Цьогорічний вересень прийшов до нас із трьома значимими датами: 9 вересня виповнилось 245 років від дня народження поета і драматурга Івана Котляревського, 45-річчя відкриття його меморіальної садиби-музею та 195-та річниця створення опери “Наталка Полтавка”.
Іван Котляревський – чи не найвідоміший з полтавців, котрі були народжені у цьому місті й за жодних обставин не зрадили ані своїй землі, ані власному покликанню. Тут його абсолютна батьківщина. Тут він зростав, навчався, тут написав “Енеїду” та “Наталку Полтавку”.
Полтава у творах Котляревського ніде конкретно не уславлена, хіба що десь одним рядочком він згадує “шляхи полтавськії” та “Ворскло річку невеличку”. Образ рідного міста розлитий між рядками, вплетений у рими так майстерно, щільно і непомітно, що навіть не постає питання: де ж та славна Полтава? Вона у словах, почуттях, намірах, діях його героїв, які упродовж двох століть перекидають невидимий місточок до багатьох нових поколінь українців. Із Полтави наш Котляревський своїм літературним словом почав гуртувати українство. Консолідуюча сила його таланту виростала із великої синівської любові до рідної землі та її простих, працьовитих людей, із глибинного розуміння їх духовних запитів, надій та сподівань.
Безперечно, на користь Полтави й полтавців говорить те, що славетний батько української літератури, увічнений у бронзі, граніті, музейним комплексом, вулицею, школою, кінотеатром, бібліотекою, нарешті й парком його імені, не залишається винятково урочистою корогвою, яку виносять на свято, а по тому ховають у дальній куток. Його живий подих і “присутність” у місті помітні всюди: у словах гімну Полтави, у багаторічній традиції весільних візитів до оселі поета, у поетичних рядках на Білій альтанці:
Де згода в сімействі, де мир і тишина,
Щасливі там люди, блаженна сторона.
Місце, де витає його дух і де схвильовано озираються на полтавські ландшафти гості міста, – садиба Івана Котляревського на Івановій горі. Відновлена 1969 року до 200-ліття від дня народження поета, вона прикрашає один із історичних куточків Полтави протягом 45 літ.
Для тих, хто цікавиться старовиною, це давно вже не просто музейний заклад на Соборному майдані поблизу Білої альтанки, де в тиші кімнат припадають пилом декілька особистих речей поета. Якраз навпаки! Це – окремий світ, часточка старосвітщини, щось наближене до дитинства і казки.
Тут усе нагадує про поета, що народився 9 вересня 1769 року, тут він зростав, навчався, ходив із батьками до Успенської церкви, звідси пішов служити до війська, сюди по відставці повернувся. А головне – сюди прилітала його муза…
Він був одним із найосвіченіших людей свого часу, здатним конкурувати з європейськими інтелігентами (у тому початковому значенні слова, що означало людину розумового, мислительного складу). Серце Івана Котляревського пульсує десь під сволоком старої хати з написом, хоч раз та чутим кожним полтавцем: “Создася дом сей во имя Отца и Сына и Святаго Духа Аминь Року 1705 месяца августа 1”.
У будинку – його власні речі, меблі, а також ті, що належали його часові. Особистих, меморіальних предметів зовсім небагато через поетову самотність, бо не було поруч рідної людини, яка б усе те охороняла і берегла. Проте не віриться, що це ліжко не стояло в його кабінеті, диван не слугував господареві та його гостям, англійський годинник у світлиці відбивав не йому щочверть години. Час поклав свій відбиток на ці меблі, давність їх поріднила та урівноважила – усі вони тепер належать великому українському поету, зачинателю нової української літератури.
Він був, мабуть, натурфілософом, бо не залишив цей мальовничий гайочок, не проміняв природу навколо себе, подвір’я, комору та повітку на щось більш достойне, відповідне дворянському званню.
