Мешканець Селещини Машівського району Федір Шевчук, кухар польової кухні у зоні АТО, побував вдома у кількаденній відпустці

Цей молодий чоловік, як і чимало мешканців Машівського району, був призваний до війська у ході першої хвилі мобілізації. Повістку отримав ще в середині березня, але на навчальні збори на Дніпропетровщину потрапив на початку квітня, залишивши рідну домівку, роботу на Селещинському ХПП. Розповів, що кухарював, ще коли служив строкову службу в Криму – тоді його військова частина дислокувалася в Керчі.
– У зоні антитерористичної операції також кухарюю. Службу несемо позмінно. У свою зміну готую страви нашим хлопцям, а коли маю вільний час, тоді… розвозимо з іншими солдатами продукти, хліб, воду куди треба. Оце такий відпочинок. Вирушаємо в дорогу і не знаємо, як все обійдеться. Бо це ж не вдома – із Машівки в Селещину… Доставляємо продукти на блокпости: в Донецьк, до аеропорту, в Піски, Авдіївку…
– Скількох людей доводиться годувати за один раз?
– Польова кухня на колесах правильно називається “Пак-200” – один “Пак” розрахований на приготування страв для двохсот чоловік. Спочатку готували два таких “Паки”, годували більше 400 бійців. Потім стало дуже спекотно, а в жарку погоду не всі хочуть їсти тричі на день. Буквально перед моїм від’їздом готували вже на сто чоловік.
– Чим годуєте бійців?
– Усім, що хлопці просять. Варимо борщі, супи, каші: перловку, гречану, пшоняну, вівсяну… Додаємо тушонку.
– Чи вистачає продуктів?
– Продуктів вдосталь, їх постійно підвозять. Скажімо, надійшов черговий вантаж. Ми із нього беремо те, що нам украй потрібне, – консерви, тушонку, згущонку, картоплю, моркву, крупи. Вистачає продуктів і для того, щоб відвезти в Авдіївку, тамтешнім мешканцям. Ділимося з місцевим населенням, дитсадком, церквою. Їм теж тяжко дісталося. Наша “Татра” хоч і має спеціальне призначення – продуктова, – але залучається й для інших потреб. Не раз бувала під обстрілами, має чимало кульових та осколкових “поранень”. Тилова служба також продуктами забезпечує, але живемо переважно за рахунок гуманітарної допомоги.
– Як облаштований побут?
– Живемо в великих армійських палатках, розрахованих на сорок чоловік. Загалом умови нормальні. Хлопцям на блокпостах набагато важче. Та ще й із водою проблеми. Хоча буває, що й на кухні води не завжди вдосталь. Її підвозять машинами. Одна машина – на два дні. Водою також часто виручають місцеві. Днями прибуло дві фури бутильованої.
– А кухарюєте у бронежилетах?
– Та ні, в таборі спокійно, туди не дістають. Коли ж стояли в Добропіллі, може, чули таку назву, “градом” накрило наш овочевий склад. Схибили тоді сепаратисти всього на кілька градусів, трішки не “довернули” установку. Там би нас і накрило…
– Як налаштовані місцеві жителі до українських військових?
– Люди різні є. Одні кажуть: “Спасибі, хлопці”, а інші просто посилають… Але траплялися випадки, коли ми рухалися вперед, а ті, хто не дуже гарно висловлювався на нашу адресу, потім самі приїжджали і також дякували. Як-не-як, там дуже сильною була російська пропаганда. На тій території транслюються тільки російські канали. Правда, в Добропіллі та Зеленому два українські канали ще можна було зловити: ICTV і “5-й канал”. Далі вже немає жодного.
– Хто воює на боці сепаратистів?
– Хто там тільки не воює. І донеччани, і чеченці, й росіяни. Одного разу на наш блок-пост під’їхав російський військовий і хотів… набрати продуктів. Ще й претензії хлопцям висловлювати почав. Там його й затримали. Пізніше розповів, хто і звідки. Невідомо, на що він розраховував…
Знаєте, які в сепаратистів бліндажі? Підлога і стеля бетонні, накриття бетонні. Говорять, що все облаштовувалося під час перемир’я. Нам тоді стріляти заборонили, ми навіть зброю здали. Таке укріплення, казали, навіть танк не бере. Для його будівництва використаний якийсь пористий бетон.
– Великих втрат зазнає наше військо?
– Вони набагато більші від офіційно озвучених. Та що говорити, якщо тільки за день вивезли три “КамАЗи” тіл на Дніпропетровськ… А коли розстріляли блокпост із танка, від полковника, який був там разом із бійцями, залишилися тільки шматочок обгортки паспорта та купка попелу. Хлопці розповідали, що по наших стріляли не такі, як ми, звичайні солдати, а “специ”. Лишень трошки піднімеш голову з окопа, одразу прицільний вогонь. Це були натреновані снайпери.
Серед місцевих жителів також дуже багато жертв. Чимало людей залишилися ні з чим. Житла немає, документи згоріли. Хто ти і звідки, не доведеш… На час мого від’їзду стояло відносне затишшя. Цього вдалося досягти, взявши у кільце Донецьк і відрізавши його від Луганська. Але попереду ще всього буде.
Тож молимося за всіх вас, хлопці, аби повернулися живими-здоровими. Ви потрібні вдома, не для війни вас ростили матері.

Людмила ТЮТЮННИК
Журналіст