Осмислюючи знакові періоди нашого минулого, вкотре переконуєшся, що упродовж десятиліть в СРСР (партноменклатура, ідеологи, історики, соціологи і навіть письменники та журналісти) не тільки професійно творили найрізноманітніші міфи та дезінформували населення, а й надійно ховали небажану для правлячої партійної верхівки інформацію. Один із стійких міфів, що з дитинства вкорінювався у свідомість радянських людей, розповідав, приміром, про миролюбиву політику більшовицького уряду напередодні Другої світової війни, “визвольний похід” Червоної Армії після капітуляції Польщі та “братерське возз’єднання” із Західною Україною. І лише у другій половині 1980-х, після падіння залізної завіси, нарешті й пересічні українці дізналися, що так званий золотий вересень 1939 року мав помітне червоно-брунатне забарвлення. Історики діаспори вже тривалий час замість терміну “возз’єднання” у даному випадку вживають такі терміни, як “включення”, “приєднання”, “окупація”, “анексія” та інші.
У дні, коли світова спільнота сумує з приводу 75-х роковин від початку Другої світової війни, хотілося б нагадати краянам про перебіг тогочасних подій, принагідно акцентувати їхню увагу вже на традиційних учасниках військових конфліктів у Європі та подвійних стандартах СРСР під час вирішення питань як зовнішньої, так і внутрішньої політики.
На думку провідних українських істориків, ситуація, що складалася у Європі в середині 1939 року, дещо нагадувала літо 1914-го, різниця лише була у кількості центрів військового протистояння та непередбачуваності подій. Щоправда, розклад сил під час протистояння у 1939 році був достатньо крихким і міг змінитися досить швидко.
Як відомо, Друга світова війна розпочалася 1 вересня 1939 року нападом Німеччини на Польщу. Це, безумовно, був підступний напад агресора. Між тим, напередодні, 23 серпня 1939 року, між Німеччиною та СРСР було підписано мирний договір, який увійшов у історію як пакт Молотова-Ріббентропа. І хоча під цим документом стояли підписи керівників зовнішньополітичних відомств СРСР та Німеччини, фактично це була угода диктаторів двох найбільших держав-агресорів Гітлера-Сталіна. До цього пакту про ненапад можна було б поставитися як до досить ординарного документа, але до тексту договору додавався таємний протокол, яким встановлювалося чітке розмежування територій – розподіл країн Східної Європи на сфери німецьких і радянських інтересів. Зокрема у пункті 2 цього протоколу зазначалося, що у випадку територіально-політичного перерозподілу областей, які входять до складу Польської держави, кордони сфер інтересів Німеччини та СРСР будуть орієнтовно проходити по лінії річок Нареву, Вісли і Сяну. До радянської сфери інтересів відносилися також Фінляндія, Естонія і Латвія. (До речі, цей таємний документ СРСР не визнавав цілих 50 років. – Т. П.).
Події початку Другої світової війни на теренах Східної Європи відбувалися із калейдоскопічною швидкістю. Протягом 10 днів Польська держава при спогляданні союзників Англії та Франції зазнала нищівного краху і була фактично знекровлена. Тож внаслідок домовленостей із нацистами СРСР вже 17 вересня 1939 року увів частини Червоної Армії на територію Польщі із майже 8-мільйонним населенням, щоб “взяти під захист життя та майно населення Західної України та Західної Білорусії”. За твердженням радянських істориків, бійці Червоної Армії прийшли тоді на Західну Україну під прапором високих принципів гуманізму для возз’єднання братніх народів та захисту інтересів трудящих. Протягом дев’яти днів ця так звана визвольна місія в основному була завершена.
