…Ми йшли з нею осіннім парком. Під ногами шелестіло листя, вітер шумів у верхівках дерев, і, прислухаючись до нього, Рая заговорила до мене байдужим голосом:
– Буде дощ. Та нехай. Мені тепер байдуже.
Я розуміюче підтакнула. Осиковий листок покружляв у повітрі й повільно опустився на плече моєї знайомої, але, підхоплений вітром, знову полетів геть. Рая провела його очима і гірко промовила:
– І цей полетів… Ніхто біля мене довго не затримується! Ніхто! – вона у відчаї притиснула кулаки до грудей. – А хіба ж я не така, як усі жінки? Чим я гірша?
Голубі її очі, відтінені підфарбованими віями, зробились вологими і заблищали, як озерця. Я занепокоїлась, що у Раї знову буде істерика, і почала заспокоювати:
– Він іще повернеться! Сам же говорив, що ні в кого немає таких гарних голубих очей…
– Не треба! – сердито обірвала мене Рая. – Таких, як він, було до десятка, і всі починали казкою про очі. Та де вони? Де?! Один повернувся до дружини, бо вона йому в ліжко каву подавала, іншому дитина моя заважала. Третій… А цей просто сказав: “Я думав, що ти якась особлива, а ти така, як і всі…”
У Раї по щоках покотилися сльози. Вона більше не схлипувала, а, втупивши погляд кудись у простір, сумно посміхалася. Мені стало зле від тієї усмішки, і я попрямувала до однієї із лавок, що стояли впродовж алеї. Горе і відчай цієї жінки було неможливо розрадити. А вона викрикувала мені вслід:
– Так! Я така, як і всі! І хочу того, що і всі, – щастя! А яке воно? Покажи мені його. Дай доторкнутися рукою! На зуб дай! – рвучко підійшла до мене і видихнула в самісіньке лице. – Де воно ходить? Якими стежками?!
Я поспіхом вийняла із сумочки пляшечку з нашатирем, простягла Раї. Вона слухняно вдихнула заспокійливе.
– Не бійся… Вже того не буде, що було щойно на автостанції… Він поїхав, і сльози горю не допоможуть. А взагалі добре, що ти підійшла до мене в ту хвилину. Я мало під автобус не впала…
Сказала так і принишкла, заглибилась у себе, у свою безпорадність. Потім знову заговорила – вже тихо і спокійно:
– Коли він з’явився у нашому селі й запропонував вийти за нього, я не повірила власним вухам. На радощах погодилася. Вирішила, що це саме той, кого чекала довгими самотніми ночами, – “лицар на білому коні”… Юрась… Як же я годила йому! Порошинці не давала впасти на нього, навіть каву навчилася подавати в ліжко… А він: “Ти така, як і всі…”
Я дивилась на її профіль, на зморшки біля очей, і мимоволі спало на думку, що зістарюють людей не роки, а життєві негаразди.
Раї нещодавно виповнилося сорок п’ять, а полину скільки гіркого з’їла – на трьох вистачить!..
Виглядала вона немолодою. І плечі були в неї широкі, чоловічі. Й руки – вироблені, жилаві… Можливо, через загальний вигляд – не тендітний – і були всі її проблеми з чоловіками. А можливо, через злі язики, що поспішно передавали про неї з двору в двір все тільки погане. І до мене доходили “новини” про Раїні пригоди, але я сприймала їх із співчуттям до самотньої жінки.
Поза очі її називали “Вербиченькою”. І насправді, в Раїній долі було щось від самотньої плакучої верби.
…Жили вони з матір’ю вдвох. Батько не повернувся з війни. Ото, мабуть, від матері й дісталася їй нещаслива доля. У десятому класі Рая покохала однокласника Івана, але коли його батьки дізналися, що наречена вже чекає дитину, не дозволили їм одружитися: “Порядна ніколи не ляже з хлопцем у ліжко до весілля!..”
Так і залишилася вона “непорядною”, з гарненькою донечкою на руках. Жила тихо і скромно. Працювала на колгоспній свинофермі. В душі сподівалася, що її коханий прийде до них, але він повернувся з армії з молодою дружиною. То була страшна новина, але Рая не стала влаштовувати “з’ясовування стосунків” із батьком її доньки. З часом збудували з мамою невелику, затишну хату. Донечка підростала. Свою роботу Рая виконувала надзвичайно сумлінно, і її відзначили путівкою до санаторію. Там вона познайомилася зі старшим від себе чоловіком. Вони разом приїхали в село, де жила Рая.
Все йшло добре, але одна із сільських жінок вподобала Казимира Мефодійовича і доклала чимало зусиль, щоб він перейшов до неї.
– Ти ще молода, знайдеш собі парубка, – відмовляла вона Раю від несподіваного, Богом даного щастя. – Навіщо тобі старий? А мені він до пари. Відступися!..
…Незабаром вона виїхала із “краденим” чоловіком десь у інше село, подалі від пересудів, а Раї добрі сусіди порадили Андрія, п’яничку із сусіднього села.
– Ти не думай, що він і насправді п’яниця чи ледащо. Випиває, бо сам живе. А будете вдвох, то побачиш, який він господар! – вмовляли кілька разів “свати”.
Погодилася. Андрій і справді виявився майстром на всі руки, та померла Раїна мати, і він сміливіше почав прикладатися до пляшки. Невдовзі загуляв із такими ж пияками, як і сам. Почав вимагати у Раї на похмілля грошей. Підняв руку… Вирядила, бо не хотіла такого, що п’є. Бажала, щоб квіти дарував, а не синці під очима. Але такого не траплялося, а роки проходили сірими буднями.
Якось у село приїхали командировочні водії, і хтось із “доброзичливців” відрекомендував для знайомства Раю: “Туди можна. Дитина у неї є, нагуляна. Та вона не заважатиме!..” Рая запила. Спочатку за компанію, а потім – сама собі тихенько. Донька зупиняла:
– Мамо, не зневіряйся! Он люди знайомляться через газету, напиши і ти. Може, обізветься порядний. Тобі ще не багато літ. Життя лише починається!
Написала. Відгукнувся один із портового міста. Приїхав, та здивувався, що у них там повітря морем пахне, а тут – “навозом”. Затримувати не стала. А сьогодні – ось, провела на автобус іще одного.
– Раю, – звертаюсь до зневіреної, нещасної жінки, – а ти не помічала, може, комусь із своїх односельців подобаєшся?
Вона гірко посміхнулася:
– Є такі! Чого ж!.. За одну “солодку” нічку і пляшку принесуть, і ославити не погордують. Перевірено! А тепер, тим більше, закрутяться. Я ж знову самотня, – засміялася істеричним сміхом.
– Заспокойся! – тицяю їй у вологі долоні нашатир.
– Заспокоїтись?! Після всього?! Та вже сьогодні в селі поглядатимуть на мене із кривою усмішкою! І ніхто ніколи не зрозуміє, як мені важко, що діється в душі! Не побачать моїх мокрих від сліз, покусаних подушок і того, як я ховаю очі від своєї доньки. Навіть не здогадується ніхто, як боюся, що і її ніхто не покохає по-справжньому, бо я ось така… Все шукаю щастя, – закрила долонями обличчя і тихо заплакала:
– Я ж і в церкві хрещена, і причащалась… Чому в мене все не так, як у людей?
Що я мала їй відповісти? “Щастя у всякого неодинаково…” – писав Григорій Сковорода. І це так. Стати по-справжньому щасливими іноді людям допомагає власна врода, дотепність, гострий язичок, соціальне становище або “волохата рука” впливового роду. А коли всього цього немає?! Залишається пригадати ще одну неписану істину: зірви квітку і постав у воду – вона ще житиме, а зірви і кинь під ноги – зів’яне, пропаде. Затопчуть…
Пізно ввечері, вдома, я пригадала розмову з Раєю і помолилася Богові:
– Зроби так, щоб люди були добріші один до одного. Адже у кожної жінки серце відкрите для кохання і щастя. Не вірю, Господи, що Рая приречена на самотність…

Любов КОСТАКОВА.
Оржицький район.