Своє професійне свято – День українського кіно – працівники кінематографії відзначають у другу суботу вересня після того, як воно було запроваджене президентським указом від 12 січня 1996 року.
Як відомо з історії, перша українська кінозйомка відбулася у вересні 1896 року в Харкові, де фотограф Альфред Федецький зняв кілька хронікальних сюжетів і в грудні влаштував перший показ в Харківському оперному театрі.
З дореволюційним кіно в Україні пов’язана творчість багатьох популярних акторів. Королевою екрана тих часів була Віра Холодна – вона народилася в Полтаві й багато знімалася в Одесі.
У 1922 році було засновано Всеукраїнське фотокіноуправління, якому вдалося реконструювати одеське і ялтинське підприємства, а в 1928 році ввести в дію Київську кінофабрику (майбутню Київську кіностудію імені Олександра Довженка). У 1930-му в Україні з’являється перший звуковий фільм – документальна стрічка Д. Вертова “Симфонія Донбасу”.
Українські митці впродовж минулого століття створили власну яскраву кіношколу, яка гідно збагатила світове кіно. У пам’яті назавжди залишаться імена Олександра Довженка, Івана Кавалерідзе, Марка Донського і багатьох їхніх талановитих творчих послідовників.
У 1960–1970-х роках на небосхилі українського, а також світового кінематографа яскраво засяяли імена, що прославили Україну на весь світ: це – режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко; актори Іван Миколайчук, Юрій Шумський, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка. У цей час з’являються стрічки, які розпочали унікальний феномен “українського поетичного кіно” – напрям, що мав справжнє “національне” забарвлення, був своєрідним втіленням українськості в кінематографі. У 1964 році на екрани виходить легендарна стрічка Сергія Параджанова “Тіні забутих предків” (екранізація однойменної повісті Михайла Коцюбинського), яка отримала золоту медаль на міжнародному кінофестивалі в Салоніках у 1966 році. На думку відомого сербського режисера Еміра Кустуріци, цей фільм є однією з кращих картин у світі. У стилі українського поетичного кіно знята й кінострічка “Вірність” Петра Тодоровського (1965). Режисером Леонідом Осикою відзняті художні фільми “Захар Беркут” (1971) за повістю Івана Франка, “Поклонись до землі” (1975), “Гетьманські клейноди” (1993) та інші. Але справжнім “поетичним кіно” стала стрічка “Камінний хрест” (1968) – на кінофестивалі православного кіно “Золота Оранта” у 1995 році вона одержала найвищу нагороду.
Проте політика тодішнього СРСР суперечила національним ідеям українського поетичного кіно, і в роки застою воно було визнане архаїчним, відірваним від життя, а задля витіснення зайвого патріотизму почалося активне переслідування українських режисерів. Було заборонено до показу безліч українських кінострічок, серед яких – фільм Володимира Денисенка “Совість”, мелодраматична стрічка Кіри Муратової “Довгі проводи”. До речі, Кіра Муратова – володарка спеціального призу Берлінського кінофестивалю, а за значний особистий внесок у світову культуру вона (єдина з кінорежисерів України) удостоєна російської незалежної премії “Тріумф”. Також був заборонений фільм Юрія Іллєнка “Вечір на Івана Купала” (1968), а “Білий птах з чорною ознакою” (1971) зазнав значної цензури. Сюрреалістична кінострічка “Криниця для спраглих” сценариста Івана Драча та режисера Юрія Іллєнка також була заборонена.
І все ж сценарист, режисер та актор Леонід Биков у 1972 році зняв драматичний воєнний фільм “У бій ідуть лише “старики”, в якому звучали пісні “Смуглянка” та “Ніч яка місячна”, що з моменту виходу фільму на екрани стали справжніми шлягерами.
Надзвичайною подією для українців був вихід історичного фільму польського режисера Єжи Гофмана “Вогнем і мечем” (2000). У ньому засяяв своєю геніальністю славетний актор Богдан Ступка, який зіграв роль гетьмана Богдана Хмельницького. Йому належать також ролі в історичному серіалі “Чорна рада” Миколи Засєєва-Руденка (2000) та фільмі Юрія Іллєнка “Молитва за гетьмана Мазепу” (2001).
