Трагічні звістки навертаються чорним вороном на нашу землю. Їх ніхто не чекає, а вони все йдуть та йдуть… Понад двадцять синів Полтавщини полягли на буремному Сході, боронячи незалежність держави. У такої мирної і доброзичливої полтавської землі така зрадлива і підступна війна забирає тих, хто її найдужче любив і цінував, хто ні на мить не задумувався, а вирушив захищати її від ворога. За що вмирають патріоти? Хто хоче залишити нас без найціннішого скарбу нашого краю – усім серцем відданих йому синів? Полтавщина прощається зі своїми Захисниками, зі своїми Героями…
Пирятин вмився сльозами. Громада району прощалася з 21-річним земляком Іваном Олійником, який загинув у зоні АТО 11 серпня у бою з терористами у селі Степанівка (між Горлівкою та Єнакієвим на Донеччині). Прощання з Героєм відбулося у Свято-Успенському храмі в центрі міста.
Іван Олійник після закінчення школи продовжив навчання у Прилуцькому професійно-технічному ліцеї. Потім пішов на військову службу в Збройні сили України. Спочатку служив в учбовому центрі “Десна”, де отримав військову спеціальність механіка-водія зенітних установок. Далі була служба за контрактом у 30-й окремій гвардійській механізованій бригаді, що входить до складу сил швидкого реагування Збройних сил України. З початку липня бригада веде тяжкі бої у найгарячіших точках Донеччини. Герой-пирятинець був серед тих, хто підіймав український стяг над Савур-Могилою.
Провести в останню путь Івана Олійника прийшли сотні небайдужих пирятинців. На прощальному мітингу виступаючі відзначали, що громада району проводжає в останню путь справжнього Героя, Захисника Вітчизни, який віддав своє життя за право кожного українця жити у вільній, незалежній Україні.
У Івана залишилися мама, тато, сестра, дружина та синок, який народився 5-го серпня. Коли тато загинув, синочка з мамою ще навіть не виписали з пологового будинку. Тато встиг дати йому лише ім’я – Єгор – і збирався у відпустку. Вони так і не побачили одне одного…
***
А 22 серпня Пирятин прощався із Анатолієм Курочкою, який загинув 19 серпня від ворожої кулі поблизу міста Іловайськ на Донеччині. Як патріот, на початку червня він пішов добровольцем захищати Батьківщину, служив у зоні АТО командиром взводу батальйону “Шахтарськ”. Серед побратимів отримав позивний “Дід”, оскільки мав трьох онуків. Його бойові товариші 18 серпня роз’їхалися у відпустки. Анатолій залишився, йому випадав бойовий похід. Після цього він планував навідатися додому та разом із родиною відсвяткувати свій 47-й день народження. Не судилося… У Анатолія за одну мить осиротіли дружина Світлана, 28-річна донька Лідія, 25-річний син Руслан та троє онуків – Олександра, Єгор та Давид.
Під час відпустки Анатолій мав забрати бронежилет, який для нього роздобули побратими із самооборони Пирятина, та каску, яку придбали волонтери за кошти, зібрані пирятинською громадою. Можливо, це важливе для кожного бійця спорядження змогло б захистити нашого героя від ворожої кулі?..
Анатолій Михайлович Курочка народився 30 серпня 1967 року в селі Сліпорід-Іванівка сусіднього Гребінківського району. В 1982 році закінчив школу і продовжив навчання в Дніпродзержинському технікумі фізичної культури. Потім була служба в армії. У 1989 році він переїхав до Пирятина.
Прощатися з Анатолієм Курочкою вийшло майже все місто. Під час скорботного мітингу щирі слова, присвячені світлій пам’яті Героя, виголосили голова райдержадміністрації Олег Куча, голова районної ради Сергій Пазюк, а також його колишні колеги – працівники Пирятинського сирзаводу, де Анатолій пропрацював 15 років. Останні ж 10 років працював у будівельних бригадах.
Усі товариші знають його як вірного друга, порядну, чесну та відповідальну людину. Друзі наголошують, що Анатолій був великим патріотом України й усе життя боровся за справедливість, якої так не вистачає у нашому жорстокому світі.
Чесним, порядним, відповідальним – таким Анатолій Михайлович Курочка залишиться у нашій пам’яті назавжди.
***
У селі Великі Будища Гадяцького району поховали свого Героя. 19-річний Микола Прудій служив за контрактом у 28-й окремій механізованій бригаді.
“Микола мріяв про погони і свою долю вирішив поєднати із армією, тому і пішов служити за контрактом”, – розповів районний військовий комісар Геннадій Розколотько. – Він загинув під час виконання бойового завдання поблизу села Благодатне Донецької області. Підрозділ обстріляли “Градом”. Микола загинув як герой, що виконав до кінця свій конституційний обов’язок, не зрадив присязі, даній українському народу”.
