головне завдання зараз – не дати бойовикам так званих ДНР і ЛНР збільшити площу контрольованої ними території.
Один із тих більше ста поранених під Іловайськом “донбасівців” – полтавець Тарас Гапон. 35-річний чоловік нині лікується у рідному місті і, як зізнався, “звикає до тиші”. Уже навіть живе вдома, лише на кілька годин щодня батько везе його в лікарню на перев’язки і консультації. Рана на стегні ще не зажила, але він уже ходить із палицею. Там і зустрілися ми із Тарасом – посиділи на сонечку під ялинами в лікарняному дворі, поговорили. Мені заважали сторонні звуки, бо їх ловив диктофон, – а довкола люди сиділи й гомоніли на лавочках, під’їжджали й від’їжджали авто. А він – звикав до тиші. Він знає, як вона звучить – тиша мирного міста. Ще зовсім недавно його разом із побратимами з добровольчих батальйонів нагло розстрілював ворог у так званому “зеленому коридорі” під Іловайськом. Цю трагедію нам не забути – до всього, і сьогодні ще невідомо, скільки загинуло в тому пеклі наших вояків.

– Якби ж на цьому все закінчилося, – каже Тарас. – На жаль, не закінчиться… Ця війна ще триватиме… Невідомо, скільки часу, але триватиме. Перемир’я по суті немає, та й нема із ким там домовлятися, російська армія підтягує сили, перегруповує війська.
– Тарасе, як Ви потрапили на цю війну?
– Пішов добровольцем, коли почалася відкрита агресія, коли побачив, що це справді війна і забирають на Схід вісімнадцятирічних хлопців, які й автомата в руках не тримали. А я раніше працював у міліції – закінчив Донецький інститут МВС, слідчо-криміналістичний факультет, маю досвід. Хоч із 2004 року пішов з міліції, став підприємцем, займався будівництвом.
– Якою була атмосфера в Донецьку часів Вашого студентства?
– Та там і сьогодні все нормально, просто купка людей колотить Донбас, а всіх інших зганяють автоматами на всілякі акції. І це ж не тепер почалося, не знаю, куди дивилася наша розвідка. Але тепер Росія фінансує все це. Той же Гіркін – він працює на російські спецслужби.
– Ви записалися добровольцем, а далі?
– Місяць тривала підготовка на полігоні під Києвом, формувався батальйон, а звідти – в зону АТО, в Артемівськ. Інструктори навчали нас тактиці ведення бою, зокрема вуличного, – і це знадобилося, бо уже в ході АТО у нас не було безглуздих втрат. В Артемівську, окрім того, що воювали, ми підтримували громадський порядок, працювали з мирним населенням. Адже людям було важко перебудуватися психологічно, до нас там відбувалося таке “прополіскування мізків”, така пропаганда… Артемівці боялися, що ми прийдемо як карателі, хунта. Але, звичайно ж, зрозуміли, що це не так, і загалом там народ за Україну. Провокаторів теж чимало, їх засилають за гроші, а часто просто під дулами автоматів змушують беззахисних людей співпрацювати із терористами. І не можна їх судити всіх підряд, треба розбиратися у кожному конкретному випадку, бо ми вчасно цих людей не захистили, не прийшли на допомогу.
– Довго були в Артемівську?
– Ні, недовго, потім нас передислокували в інше місце – не називатиму його, бо там досі наша база. Затим надійшов наказ іти на Іловайськ, зайшли туди 18 серпня. І дванадцять днів його утримували. Далі – наказ про ротацію батальйону, про вихід з оточення. Дізналися про домовленості влади щодо “зеленого коридору”. І ми просто виходили, стріляти нам було заборонено, та й були в нас лише автомати. Але нашу колону там розстріляли – із відстані п’ятсот метрів… Усе там було заміноване, дві доби росіяни там чекали нас…
– І там Вас поранило? Коли це було?
– 29 серпня. У мене два порання – кульове й осколочне. І контузія. Санінструктори, наші дівчата, перев’язали, зупинили кров – там багато полтавців, це восьма санітарна рота. А потім мене з кількома побратимами захопили у полон. Росіяни перевозили нас із місця на місце і жодної медичної допомоги не надавали – навіть матеріалів для перев’язки. І не бачили ми там жодного сепаратиста – лише бійці збройних сил Російської Федерації. На Савур-Могилі до нас просто на власний ризик прорвався на своєму авто – його не раз показували телевізійники – начальник медслужби батальйону МВС “Миротворець” Всеволод Стеблюк, сказав, що він із Міжнародного Червоного Хреста і має забрати поранених. І нас віддали, йому повірили, та в росіян у самих було багато поранених, госпіталі переповнені. Потрапив у шосту лікарню Дніпропетровська. Там персонал… Такі люди – пам’ятник їм треба ставити! Молодий хірург, коли туди везли наших, чотири доби не виходив із лікарні.
