На жаль, триває вже така звична для нас війна. Те, про що п’ять місяців тому не можна було уявити й у страшному сні, стало буденною реальністю. І смерті наших героїв перетворились у статистику без імен і прізвищ, тільки за кількістю загиблих і поранених. Люди знають, що на військовій термінології означає “двохсоті” й “трьохсоті”.
У районі містечок Маріїнка й Красногорівка біля Донецька, звільнених від терористів 2–3 серпня, продовжуються мінометні й артилерійські обстріли з боку ворога. Тут дислокується 20-й батальйон територіальної оборони разом із 93-ю та 51-ю бригадами Збройних сил України. Кілька бійців 20-го батальйону нагороджені орденами “За мужність” за проявлений героїзм у боях із загарбниками.
Оборонятися складно, ворог підступний. Бойовики використовують підземні шахтні комунікації, ховаються там, раптово виїздять ворожі “Гради”, обстрілюють і зникають. Також із ворожого боку “працюють” далекобійні самохідні артилерійські установки. Бійці батальйону тероборони успішно протистоять терористам, ведуть розвідку, коректировку артилерійського вогню.
Найтяжче на війні – втрачати друзів. Найприємніше – зустрічатися зі старими друзями. Ось і під час цього відрядження мені довелось зустрітися із двома славетними вертольотчиками, героями, з якими провів певний час у Африці. Щира радість і обійми…
Питаєш, хто тут командир, і чуєш прізвище відомого льотчика-снайпера, яких одиниці в армійській авіації, а за кілька хвилин тепло й щиро  вітаєшся з полковником Андрієм Когутом. Ці чоловічі почуття не передати словами, коли раптом по полю до тебе біжить льотчик, кричить “Петрович!”, знімає темні окуляри і ти впізнаєш у ньому геройського, ще з часів льотної операції у Кот-д’Івуарі, аса підполковника Руслана Мельника.
Незважаючи на гіркі втрати льотного складу і машин, вертольотчики армійської авіації Збройних сил України продовжують мужньо й з честю виконувати свою ратну роботу.
Найбільше мене вразила фраза, почута від одного з командирів 20-го батальйону територіальної оборони, комп’ютерного генія. Він закінчив школу в 15 років, без іспитів був зарахований на механіко-математичний факультет одного з престижних вузів, але захотів навчатися на психолога. Нині – серед керівників комп’ютерної фірми, відомої у світі. Півроку прожив у Нью-Йорку і міг там залишитися. Коли отримав повістку, капітан запасу Сергій Шалаєв із Дніпропетровська не ховався, пішов на війну. Він сказав: “Неважливо, де й коли ти помреш, важливо – як і за що!..”

Олександр КЛИМЕНКО,
журналіст.
Фото автора.