Микола Прудій з багатодітної родини. Він мав трьох сестричок і братика. Всі дружні, роботящі. Та Микола був першим помічником мамі Олені Юріївні, бо рано залишився без батька. Закінчивши у 2010 році Великобудищанську школу, продовжив навчання у Гадяцькому професійному аграрному ліцеї. У листопаді 2013 року юнак пішов служити за контрактом, службу проходив у селищі Чорноморське Одеської області. Війна в Україні обірвала мрії молодого солдата про повернення в рідне село, рідний дім до матері, яка так його чекала…
Провести в останню путь Героя зібралося кількасот людей із Гадяча та сусідніх сіл. Люди з траурними букетами живих квітів та вінками збиралися на подвір’ї, біля двору, заповнили вулиці села. Прийшли його однокласники, однокурсники, друзі. Всі вони згадують про нього як про доброго, чуйного і надійного товариша.
“Дуже прикро, що гинуть молоді люди, – із сумом зазначив під час прощального мітингу голова Гадяцької РДА Олексій Матюшенко. – Микола свідомо пішов захищати територіальну цілісність нашої країни. Виконавши свій обов’язок до кінця, наш земляк показав себе відважним, мужнім, справжнім захисником своєї Батьківщини, став взірцем солдатської честі й патріотизму”.
Останні слова, прощання рідних, залпи військового салюту… Миколина мама, Олена Юріївна, припала до труни: “Синочку, ти ж так хотів додому, хоч на день!” Їй віддають військовий берет сина… Разом із ним залишаються спогади і пам’ять, адже вони – вічні…
***
Полтава попрощалася із Захисником Вітчизни, який загинув у зоні АТО. 35-річний Олександр Горячевський добровольцем пішов захищати незалежність своєї країни. Служив у батальйоні “Шахтарськ”. Героїчно загинув при штурмі міста Іловайська Донецької області 19 серпня.
“Він був людиною врівноваженою, любив свою Україну, – розповідали друзі солдата. – Олександр пішов на війну і навіть нам цього не сказав, але ми знали, що рано чи пізно це станеться. Він хотів захищати Україну”.
Родина Олександра відмовилася від надмірної уваги до прощання із загиблим. Тому на тісну вуличку Мироненка прийшли лише рідні та близькі люди, товариші Олександра. Родина дякувала всім, хто підтримував її в цьому горі.
***
У День Незалежності України у Свято-Успенському соборі, що у Полтаві, в останню путь провели 25-річного полтавця – офіцера Сергія Лимара. Він загинув 21 серпня під час обстрілу Центру бойового управління в районі села Старогнатівка Донецької області.
Домовину із тілом загиблого офіцера військові пронесли до храму через живий коридор.
На поминальну службу прийшли безліч полтавців із квітами і буквально всипали ними домовину загиблого. Був присутній голова облдержадміністрації Віктор Бугайчук. Поминальну службу відслужив архієпископ Полтавський і Кременчуцький УПЦ КП Федір.
Застигли у почесній варті біля домовини солдати. Лунає у стінах храму історія короткої, але доблесної служби Захисника Вітчизни. Уродженець Полтави, випускник Полтавського військового інституту зв’язку, старший лейтенант Сергій Лимар служив у Національній гвардії, був командиром взводу, одним із кращих радистів своєї роти. Того трагічного ранку ніс варту на одному з армійських радіовузлів. Залпом “Градів” з території Росії радіовузол накрило о 5-й ранку. Цього ніхто не очікував. Як говорили згодом родичі, загинули в один момент кілька десятків солдатів. Вижили ті, хто знаходився в окопах.
…Гірко плаче дівчина в чорному, голосять жінки, витирають сльози однокласники, друзі. Убитих горем людей – повний храм. Приєдналися й ті, хто ніколи не знав загиблого особисто, але сприйняв це горе, як своє.
Місцем вічного спочинку для Сергія стала Алея Героїв на центральному міському цвинтарі. Для його осиротілої матері, Людмили Лимар, яка поховала вже другого сина, День Незалежності назавжди пахнутиме ладаном…
***
Скільки ще повинно загинути вірних синів України, щоб кремлівські правителі врешті усвідомили, що вільний народ не здолати, що “любов к Отчизні, де героїть, там сила вража не устоїть, там грудь сильніша від гармат!” Які книжки читають, якому богу моляться ті московські “стратеги”?

Олена ІГНАТЕНКО
Ольга ЩЕГЛОВА
“Зоря Полтавщини”
Людмила ВОЛИК
Альона ГЛІК
Журналісти