Сергія Сідаша з Коновалівки Машівського району мобілізували навесні з першим призовом. Нещодавно чоловікові вдалося побувати вдома через сімейні обставини. Діставшись рідної оселі, він ще застав маму живою. Встиг провести рідненьку і в останню путь… Та вже незабаром знову повернувся до військової частини, де проходить ратну службу.
Сергій, як і інші наші земляки, спершу був відправлений у Дніпропетровську область, потім частина дислокувалася на Харківщині. А в короткотривалу відпустку додому приїхав уже з-під Донецька.
– Я – зв’язківець, – говорить Сергій Сідаш. – Наша батарея прикриває переважно блокпости, піхоту та колони техніки. Об’їздили чимало блокпостів. Бачили всього…
– Довелося бувати під обстрілом?
– Батарею обстрілювали, але метрів на двісті не поцілили. Тоді командир сказав: “Мабуть, стріляли такі вояки, як і ви…” А вже іншого разу, коли з двох пострілів було знищено два наших БТРи, він визнав: “Оце працювали професіонали…” Втім і ми вчимося воювати. Та краще такий досвід нікому й ніколи не використовувати.
– Чи згодився давній армійський досвід, адже пройшло більше 20 років із часу служби?
– Хоча техніка зараз того ж зразка, що й під час армійської служби, та методика вже зовсім інша. Тож дечому навчили в “учебці”, решті вчилися по ходу бойових дій.
– Хто забезпечує солдат найнеобхіднішим?
– Допомагають бійцям усі, хто чим може. Наприклад, Новомосковська трикотажна фабрика надала бійцям шість тисяч пар шкарпеток, спонсори привезли електростанцію, бензопилу і медикаменти, громади передають продукти харчування та засоби гігієни. Найбільше гуманітарки надходить із Полтавщини. Хлопці так і говорять: “Ото молодці ваші полтавчани! Добряче нас підтримують!”
– А що тоді роблять держава, Міністерство оборони?..
– Забезпечують чим можуть: пшоном, перловкою, тушонкою… Та не голодуємо ми. Готуємо все: і борщі,
і каші, й картоплю.
– Як місцеві жителі ставляться до українських солдатів?
– Та як сказати, щоб не збрехати?.. Не надто вороже, але й не гостинно… Люди кругом різні. Одні вітаються, інші, буває, що й не глянуть у твій бік. Більш позитивно налаштовані до наших солдатів люди похилого віку. Бабусі й перехрестять услід, і здоров’я побажають. Для себе ми зробили такий висновок: місцеві на Донбасі бояться показувати своє ставлення до того, що відбувається. Вони дуже налякані. Хоча чого дивуватися?.. У нас в частині є телевізор, який ми закутуємо і возимо з собою. Як тільки хвилинка вільна випадає, так і вмудряємося його ввімкнути. То що там місцеві бачать? Передачі, які транслює ДНР. Суцільна російська пропаганда. Ведеться дуже жорстока інформаційна війна. А це – страшна зброя!..
– Вам через пару місяців виповниться сорок. Чи могли уявити, що доведеться брати до рук зброю?
– Коли призивали в рамках мобілізації, був переконаний, що це максимум на пару місяців. Ніхто передбачити не міг, наскільки все затягнеться. Спочатку нам повідомили, що забирають на сорок п’ять днів. Після закінчення цього терміну довели до відома, що доведеться певний час постояти на межі Харківської та Донецької областей. А потім уже й не говорили нічого. Вперед і вперед. Почалися перші поранення, побачили й перших загиблих…
– Чи вистачає захисної амуніції?
– На бронежилет мені збирали гроші земляки: працівники ТОВ “Коновалівське” на чолі з Іваном Сидоренком, Сергій Завалін, Галина Астапова, сусіди, куми, друзі. Величезне їм усім спасибі. Зараз куми та сусіди допомагають дружині порати чимале господарство, за що їм окрема подяка. Щиро вдячний і фермерам Івану Москаленку та Сергію Сосюрі, які допомогли обробити землю. Коли бронежилет мені вже придбали, “ПриватБанк” закупив ще один. То я віддав його своєму товаришу.
– Ваш прогноз: наскільки може затягтися військовий конфлікт?
– Не знаю. Хлопці, яким випало воювати, хвилюються: дома ж і сім’ї залишилися, і робота, і господарство. Як не є, а вже осінь надворі. У когось простоює бізнес, у когось “гуляє” необроблена земля. Хотілося, щоб усе закінчилося швидше. Але що тут вгадувати, коли щодня з ворожого боку з’являється нова військова техніка та постійно надходить підкріплення. Нікому не потрібна ця війна. Вона й так принесла вже багато горя!..

Валентина ПАТИК
Журналіст