Не будемо зупинятися на відомих нам з дитинства фактах, які свідчать про радісні зустрічі галичанами своїх визволителів та масові мітинги, відповідні резолюції. Такі факти у вересні 1939 року справді мали місце, оскільки значна частина населення Галичини та Волині вважала прихід Червоної Армії визволенням з-під гніту Польської держави. Відтак, це було і великим святом, і водночас сподіванням на подальшу кращу долю. Населення західноукраїнських земель очікувало, що визволителі принесуть у їхній край справедливий правопорядок, повагу до місцевих звичаїв. Але зовсім скоро вони побачили іншу картину. Тож недаремно у своїх щоденниках славетний український кінорежисер Олександр Довженко надав просто убивчі коментарі щодо тогочасних подій, які відбувалися на Галичині: “Вся наша нечулість, боягузництво, наше зрадництво і піратство, і грубість, і дурість під час всієї історії возз’єднання Східної і Західної України є, по суті кажучи, цілковитим звинувачувальним актом, є чимось, чого історія не повинна нам простити, є чимось, за що людство повинно нас презирати, якщо б воно, людство, думало про нас”.
Що ж насправді відбувалося восени 1939 року в Західній Україні? Частково відповідь на це запитання дають документи, оприлюднені порівняно недавно українськими істориками.
Цікавою, приміром, є таємна директива НКВС, що надійшла із Москви до Києва 15 вересня 1939 року в зв’язку із майбутнім входженням Червоної Армії на територію Західної України і Західної Білорусії. За характеристикою доктора історичних наук, професора Юрія Шаповала, цей документ відображає масштаби вже наперед запланованих репресивно-каральних дій, дає можливість зрозуміти, для чого, власне, під виглядом навчальних зборів створювались оперативні групи, а саме “з просуванням наших військ та зайняттям тих чи інших міст будуть створюватися тимчасові управління (тимчасовий орган влади), до складу яких увійдуть керівники опергруп НКВС”. У зазначеній директиві подавався перелік установ, які необхідно було взяти органам НКВС під свій контроль, ставилися завдання щодо негайного взяття на облік і зберігання усіх державних та громадських цінностей, санкціонувалися арешти усіх неблагонадійних осіб… Отже, вторгнення частин Червоної Армії та опергруп НКВС на територію Західної України не було спонтанним, воно готувалося більшовицькою верхівкою ґрунтовно і брутально, нехтуючи місцевими особливостями, усталеними звичаями і національними традиціями.
Водночас у ході возз’єднання можна було спостерігати подвійні стандарти радянських визволителів, так би мовити, у класичному виконанні. Поряд зі значною допомогою, що її тоді надавала уся країна у розбудові промисловості, культури та освіти Західної України, спостерігалося намагання уніфікувати управління різними сферами життя. Причому вирішальну роль тут відігравали не галичани, а спеціальні “уповноважені”, які командирувалися сюди з усіх куточків СРСР, у тому числі з Полтавщини. Їхня некомпетентність у площині місцевої специфіки, вкрай недостатнє залучення місцевих кадрів призводили до грубих порушень у галузі податкової політики, хлібозаготівель тощо.
Документи свідчать, що гарячка службових відряджень до “визволених” земель охопила у цей період значну частину партійців, а подекуди й позапартійних службовців. І, вочевидь, це не був прояв великої братерської любові – їхали передовсім, щоб використати ситуацію у своїх шкурних інтересах. За спогадами наддніпрянців, у Західну Україну намагалися тоді виїхати всі – від найвищих до просто високих партійних працівників. “Вживали найкарколомніших заходів, щоб якось одержати відрядження до Львова, Тернополя чи іншого значнішого міста. Та в тому й немає нічого дивного: коли ще можна буде діждатись такого дивовижного часу, щоб за якийсь тиждень-два відрядження за кількасот совєтських карбованців можна буде буквально збагатитися, як на совєтські масштаби, звичайно. Партійні авгури верталися з відрядження з добрими шкуряними куфрами, з чудовим “буржуазним” вбранням для жінки, для себе, а то й для діточок, з “настоящим” закордонним манто, браслетами, годинниками, з небаченими ще в СРСР модерними радіоприймачами (трофейними, звичайно), навіть із піаніно, що більше – із невеличкими польськими особовими автами. І все це – за якісь копійки, буквально за копійки”, – йдеться в одному з таких спогадів.
