Людина живе, доки її пам’ятають. Доки живі ті, хто про неї пам’ятає. А далі – то вже як час розпорядиться. Полтавського поета Федора Гаріна немає серед нас із березня 1998-го, він помер на 84-му році життя. І полтавці його пам’ятають. І навіть здається: Полтава його пам’ятає!
9 жовтня за календарем – сторіччя поета.
Федір Гарін народився 1914 року в місті Шяуляй (Литва) в робітничій сім’ї. А вже у 1917-му батьки переїхали до Полтави. У своїй книзі “Колоски з літературної ниви” письменник, літературознавець Петро Ротач писав: “Навчався Федір спершу в місцевому електромеханічному технікумі, а в 1935–1941 роках – на філологічному факультеті Київського університету. Під час війни жив у Татарстані, де уклав збірку віршів українських поетів у перекладі на російську мову “Украина мстит” (Казань, 1944). Частину перекладів здійснив сам. В 1944–1946 роках працював у редакції газети “Київська правда”. Після того назавжди повернувся до Полтави, де кілька років працював музейним інспектором та журналістом у Полтавській районній газеті. 1958 року закінчив Вищі літературні курси у Москві. В цей час підготував до друку збірку своїх віршів у перекладі на російську мову “Моя Полтавщина”, що вийшла в Москві 1960 року.
Автор поетичних збірок: “Вірний тобі” (1965), “Подив” (1968), “І знову в дорогу” (1969), “Клич” (1971), “Усе починалося з тебе” (1974), “Белые крыши” (1973), збірки поетичних репортажів “Троянди і метал” (1968), “Вибране” (1984), “Червоні сполохи” (1988). Крім цього, перекладав твори К. Хетагурова, М.Джаліля, К. Кулієва, П.Глєбки, російських поетів. Опублікував багато літературно-критичних статей і заміток у республіканській і обласній пресі. Ф. Гарін — майстер експромтів, присвячених і друзям, і певним літературним подіям, особливо багато – ювілеям
І.П. Котляревського та працівникам музею, з якими поет підтримував дружні стосунки від часу відкриття його в 1952 році. Кажуть, що з експромтів Ф. Гаріна можна було б укласти окрему поетичну збірку…
Український поет Павло Усенко зазначав: “Є в поезії Федора Гаріна якийсь оригінальний сплав, що поєднує в собі риси турботливого газетяра, в кращому розумінні цього слова, з хистом вродженої поетичної душі”.
Федір Захарович у віршах, які журналісти називали “датськими” (вони були надруковані на перших шпальтах двох обласних газет – “Зорі Полтавщини” й “Комсомольця Полтавщини” у дні радянських свят). Ми замовляли їх Федорові Захаровичу, і він ніколи не відмовлявся, приносив пафосні твори, які звучали в унісон із комсомольсько-партійними гаслами. Такий був час, і поет мусив приймати “правила гри”. У своїй “Задумі” розмірковував чи то й справді про плинну молодість, чи й більше
за те:
Я б міг бадьоро запевняти,
Що й зараз квітну, як весна.
Це втішно… Та не розумію,
Як можуть квітнути сади,
Як можуть квітнути надії
І не приносити плодів…
У своїх щоденних буднях він був просто поет – вільна і, здавалося, безтурботна людина, сивочолий красивий чоловік, якого можна було зустріти в різних куточках міста. Жінок він сходу щедро обсипав компліментами, часто експромтом римував два-чотири рядочки. Так само з розмахом писав автографи на сторінках своїх ліричних збірок. Ось і зараз читаю й посміхаюся: “…це я – красивий, мудрий – твойого серця раб”. “Знай, що твої всі болі/беру на себе я./ Ти – колосок у полі,/ Ти – пісня солов’я”. І, як справжній “дамський угодник” – вічний кавалер, скільком дописував наприкінці: “…з гіркотою про неможливе…” Жінки посміхалися, впізнаючи “почерк” Гаріна. Він хотів бути і був маленьким святом для усіх, із ким спілкувався. Для міста, яке любив.
Полтава моя –
Це поезія й проза…
Як з другом найкращим –
Зріднився я з містом…
– зізнавався поет. Уявіть його ось таким:
На вокзалі, на Південнім,
Під перонний шум і гам
Часто з вітром у кишені
Вірші я читав натхненно
Залізничним ліхтарям…
В останні кілька років свого життя Федір Захарович Гарін уже нагадував сторічного дідуся, що ходив повільно, заклавши руки за спину, – сивий, як лунь. А відтак здається, що міг би й сьогодні безтурботно гуляти містом, милуватися його красою і людьми. І здавалося, що так буде завжди. Він ніколи не скаржився на життя, на самотність (хоч міг би!), і, певне, тому не всі й знали про дуже непрості випробування, які пережив поет перед відходом у вічність. І його могила на Розсошенському цвинтарі по-сирітськи скромна – мов нагадування про те, що й за життя він ніколи не прагнув до матеріальних цінностей. Ось як сказав про це Петро Ротач: “Поет віддає перевагу духовній красі і тому не сприймає захоплення речами без необхідності. Тобто геть відкидає міщанство, кар’єризм (сам ніколи не прагнув зайняти будь-яке місце на службовій драбинці, тому й послужний його формуляр досить короткий). Герої його ліричних творів – переважно люди праці, добрі, красиві душею. А сам, як це простежується в його творах, несе в душі сковородинівський потяг до мандрів і простого життя. Його можна назвати мандрівником, бо важко перелічити місця, де побував, і то вже в поважному віці: Татарстан, Кавказ, Прибалтика, Дон, Молдова, Росія… Для нього, як і для Сковороди, “краща відрада – це небо, дорога й степи без кінця…” То були зустрічі з читачами, які він любив. У Полтаві також часто йшов у школи й на заводи, читав нові вірші, дарував свої збірки з автографами. І полтавці знали його, впізнавали на вулицях, шанобливо віталися з поетом.
Ми його пам’ятаємо, він – із нами…

Лідія ВІЦЕНЯ
“Зоря Полтавщини”