Весна-літо-осінь минають тут, як у райському саду, залиті небом і сонцем. Хата викреслює свої тіні на подвір’ї, німо-тихо стоїть комора, поскрипує колодязь-“журавель”. Дерева дарують у спеку прохолодну тінь, повітка під очеретяним дахом щорічно підгниває від дощів, східці до комори вичовгані – і створюється враження справжності, нештучності: лише щось непідробне може здаватися таким старим, обжитим, але близьким і теплим, як стіна хати, нагріта літнім сонцем. Не дивно, що в цьому куточку народився казкар, веселий український мудрець.
***
Гідно подиву, але самотньому Іванові Котляревському, який ніколи не знав пут Гіменея, судилося створити у багатьох поколінь українців уявлення про ідеальний варіант родинного устрою, і, як показав час, засади, на яких він їх мурував, витримали випробування століттями, адже й нині до порога його хати і до криниці йдуть молодята за благословінням.
Існують численні перекази про Івана Котляревського, які красномовно свідчать про глибоку народну симпатію до митця.
Аж до початку ХХ століття бідні дівки-сироти, йдучи заміж, носили шишки на могилу батька “Наталки Полтавки”, бо “Іван Петрович у сиріт невидимо батькує”. А старі люди, вітаючи молодих, колись казали: Дай Боже, щоб ви любилися, як Наталка і Петро! Упродовж усього ХІХ століття і дотепер зберігається традиція дарувати молодятам рушники з вишитими Наталкою і Петром та словами, що так полюбилися: “Де згода в сімействі…”
Доводилось читати про хлопчика-школяра, який так захоплювався “Наталкою Полтавкою”, що дав свою наївно-простодушну версію: “Пушкіну дуже сподобалась “Наталка Полтавка”, тому він оженився на Наталці й дочку назвав Наталкою”.
Коли ж Івана Котляревського питали, де брав своїх героїв, він відповідав: “Життя на хвилях приносило і клало до моїх ніг”. Стосовно житейських хвиль, то вони могли прийти із села Петрівка, що під Полтавою. Там і досі є вулиця Наталки Полтавки; старожили покажуть вам місце, де стояла хата Наталки, де шепотить джерельце, з якого вона брала воду, куди саме ходила до річки… Живуть навіть носії “автентичного” прізвища. Одна із представниць цього роду – Любов Іванівна Терпиловська – охоче розповідає місцеві легенди про Наталку та показує заповідні місця.
…Вулицями старосвітської Полтави двісті літ тому ходили Наталки, гордовито перекинувши косу через плече, працювали, плели вінки та співали про кохання. Петри вирушали на далекі заробітки, повагом ступали виборні урядовці, траплялися солдати-москалі з підкрученими вусами, одним словом, бідний і заможний полтавський люд. Навряд чи хто з тодішніх мешканців міста хоч ледь-ледь здогадувався, що цей високий, гарний і всіма шанований пан майор Котляревський і є той мічений Божим даром чоловік, якому пощастило віднайти типи “добрих полтавців”, які на віки стануть символами міста. І чи не саме він встановив устами своїх героїв мірило людських чеснот: “Обманювати других – од Бога гріх, а од людей сором”; “Все моє багатство – моє добре ім’я”; “Хто живе чесно і годується трудами своїми, тому і кусок черствого хліба смачніший од м’якої булки”; “…Вірною любовію і порядочною жизнію буть приміром для других і заслужить прозвище добрих полтавців”.
***
Котляревський написав “Наталку Полтавку” 1819 року, коли йому виповнилось 50 літ. Написав дуже швидко – вочевидь, усе уже виносив у собі: героїв, теми, сюжет. І одразу опера була поставлена на сцені Полтавського театру. Своєю винятковою популярністю вона завдячує типовому, як на тогочасну українську дійсність, сюжету. Дівчина любить парубка, він – бідний сирота, наймит, і це є перешкодою для їх одруження. Мати прагне багатого зятя, і саме зараз на руку дівчини претендує багатий судовий справник. Терпилиха умовляє дочку йти за нього заміж. Поступаючись матері, дівчина подає рушники нелюбу, але серце її належить іншому. Така соціально-побутова драма була поширеним явищем у бідних родинах українського села. На певний час у ХХ столітті вона ніби втратила актуальність, але наразі набуває абсолютно сучасного звучання – варто лише змінити етнодекорації.