– Ваш комбат – легендарний Семен Семенченко, розкажіть про нього. На екранах телевізорів ми довго бачили тільки його очі.
– Він завжди воює разом із нами, ми навіть сварилися з ним, просили, щоб не ліз у бою вперед. А він у нас попросив пробачення і сказав, що не може інакше. В Іловайську першим був поранений, ще 19 серпня. Йому б ще досі лікуватися, але він з нами, у нас же немає другого комбата, а він переживає за кожного бійця. Нам нічого не дали, крім автоматів, і все, що маємо, – все завдяки нашому комбату і волонтерам. При нас він ніколи балаклаву не одягав, а на екранах не показувався, бо у нього сім’я в окупованому Криму. І в ці дні він на зв’язку з нами постійно.
– Як сприйняли бійці те, що комбат балотується в народні депутати?
– Дуже позитивно, бо це рішення не його, а батальйону. У владі повинна бути наша людина, добре б – представник кожного батальйону. Досить нам бачити одні й ті ж обличчя і дізнаватися із великим запізненням, що там вирішили в кулуарах.
– Які Ваші плани, Тарасе?
– Щойно знімуть шви, відразу ж повертаюся в батальйон! Це не обговорюється навіть – обов’язково повертаюся. Всі наші хлопці рвуться назад. Маємо вертатися туди, щоб тут у нас не довелося воювати. Батьки намагалися не відпускати, а коли побачили й послухали наших хлопців із батальйону – вони приїздять мене провідати, – то вже й не намагаються…
Ми ще розмовляли з Тарасом – про Іловайськ, про вибори, про сувору правду, яка рано чи пізно відкривається такою, як вона є. Про його друзів, яких тільки у його взводі загинуло більше десяти.
– Але жодна смерть не є марною, – мужньо підсумовує боєць-розвідник. – Не може бути марною. Є над чим думати, є що осмислювати. І переосмислювати. Той же Іловайський котел – хто там домовлявся і як про той “зелений коридор”… Було враження, що про нас там взагалі забули. Але за підтримки нашого народу воювати можна. І з такими волонтерами, і з такими комбатами все буде добре…
Ми попрощалися з Тарасом, але я не могла не зайти в клінічний госпіталь для інвалідів війни Полтавської обласної ради, де працює головною медичною сестрою Тарасова мама – Тетяна Петрівна Гапон. Щонайперше вона висловила свою глибоку вдячність колегам – восьмій полтавській санітарній роті, лікарям польового госпіталю під Запоріжжям, хірургу із Дніпропетровська Владиславу Павловичу – туди привезли 68 поранених, і це він за три доби зробив більше двадцяти операцій, чотири доби не виходив з лікарні. І – про гордість за наших медиків, які в екстремальних ситуаціях ось так гуртуються і надають медичну, психологічну допомогу, адже запрошують і священиків на бесіди з воїнами.
Син жалів батьків – не розповідав, де саме він перебуває, приховував, що в оточенні. Подзвонив із чужого телефона (його телефон забрали в полоні) і повідомив, що і як, коли вже від росіян вивіз Тараса Всеволод Стеблюк. Батьки відразу ж поїхали шукати сина десь під Запоріжжям, у дорозі дізналися, що його перевезли в Дніпропетровськ.
Жінці важко розповідати про те, що вона пережила. Але то в минулому – зараз син вдома. І знову готується повертатися в батальйон. А вона зрозуміла головне про нього. Зізнається:
– Мій син мав помилки в житті – одружився-розлучився… Я завжди вважала, що він винен у тому, що і як складалося. І я не хотіла відпускати його на війну, хоч батько підтримав одразу. А тепер я зрозуміла, що мій син – справжній чоловік, і він відповідає за свої вчинки. У нього троє дітей, які його безмежно люблять. І мені треба його просто підтримувати, і я прийматиму його таким, який він є.
Батьки і діти… Ось які вони сьогодні у нових викликах часу. З такими Україна переможе – в будь-яких випробуваннях…

Лідія ВІЦЕНЯ
“Зоря Полтавщини”