Серед існуючих політичних партій чи не найзмістовнішу і найдраматичнішу історію має Народний Рух України (далі – НРУ). Упродовж своєї 25-річної історії ця політична сила (на першому етапі своєї діяльності до 1992 року вона виступала як громадсько-політична організація) зазнавала і радості великих перемог, і гіркоти нищівних поразок, і навіть розколу. Все ж вона б не привертала до себе такої прискіпливої уваги з боку істориків та політологів, якби не один промовистий штрих – наприкінці 1980-х років вона стала першою масовою опозиційною громадсько-політичною організацією, яка кинула виклик тоталітарному режимові і зробила вагомий внесок у здобуття Україною своєї незалежності. Тож діяльність НРУ в період свого першого десятиріччя (1989–1999) можна вважати як своєрідний політичний феномен, а постать Героя України, очільника НРУ В’ячеслава Чорновола характеризувати як пророка України ХХ століття.
У даній публікації на основі доступних нам джерел спробуємо розповісти читачам “Зорі Полтавщини” про період становлення цієї громадської організації, у тому числі на Полтавщині, водночас з’ясувати ті основні чинники, що спряли її успіхові у період перебудови.
Попри те, що свій літопис НРУ в основному починає від 1989 року, ця громадсько-політична організація не створювалася на порожньому місці. Якщо брати лише повоєнний радянський період, то попередниками НРУ можна вважати і когорту шістдесятників, і членів Української Гельсінкської спілки, і напівлегальні культурно-просвітницькі об’єднання громадян, що виникали періодично у різних містах України у другій половині 1980-х (приміром, Український культурологічний клуб, українознавчий клуб “Спадщина”, історико-краєзнавче товариство “Меморіал”, просвітницький клуб “Рідне Слово”, Товариство української мови ім. Тараса Шевченка). Тож створення Руху вважаємо цілком закономірним суспільно-політичним явищем, своєрідною відповіддю на запит суспільства, яке вимагало кардинальних і невідкладних змін.
Громадсько-політична організація НРУ визрівала наприкінці 1988 року в колах творчої інтелігенції в Спілці письменників України. А в лютому 1989 року в газеті “Літературна Україна” було вже опубліковано проект Програми Народного Руху України за перебудову. За зізнанням самих фундаторів Руху, слова “за перебудову” були додані ними як своєрідний компроміс із владою насамперед із тактичних міркувань, задля запобігання неприємностей під час проведення легалізації. До написання проекту програми тоді долучилися фахові економісти, філософи, філологи, історики, митці: В’ячеслав Брюховецький, Іван Дзюба, Веніамін Сікора, Станіслав Тельнюк, Віктор Терен, Віталій Дончик, Василь Яременко, Володимир Чмир (останні четверо тісно пов’язані із Полтавщиною. – Т. П.).
Проект Програми НРУ за перебудову упродовж лютого–вересня 1989 року активно обговорювався у різних колах населення, відтак в Україні, особливо на Галичині, масово виникали первинні й крайові (обласні) осередки Руху. Зміни у суспільстві відбувалися очевидні, що, зрозуміло, не могло не непокоїти компартійну номенклатуру. Чимало комуністів на Полтавщині, навіть серед керівного складу, перебували у стані розгубленості, не кажучи вже про багатьох рядових комуністів, які нерідко брали активну участь в акціях, опозиційних режиму. Яскравий тому приклад: на установчому з’їзді Руху, який відбувався з 8 по 10 вересня 1989 року  в Києві, Полтавську область представляли 25 чоловік, у тому числі з Полтави було 5, з Кременчука – 7 чоловік. Ознакою часу було те, що п’ятеро краян, які перебували на установчому з’їзді Руху, водночас належали й до КПРС. Загалом на з’їзді брали участь 1109 делегатів з 1120 обраних, що представляли вже 280-тисячну рухівську громаду. Делегатами установчого з’їзду було ухвалено Декларацію про створення НРУ за перебудову, Програму і статут Руху, відозву “До народу України”, кілька звернень. Головою Руху було обрано письменника Івана Драча, заступниками – Михайла Гориня, Сергія Конєва, Володимира Яворівського. У своїй програмі Рух чітко визначив принципи побудови демократії, утвердження свободи слова, проведення соціально-економічних реформ у “вільній державі для вільних громадян”.