Прагнучи юридично оформити свою присутність на західноукраїнських землях у перших числах жовтня 1939 р., з санкції командуючого Українським фронтом, командарма
1-го рангу С. Тимошенка й згідно з постановою військової ради Українського фронту було створено “Комітет з організації та проведення виборів до Українських народних зборів”. Невдовзі, 22 жовтня 1939 р., по всій Західній Україні вибори відбулися, а 26 жовтня 1939 року урочисті Народні збори вже затвердили Декларацію Народних зборів Західної України про державну владу в Західній Україні та Декларацію Народних зборів Західної України про входження Західної України до складу Української РСР.
1 листопада 1939 року Верховна Рада СРСР на своїй п’ятій позачерговій сесії, заслухавши заяву Повноважної комісії Народних зборів Західної України, одностайно прийняла закон про включення Західної України до складу СРСР з возз’єднанням з УРСР. І вже остання крапка була поставлена 15 листопада 1939 року, коли Верховна Рада УРСР на своїй позачерговій третій сесії у Києві схвалила закон про прийняття Західної України до складу Української РСР. Відтак, на територію Західної України була поширена чинність усіх радянських законів, і передусім Конституції СРСР і Конституції УРСР. Розпочався новий розділ в історії возз’єднаної Української держави.
Безперечно, що українське населення Галичини споконвіку мріяло про возз’єднання всіх українських територій, але ж не шляхом нового чужоземного завоювання. У результаті для значної частини західноукраїнської інтелігенції відбулося те, що можна було назвати як перехід із однієї тюрми до іншої. За підрахунками науковців, лише за період з жовтня 1939-го по січень 1941 року внаслідок репресивних заходів – депортація, переселення, ув’язнення, фізичне знищення – населення в Дрогобицькій, Львівській, Станіславській (нині – Івано-Франківській. – Т.П.) та Тернопільській областях зменшилося на 400 тисяч чоловік (і ця цифра, очевидно, є неповною, оскільки треба враховувати ту обставину, що на той час до Галичини вже прибуло багато тисяч різних совєтських поселенців, які невдовзі займали житло репресованих).
Тож, оцінюючи возз’єднання українського народу в єдину державу, спробуємо зробити такий висновок. 75 років тому в одній події злилися два протилежних дійства: з одного боку – реалізація прагнень багатьох поколінь про зосередження в єдиній державі етнічних земель українського народу, а з іншого – брутальне нехтування СРСР нормами міжнародного права та неприхована агресія. Політику радянської країни у цей період (та, певно, як і в інші періоди) можна кваліфікувати як загарбницьку, адже вона фактично нічим не відрізнялася від політики іншого агресора – Німеччини. Наступним кроком Кремля, приміром, стала так звана фінляндська війна, коли могутній велетень СРСР, “обороняючись” від “агресії” маленької Фінляндії, був “вимушений” перейти її кордони та почати “захищатися від нападника”.
Зрозуміло, що оцінку зазначеним подіям давно вже дала суспільству світова спільнота. Автору ж публікації, приміром, до вподоби є думка доктора історичних наук, професора Станіслава Кульчицького, який у даному випадку зазначив: “Історія дала українському народові тільки один історичний шанс для возз’єднання своїх земель у незалежній і суверенній державі, однак у 1919 році через об’єктивні обставини цей шанс залишився невикористаним. Тому, попри сталінські репресії, вересень 1939 року залишається однією з найвизначніших дат нашої історії”.

Тарас ПУСТОВІТ
Заступник директора Державного архіву Полтавської області, заслужений працівник культури України, голова Полтавського міського товариства “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка