Геніальність Михайла Олександровича Максимовича й сьогодні захоплює та бентежить дослідників його наукової і творчої спадщини. За своє життя він опублікував понад 260 праць – з ботаніки, зоології, фізики, філології, географії, етнографії, філософії, археології, історії. Плідно працював у царині джерелознавства, хронології, дипломатії. Вірний син своєї Батьківщини, Михайло Максимович був одним із перших дослідників історії України, основоположником історіографії, української етнографії, фольклористики, першим ректором Київського університету св. Володимира (КНУ ім. Т. Г. Шевченка). 15 вересня виповнюється 210 років від дня народження українського генія.
Народився Михайло Максимович на хуторі Тимківщіна поблизу Золотоноші Полтавської губернії (тепер –
с. Богуславець Черкаської області) в сім’ї судді. Його батьки, Олександр Іванович Максимович і Гликерія Федорівна Тимківська, були вихідцями зі старшинських козацьких родів. Початкову освіту Михайло здобув у церковнопарафіяльній школі Благовіщенського жіночого монастиря в Золотоноші, потім навчався в Новгород-Сіверській гімназії, засновником якої був його дядько, доктор права, професор Харківського університету Ілля Федорович Тимківський. Тут він серйозно захопився природничими науками. Після закінчення гімназії переїхав у Москву до іншого свого дядька – Романа Федоровича Тимківського, професора грецької та римської словесності Московського університету, й був зарахований “казеннокоштним” студентом словесного відділення цього навчального закладу. Через два роки перейшов на природничо-математичний факультет. Здібності юнака вражали навіть викладачів. Йому запропонували залишитися при університеті для науково-академічної роботи в галузі ботаніки. З 1824-го протягом 10 років Максимович обіймав посаду директора ботанічного саду та гербарію Московського університету. Викладав у інших навчальних закладах.
У 1827-му здобув науковий ступінь магістра (кандидата) природознавства, а в 1833-му став ординарним професором і завідувачем кафедри ботаніки Московського університету. Протягом 11 років (1823–1834) Михайло Олександрович опублікував понад 100 власних праць. Його “Ботаніка” стала взірцем навчального посібника для всіх природознавців Росії. Праці вченого були знані й затребувані в Польщі, Німеччині, інших європейських країнах.
Мрія професора переїхати на рідну Україну збулася в 1834 році. Спочатку в новоствореному Київському імператорському університеті святого Володимира Михайло Максимович завідував кафедрою російської словесності: таке призначення було політично вмотивованим з огляду на неприховане українофільство вченого. Із жовтня цього ж року він став ректором університету. Проте вже через півтора року в зв’язку зі значним погіршенням здоров’я, що було наслідком перевтоми й хвилювань через переслідування з боку керівництва Київського навчального округу, Максимович добровільно залишив посаду. Викладацькою роботою він займався ще протягом десятиліття (з невеликою перервою). Остаточно попрощався з університетом у липні 1845 року на знак незгоди з політикою царизму. Невдовзі стан здоров’я змусив його виїхати на свій хутір Михайлова Гора в Золотоніському повіті.
Згодом Максимович не раз намагався повернутися до активної науково-академічної діяльності, однак російське міністерство освіти, побоюючись українофільських поглядів Максимовича, всіляко цьому перешкоджало. Живучи в Україні, вчений підтримував тісні творчі й особисті зв’язки з Тарасом Шевченком, Євгеном Гребінкою, Миколою Костомаровим, Михайлом Щепкіним, Адамом Міцкевичем. Незважаючи на великий науковий авторитет (Максимович був почесним членом 21 організації, товариства й навчального закладу), лише наприкінці життя (1871 р.) його обрано членом-кореспондентом Російської академії наук (відділу російської мови та словесності).
Протягом 1845–1857 pр. Михайло Олександрович Максимович підготував понад сорок праць. Як мовознавець надрукував низку статей про класифікацію слов’янських мов, у яких широко користувався даними з української мови. Розроблений Максимовичем варіант українського правопису був поширений у Галичині, на Буковині та Закарпатті протягом століття й отримав назву “максимовичівки”. Особливим було його ставлення до української пісні. Найвідоміша фольклористична праця Михайла Максимовича видана ще 1827 року в Москві – це збірка “Малороссийские песни”. У ній міститься 127 творів, які збиралися понад 20 років. Згодом з’явились збірки “Украинские народные песни” (1834), “Дни и месяцы украинского селянина” (1856).
Як літературознавець вчений вивчав, зокрема, “Слово о полку Ігоревім”, переклав його українською мовою. Чимало праць Михайла Олександровича присвячено історії княжої України, Києва, постаті Богдана Хмельницького й визвольним змаганням українського народу. В 1840-му і 1841 роках у Києві та в 1850-му в Москві Максимович видав історичний альманах “Киевлянин”, а в 1859-му та у 1864-му в Москві – альманах “Украинец”.
На жаль, все своє життя вчений мусив боротися не тільки з хворобами, а й (попри європейське визнання) з матеріальною скрутою. Зупинилося серце великого подвижника 22 листопада 1873 року. Поховали його на хуторі Михайлова Гора, поблизу села Прохорівки (тепер Канівського району Черкаської області). Послідовники й шанувальники Михайла Олександровича Максимовича бережуть пам’ять про нього, передусім як про вченого-патріота.

Підготувала Вікторія КОРНЄВА.