Спробуємо поглянути по-новому на безліч разів аналізований та осмислений літературний твір, пам’ятаючи, що не можна підводити людину з минулих часів під наші стереотипи уяви, мислення та сприйняття.
Уже на початку п’єси Наталка виявляє всю глибину своєї самотності та любов до Петра. З’являється возний, дрібний судовий урядовець і багатій, і говорить про свої почуття і наміри (при цьому варто зауважити, що він щиро любить дівчину: “…люблю Наталку всею душею, всею мислію і всім серцем моїм; не могу без неї жити, так образ її – теє то як його – так за мною і слідить”. Наталка не сміє відверто і прямо сказати про почуття до іншого, натомість вона радить: “…шукайте собі, добродію, в городі панночки. Чи там трохи єсть суддівен, писарівен і гарних попівен?”
Возний звертається за допомогою до виборного Макогоненка і обіцяє нічого не пожаліти за те, що останній переконає Наталку вийти за нього заміж. Пропонує навіть: “…коли ж що, то можна і брехнути для обману, приязні ради”. На це виборний категорично відповідає: “Брехать і обманьовать других – од Бога гріх, а од людей сором”. Возний продовжує переконувати Макогоненка, що “блаженна лож, когда биваєть в пользу ближніх”, одначе, як добре видно із розвитку діалогу героїв, виборний не піддається і стоїть-таки на своєму, тобто на відмові від гріха обману. Від природи хитруватий, по-житейськи кмітливий, він все ж таки у Котляревського лукавому душу продає, ніде себе особливо не підносячи і розуміючи, що “…нам, простому народові, добре, коли старшина богобоязлива і справедлива, не допускає письменним пиявкам кров із нас смоктати”. Бачимо вияв суто народної етики, наскрізь пройнятої страхом Божим перед гріхом, якому вчить православна церква.
Наталчина мати мріє про багатого зятя, проклинає Петра, через якого Наталка всім женихам відмовляє, із болем згадує свого чоловіка, який усе нажите добро розтринькав, гуляючи з багатіями. Дуже промовистою є відповідь Наталки: “Так йому на роду написано жити багатим до старості, а умерти бідним, він не виноват”. Ключова думка – невинність батька. Донька щиро виправдовує, не перестає любити рідну людину, що, мабуть, діяла не найліпшим чином. Жертовна любов доньки – це істинно християнська риса. Автор п’єси не йде проти життєвої правди, оскільки повага і любов до батьків – це одна із заповідей Божих, до якої в Україні завжди ставились особливо трепетно.
“Скільки хороших людей сваталось за тебе, а ти всім одказала; скажи, в яку надежду?” – питає мати Наталку. “В надежду на Бога”, – відповідає Наталка і, як й у попередніх мізансценах, підтверджує свої переконання піснею “Ой мати, мати!”: “Бідність і багатство – то єсть Божа воля, з милим їх ділити – єсть щаслива доля”. Послідовно і невідступно вона висловлює покору батьку-матері, але всі свої сподівання на залагодження її дівочої долі й особисте щастя покладає на Бога.
Врешті-решт Наталка обіцяє повністю покоритись материним умовлянням і піти заміж за першого ж жениха. Так розгорнуто основну колізію твору.