Архівні документи свідчать, що, починаючи з весни 1988 року, діяльність так  званих неформальних організацій в Україні (згодом передовсім рухівських. – Т. П.) вперше набула мітингової форми. Не була винятком і Полтавщина, де стихійні мітинги, ініційовані лідерами місцевих неформальних об’єднань (Олександром Келимом, Миколою Кульчинським, Олексієм Сергієнком, Тамарою Просяник, Миколою Твердохлібом, Володимиром Гринем, Любов’ю Желізняк, Людмилою Розсохою, Олексієм Басарабом, Іваном Юревичем), почали періодично відбуватися у Полтаві, Кременчуці, Лубнах, Миргороді, Гадячі, Хоролі та інших містах і райцентрах області. Приміром, за інформаційними повідомленнями УМВС, перші багатотисячні мітинги були організовані представниками неформальної групи “Демократизація” та клубу “Рідне Слово” в обласному центрі 26 червня та 24 липня 1988 року. Внаслідок такої активної діяльності неформалів кількість членів та симпатиків опозиційних організацій в Полтаві та області зростала достатньо швидко. І відбувалося це попри те, що компартійні структури активно протидіяли цьому, постійно дезінформували населення (враховуючи монополію на ЗМІ), звинувачуючи рухівців у всіх негараздах, у тому числі й економічних (приміром, саме у партійних кабінетах народжувалися гасла на кшталт “спасибі Руху за розруху”. – Т. П.).  Рухівці ж брали тим, що порушували актуальні й болючі питання сьогодення, не боялися публічних дискусій щодо закритих донедавна тем, акцентували увагу на дражливих для партноменклатури моментах національного відродження. Багатьом імпонувало й те, що очільники Руху (в тому числі полтавського) свого часу зазнавали тих чи інших репресій від тоталітарного режиму і, як правило, були відкритими, щирими та доступними для інших людей. Стріли критики, вимога подати у відставку адресувалися передовсім тим керівникам області, міст, хто, на думку виступаючих на мітингах, гальмував процеси перебудови на місцях. Натомість пропонувалося створити тимчасові координаційні комітети міських та обласних партійних організацій на основі прямого представництва первинних організацій. Діапазон виступів на численних опозиційних мітингах, особливо у період виборчих кампаній, був надзвичайно широким. Промовці говорили про екологічні проблеми, незадовільний стан медичного обслуговування, погане забезпечення населення області промисловими товарами і продуктами харчування, пільги партпрацівникам, про те, що вибори на безальтернативній основі не повинні відбуватися в демократичній країні…
І все ж особливо злагоджено і ефективно представники демократичних сил, що гуртувалися навколо Руху, діяли у національно-державницькій площині. На всеукраїнському рівні варто лише згадати такі багатотисячні акції, як “Ланцюг Злуки”, ініційований НРУ до дня відзначення 71-ї річниці об’єднання Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки 21 січня 1990 року, святкування 500-річчя Українського козацтва з панахидою на могилі кошового отамана Івана Сірка, з освяченням шабель та присягою на вірність Богові та Україні, інші велелюдні заходи. Помітними були заходи і крайового Руху. Лише у Полтаві упродовж 1989–1991 років рухівцям вдалося організувати низку значних багатолюдних заходів, метою яких була боротьба за державну незалежність і встановлення національної символіки, недопущення проведення урочистостей з приводу чергових річниць так званої “Полтавської вікторії”, відзначення пам’яті голови Директорії УНР, головного отамана військ УНР, полтавця Симона Петлюри, утворення ланцюга пам’яті жертв тиранів “Від ката Петра до ката Сталіна”, встановлення пам’ятника на честь козаків, загиблих за волю України. Крім того, полтавські рухівці (Олександр Келим, Микола Кульчинський, Зоя Коваленко, Ганна Кіященко) та їхні симпатики долучилися до упорядкування території біля Шевченківського дуба у Полтаві, відродження парафій УАПЦ, розкриття злочинів тоталітарного режиму, в тому числі висвітлення теми Голодомору 1932–1933 років.
Із новою політичною силою народжувалося досі незнане для радянських громадян явище, осередок усіх опозиційних настроїв, альтернативна КПРС організація, що  певною мірою нагадувала народні фронти прибалтійських республік. І чим більше перепон чинилося партапаратом, тим чисельнішими ставали рухівські осередки, у тому числі й на Полтавщині. Станом на 7–8 квітня 1990 року, коли відбулася крайова (обласна) установча конференція НРУ, рухівські осередки вже діяли у Полтаві, Кременчуці, Хоролі, Лубнах, Великій Багачці, Лохвиці, Гадячі, Чорнухах, Чутовому, Решетилівці; ініціативні групи – у Козельщині, Кобеляках, Зінькові. Кількість же їхніх симпатиків у області сягала сотні тисяч чоловік.
