Найстрашніше на війні – нести на плечах мертвого друга

Першого квітня цього року Сергій Цегельник із села Єньки Хорольського району разом із іншими земляками прибув до військкомату, а звідти наступного дня – до селища Черкаське Новомосковського району Дніпропетровської області. Чоловік розумів, що невдовзі опиниться на “гарячому” Сході країни. І це повністю відповідало його внутрішнім переконанням. “Я – прикордонник, – говорить він, – і не дозволив би собі відсиджуватися у такий трагічний для України час удома, ховатися від обов’язку”. Підлістю й боягузтвом Сергій Цегельник називає поведінку дорослих чоловіків, тим більше військових, які ладні пустити під ворожі кулі молодих недосвідчених хлопців, лише б уціліти й не постраждати самим.
– Сорок три дні підготовки, три дні полігона – за цей час згадав армійський досвід, хоча раніше й подумати не міг, що він мені знадобиться на справжній війні, – розповідає боєць. – Познайомився з відважними, чесними хлопцями, серед яких – чимало земляків: Славік Міхно з Хорола, Олександр Іващенко із Штомпелівки, Славік Бич із Хильківки. Після навчань, у травні, наша 93-тя механізована бригада відбула до Харківської області. Всі, хто боявся війни, відсиджувалися у військовій частині, тому поруч зі мною, в артилерії, за 10–15 кілометрів від передової, залишилися тільки надійні, мужні хлопці. Нашим завданням було обслуговувати блокпости, супроводжувати колони, охороняти табір, розвантажувати снаряди. Ми навчилися розуміти один одного з півслова, між нами встановилася глибока довіра. А на війні довіряти другу – це так важливо! Байдуже, дощ чи спека, коли ти на посту, то охороняєш солдатів, які сплять у бліндажах. Так само й вони – на варті твого життя. Іноді бувало, що зовсім молоді, недосвідчені лейтенанти губилися, не знали, як командувати, віддавати накази. Але ми їм допомагали адаптуватися, і вони, молодці, все правильно і мужньо сприймали. Найстрашніше на війні – нести на плечах мертвого друга, не всі витримують…
На Донбасі, згадує Сергій Цегельник, місцеві спочатку вороже ставилися до українських захисників. Зазомбовані путінською пропагандою з телеекранів, вони підтримували сепаратистів. Але, побачивши на власні очі, що українські солдати не вбивають російськомовне населення та мирних жителів, гуманно ставляться до полонених (на відміну від кремлівських найманців), люди змінювали свою думку і якщо не відкрито підтримували Українську армію, то принаймні не принижували наших солдатів брехливими проросійськими гаслами-звинуваченнями. “Люди розгублені, – говорить солдат, – але все ж більшість підтримують наших силовиків, навіть вивішують на будинках синьо-жовті стяги, бо всім набридло жити в небезпеці й невизначеності”.
На щастя, хорольці, які перебувають у зоні АТО, забезпечені продуктами харчування, засобами гігієни та медикаментами. Це величезна заслуга волонтерів, які особисто доставляли зібрані товари та речі на Схід України.
– Дуже вдячні всім небайдужим людям, які зробили такий вагомий внесок для підтримки Української армії, – відзначив Сергій Цегельник. – Приємно, що у нашому районі стільки патріотів – активістів, волонтерів. Особливо хочеться подякувати молодіжній громадській організації “Гостромисл” за її благодійну акцію “Кошик допомоги”. Знайшлося стільки охочих придбати в аптеках та магазинах усе необхідне для наших військових! Гуманітарну допомогу від хорольців нам доправили волонтери, міський голова Хорола Ігор Свириденко, депутат райради Сергій Волошин, головний спеціаліст райради Владислав Вовк.
Окрім гуманітарного вантажу, волонтери передали листи підтримки хорольським воякам. “Для нас пошта від земляків і патріотичні малюнки діток – найцінніший оберіг”, – каже боєць. Кожен солдат бере з собою такий оберіг і вірить, що неодмінно повернеться з чергового завдання.
– Буває, телефонуєш додому, щоб сказати: “Мамо, я живий”, а потім бачиш, як на тому місці, де ти стояв кілька хвилин тому, розривається бомба… Тобто всі розмови військових прослуховують сепаратисти, і ми в жодному разі не можемо називати імена, прізвища, а тим більше – місце свого перебування. Не завжди вдається вийти на зв’язок із рідними, а коли випадає така нагода, то лише щоб сказати два слова – “живий-здоровий”.
Моральну підтримку Українська армія відчуває, а от якісної, сучасної техніки бракує дуже, бо та, що служить нашим воякам нині, не може дати гідну відсіч озброєним до зубів бойовикам. Наших хлопців не рятують від “Градів” та мінометних обстрілів намети, тож доводиться ховатися в окопах чи бліндажах. Є необхідність у тепловізорах, бронежилетах, біноклях. До речі, Сергію Цегельнику бронежилет у зону АТО привіз особисто міський голова Хорола Ігор Свириденко. Як би не тяжко було на передовій, а боєць певен, що перемога в цій війні – за Україною. Бо якщо озброєння на фронті поки що й бракує, то бойового духу в наших вояків є навіть із запасом.
Хлопці на Сході не дозволяють собі впадати у відчай чи жалітися, а постійно підбадьорюють один одного (хоча іноді це дуже важко). Не секрет, що чоловіки люблять смачно поїсти, усміхається Сергій Цегельник. Отож кухар Артем із Лубен творить для них справжні кулінарні дива. Байдуже, що назви у них буденні – каша, борщ, суп, головне, що смак – домашній. Балує кухар вояків і апетитними пиріжками – “як у мами”.
У відпустку боєць приїхав додому на десять діб. Надалі йому знову – в бої за кожного з нас. А вдома на героя чекатимуть мама Надія Григорівна, тато Микола Володимирович, дружина Ольга, шестирічна донька Вероніка, дворічний синочок Володя та найменшенька Вікторія, якій зараз тільки місяць. Нехай Бог береже від ворожої кулі їхнього мужнього тата, хороброго захисника нашої України!

Катерина КІБЕНКО
Журналіст

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.