Упродовж наступного десятиліття в український кінематограф прийшло нове покоління кіномитців. Режисер Олесь Янчук успішно продовжив історичну тематику: зняв фільми “Голод-33” (1991) – про трагічну долю української родини в часи Голодомору, “Нескорений” (2000), “Залізна сотня” (2004). У 2001-му початківець-постановник Тарас Томенко здобув перемогу в конкурсі “Панорама” Берлінського фестивалю. У 2003 році, вже в основному конкурсі того ж Берлінале, отримав Срібного ведмедя фільм українського аніматора Степана Коваля “Йшов трамвай № 9”. 2003 року Україна висунула фільм “Мамай” Олеся Саніна на здобуття премії “Оскар”. Проте картина не потрапила до підсумкового списку номінантів. У 2005 році стрічка “Подорожні” молодого українського режисера Ігоря Стрембіцького отримала Золоту пальмову гілку за короткометражний фільм.
Після 2004 року було знято кілька фільмів про Помаранчеву революцію – “Помаранчеве небо” (2006, режисер – Олександр Кірієнко, режисер восьми сучасних кінофільмів, сценарист, продюсер), “Прорвемось!” (2006, режисер – Іван Кравчишин), “Оранжлав” (2006, режисер – Алан Бадоєв). Фільм “Оранжлав” отримав приз за кращу режисуру на XV Міжнародному фестивалі “Кіношок” в Анапі (Росія).
У 2006 році відбулася прем’єра першого українського трилера “Штольня” (продюсер та оператор – Олексій Хорошко, режисер – Любомир Кобильчук). У 2008 році вийшов фільм “Ілюзія страху” українського кінорежисера Олександра Кирієнка за мотивами однойменного твору Олександра Турчинова. Того ж року в конкурсній програмі Міжнародного кінофестивалю у Роттердамі відбулася світова прем’єра “Las Meninas” (режисер – Ігор Подольчак). Фільм брав участь у 27 міжнародних кінофестивалях.
Варто згадати й українську режисерку та сценаристку Оксану Байрак, яка створила більше 18-ти кінофільмів, останні з яких – “Чоловіча інтуїція” (2007), “Кардіограма любові” (2008), “Це – я” (2009), що стали популярними, адже порушують актуальні життєві проблеми.
Відомий український кінорежисер Мирослав Слабошпицький, короткометражні фільми якого з успіхом представляли Україну на майже сотні кінофестивалів по всьому світу, в травні на Каннському кінофестивалі у рамках конкурсної програми “Тиждень критики” представив фільм “Плем’я”. Він виборов аж три призи – Гран-прі “Nespresso”, премію “Одкровення” та грант від фундації “Gan”. Нещодавно стало відомо, що розпочато зйомки нового українського фільму кінорежисером Оленою Дем’яненко “Моя бабуся – Фані Каплан”, де Мирослав Слабошпицький зіграє одну з ролей.
Серед недавніх здобутків – стрічки “Крамниця співочих пташок” режисера Анатолія Лавренішина, “Дорога” режисера Максима Ксьонди, неігровий фільм “Лариса Кадочникова. Автопортрет” режисерів Лариси Кадочникової та Дмитра Томашпольського. Найкращим ігровим фільмом визнано стрічку “Хайтарма” режисера Ахтема Сейтаблаєва, кримського татарина.
Продовжуючи знімати те, що турбує нас, Сергій Лозниця першим на міжнародному рівні випустив фільм про події на українському Майдані. Ще до жодного українського фільму не було такого зацікавлення у світі – “Майдан” хочуть бачити у кінотеатрах США, Латинської Америки, Австралії, не кажучи вже про Європу. Його запросили на більш ніж 30 кінофестивалів.
У 2003 році був прийнятий Закон України “Про загальнодержавну програму розвитку кіноіндустрії”, завдання якого щодо створення належних умов для розвитку кінематографії України залишаються актуальними і поки що далеко не реалізованими.

Підготувала Лідія ВІЦЕНЯ.