Компартійні органи, у тому числі на Полтавщині, помітно відставали від динаміки суспільно-політичного життя. Партійні працівники були прив’язані до інструкцій та директив, що надходили передовсім з Москви та Києва, від вищих партійних органів. Тож їхня поразка, попри обманливу штучну монолітність партії, була цілком прогнозованою. Політичне протиборство з Рухом керівники області сприймали і осмислювали по-різному. У цій площині певний інтерес викликає думка одного із секретарів Полтавського обкому КПУ П. І. Матвієнка, висловлена ним на обласному партійному пленумі 1990 року: “Загострення суспільно-політичної ситуації в Полтаві й Кременчуці пояснюється і тим, що міськкоми, райкоми партії спочатку ігнорували наявність неформальних об’єднань, а потім перестали їх помічати. А обласний комітет партії, ідеологічний відділ не змогли довести необхідності перебудови у спілкуванні, плюралізмі різних політичних течій. Взагалі робота з неформальними об’єднаннями і на місцях, і в обласному комітеті партії – це той шматок роботи, який довго був на плечах тільки ідеологічних працівників, а вони його не втримали і не могли втримати… Як не парадоксально, але ми не знаємо, давайте чесно признаємося в цьому, що ж ми побудували. Яке суспільство, які ідеали повинні бути завтра – теж в неясному для нас дні. Сьогодні ідеали розбиті, розкритиковані, і, звичайно, з таким багажем нам, ідеологічним працівникам у першу чергу, важко спілкуватися з людьми, а наші непереконливі відповіді сьогодні лише дратують людей”.
Загалом 1990 рік для національно-демократичних сил України видався досить успішним. У Верховній Раді УРСР за ініціативою депутатів від НРУ вперше була сформована потужна опозиційна фракція “Народна Рада” у кількості 125 осіб. І вже 16 липня 1990 року за наполяганням саме цієї фракції у парламенті було прийнято “Декларацію про державний суверенітет України”. За цей доленосний документ проголосували 355 народних депутатів. Здобувши перші перемоги, опозиційні сили продовжували тиск на владу. Особливо це було помітно під час проведення ІІ Всеукраїнських зборів (з’їзду) НРУ, що відбулися 25–28 жовтня 1990 року в Києві. Збори внесли зміни до статуту і Програми цієї громадсько-політичної організації, з її назви були вилучені слова “за перебудову”. Нова стратегія окреслювала шляхи боротьби за досягнення незалежності України.
Після проведення виборчих перегонів 1990 року активізувалася робота депутатів і місцевих рад на Полтавщині стосовно національного і духовного відродження. Представники від демократичних сил (передовсім від Руху, Товариства української мови ім. Т. Шевченка “Просвіта”, асоціації “Зелений світ” та інших громадських опозиційних організацій), які змогли потрапити до міських рад, зокрема Полтави та Кременчука, вже під час перших засідань сесій проявляли свою активну позицію. А невдовзі почали виносити на розгляд сесій і найгостріші питання часу – встановлення національної символіки. Попри блокування цих питань більшістю прокомуністично налаштованих депутатів, заплановані заходи у найбільших містах області під тиском громадськості врешті-решт завершилися успішно: 24 серпня 1990 року – в Кременчуці і 27 вересня 1990 року – в Полтаві. І це була чергова перемога.
Ясна річ, що місцеві події кінця 1980-х – початку 1990-х років не могли конкурувати з тими, що відбувалися у Києві. Тож цілком природно, що остаточна крапка у протиборстві України із тоталітарною імперською союзною системою була поставлена у Верховній Раді України 24 серпня 1991 року. І заслуга у цьому наймасовішої опозиційної організації НРУ незаперечна.
Не маючи змоги у газетній публікації окреслити хоча б побіжно усі досягнення громадсько-політичної організації НРУ (від 1992 року партії НРУ), зазначимо найголовніше: історія цієї опозиційної політичної сили є невід’ємною частиною літопису нашої державності, утворення Руху поклало край монополії компартії України на політичну діяльність і прискорило розпад СРСР. Тож для подальшого патріотичного виховання нашої молоді історія НРУ має бути написана, її необхідно вивчати.

Тарас ПУСТОВІТ
Заступник директора Державного архіву Полтавської області, заслужений працівник культури України, голова Полтавського міського товариства “Просвіта”
імені Т. Г. Шевченка