Подавши рушники, Наталка стає зарученою дівчиною. Розуміючи переломність моменту, вона шукає порятунку: “Боже! Коли уже воля твоя єсть, щоб я була за возним, то вижени любов до Петра із мого серця і наверни душу мою до возного, а без сего чуда я пропаду навіки…”
Розв’язка – в останній яві 2-ї дії, у якій беруть участь всі дійові особи. Возний, виборний та Терпилиха нападають, звинувачують Петра та погрожують йому “заправторити туди, де козам роги правлять”. Гуртом вони добиваються свого – аби зламати Наталчин опір та віддати її возному. І ось тут приходить момент істини. Переломними і вирішальними є слова Петра: “…що ми любились з Наталкою, про те і Богу, і людям ізвісно; но щоб я Наталку одговарьовав іти замуж за пана возного, научав дочку не слухати матері і поселяв несогласіє в сім’ї – нехай мене Бог накаже! Наталко, покорися своїй долі, послухай матері, полюби пана возного і забудь мене навіки!” Майже два століття таку позицію Петра закидають Котляревському як слабкість героя та сліпу догоду сентиментальним літературним тенденціям. Насмілимось стверджувати протилежне: устами Петра проголошується заклик до покори, смирення. І це спрацьовує. У православ’ї вважається, що людина, досягнувши смирення, перемагає владу пристрасті й здобуває чистоту серця. Одразу після слів Петра відбувається разюча зміна у поведінці героїв, у них ніби очі наново відкриваються: істинно “великодушной поступок всякії страсті в нас пересиливаеть” (це слова возного). Він “уступає” Наталку Петрові. Остання репліка Петра підтверджує вірність автора православним цінностям: “Наталко! Бог нам допоміг перенести біди і напасті, він поможе нам вірною любовію і порядочною жизнію буть приміром для других і заслужить прозвище добрих полтавців”.
Істинними цінностями для Івана Котляревського та його героїв, “добрих полтавців”, є вірна любов, повага до батьків, надія на Бога, покірність волі Божій та те, що вміщує у собі поняття “порядочної жизні”. Його формулює Наталка: “…завести хазяйство і сімейство, жити люб’язно і дружно, бути вірними до смерті і помагати одно одному”. Сказано просто, непафосно, зовсім не літературно. І дуже точно у будь-якому сенсі: як відповідно до народно-етичних уявлень, так і до строгих православних засад життя подружньої пари.
Коли хочеш буть щасливим,
То на Бога полагайся,
Перенось все терпеливо
І на бідних оглядайся.
Так закінчується стара, як світ, казка про кохання, відданість і вірність – “Наталка Полтавка”. Дивовижно православний твір. Він практично не піддається ніякій модернізації, так званому осучасненню, спроби яких час від часу з’являються на українській сцені. Доводилось бачити непоодинокі театральні експерименти з “Наталкою Полтавкою” – всі як один невдалі та ідейно убогі. Бо переформатування твору такого рівня досконалості завжди приречене на поразку: розчиняється логіка розвитку сюжету, глядач не вірить героям, втрачаються мотивації. А у Котляревського продумано все – від першої Наталчиної репліки до апофеозу. Глибоко віруюча православна людина, онук дяка Успенського кафедрального собору, вихованець Полтавської семінарії, казначей Біблійного товариства, високообдарований перекладач маловідомого перекладу з французької “Євангельських роздумів від Луки…”, Іван Петрович Котляревський жив свідомо і відповідально. З Богом в душі. Він був душевно здоровою і цілісною людиною. Такі ж його герої. Вони вміють долати труднощі, бути наполегливими і радіти життю. А Наталка Полтавка за її сонячну, чесну і незрадливу вдачу має право бути символом-оберегом міста, пошанованим навіть пам’ятником. Це був би монумент на віки, непідвладний змінам настроїв влади, ідеологій, суспільних рухів, бо героїня Івана Котляревського несе у собі те вічно прекрасне, що ніхто й ніколи не знищить і не заперечить.

Євгенія СТОРОХА
Провідний науковий співробітник літературно-меморіального музею І.П.Котляревського