У цьому переконана 87-річна Валентина Вєдєрнікова із села Заворскло Полтавського району, яка перерахувала на зміцнення обороноздатності держави одинадцять тисяч гривень власних заощаджень

Вона уважно слідкує за пресою, має свою точку зору на всі нинішні резонансні події, дотепно жартує і проводить історичні паралелі. Підлітком допомагала батькові-партизану, згодом сьорбнула гіркої долі “остарбайтера”, чверть століття прожила в Росії, тридцять років прослужила, як сама каже, “у вохрі” – з пістолетом у кобурі охороняла рудні кар’єри поблизу Орджонікідзе Дніпропетровської області… У літньому віці поховала єдиного сина. І все життя була і є таким патріотом України, яких небагато набереться. А розмова наша перескакувала з теми на тему, як кардіограма серця: від довоєнного дитинства Валентини Максимівни до хвороби Ебола в Африці.
“А раптом я виживу?”
Валі – неповних 15 років. Коли на воротях несподівано з’явився молодий солдатик (чи то з полонених, чи то з оточенців), вона саме тримала на руках немовля – сестричку Тамару. Хлопець почав просити хоч якоїсь роботи. Тоді сільські жінки рятували багатьох полонених. Підскочить молодиця до колони і кричить: “Це мій син, оддайте!” Іноді – віддавали. Юнак не знав, що робити далі, бо фронт уже покотився ген-ген, по селах – німці. Розпорядилася сусідка тітка Ганна. Мовляв, іди, хлопче, на Ватажкове сосною, перейдеш залізницю, обминай села, прошкуй більше степом. Дали харчів, показали напрямок. А як пішла Валя його на околицю проводжати, назвав їй свою адресу на Уралі: “Напиши після війни, сестричко. А раптом я виживу?” На тому й попрощалися.
Німці забрали батька працювати на залізницю у товарний парк. У мами – мала дитина, домашня робота. Старша сестра хворіла нирками. То на Валі й гриби-ягоди, і дрова з лісу, і корівка. Та згодом стали ганяти корову з батьком удвох. Відганяли далеченько, вибирали галявинку, і тато зникав у лісі. Іноді вибирався на верхівку найвищої сосни і спостерігав. Куди йтимуть наступного разу, дівчина ніколи не знала. Зате гарненько прислухалася до всього, про що говорили у селі, й також розповідала батькові. А потім докотилися розмови, що хтось розвантажує в дорозі німецькі вагони, які до Курська доходять уже порожніми.
…Тато знову залишив її з коровою на лісовій галявині й зник. Несподівано з лісу з’явилися сільська дівчина та незнайомець із револьвером. “Вперед!” – і Валю погнали з лісу в бік залізниці. Арештом вона не надто переймалася: неповнолітня, відпустять. Але у Полтаві її доправили одразу на вокзал, де вже стояв потяг із невільниками. Тут про повноліття не питали. Батька вона більше не бачила. Лише після війни дізналася, що німецькі вагони спустошувалися таки в Полтаві. Усі три бригади залізничників заарештували. Залізницю охороняли угорці, їм і довелося виконувати наказ про розстріл родин заарештованих. Коли прийшли до мами, та пригорнула до себе маленьку донечку Тамару. І в угорця здригнулася рука: вистрелив у стегно, пролопотівши щось про власних “кіндерів”. Рана гоїлася дуже довго, але зрештою мама одужала.
Батько потрапив у “душогубку” – разом з іншими залізничниками його отруїли газом. Сім’я дізналася про це вже після окупації.
Рік відбула Валя у концтаборі на південному сході Німеччини. Одного разу на плацу перекладач велів підняти руки тим, у кого вдома була корова. Так опинилася дівчина на німецькій фермі.
У бауера
17-річна Валя на німецьких лижах летить сосновим лісом. Рипить синій блискучий сніг під лижами. Неділя, вихідний, але нинішній хазяїн (бауер по-їхньому) дуже не хотів відпускати її саму – був непоганою людиною. Від попереднього господаря ледве вирвалася. Працювала Валя на фермі, але ні пасовища, куди виганяли худобу, ні доярок, ні, тим більше, молока не бачила. Її діло – лопата для гною. Хоча вже тоді порівнювала колгоспний корівник, більше схожий на хлів, із тамтешнім приміщенням для восьми корів: транспортери, бетоновані ємності, спеціальний трактор, легковий автомобіль. Годували ж полонянку ріденьким супчиком зі шматком хліба. І то німець суворо в миску заглядав, щоб ні ложки зайвого не дісталося. На тій фермі й залишила вона ще підлітком половину свого здоров’я. Дошкуляв не стільки хазяїн, як його лютий зять: все шукав нагоди, щоб дати дівчині стусана. А потім зупинитися вже не міг, бив люто. Останньою краплею терпіння стала величезна сніжка, якою поцілив дівчині прямісінько в обличчя, так, що одразу вмилася кривавою юшкою. Спасибі полоненим французам, підказали, куди звернутися з побоями. Отак і змінила місце роботи та проживання. Але у колишнє “своє” село дороги не забувала, бо залишилася там подруга Оксана з Києва. Удвічі старша, до Валі ставилася більше по-материнськи, ніж як подруга. Але прикипіли одна до одної душею. Просила: “Приходь, щоб я знала, що в тебе все добре, бо переживатиму”. Через роки вона спробує відшукати Оксану, але дізнається тільки, що та дісталася Батьківщини живою і подалася на цілину.
Рип-рип сніг під лижами. І все згадується, як, коверкаючи російське “нельзя” з німецьким “найн”, умовляв нинішній хазяїн не вирушати до лісу. Зупинилася. Від якогось непевного “шостого” відчуття стало моторошно. На всяк випадок зняла з рук петлі лижних палиць. І – дай Бог ноги! Коли одну з палиць хтось ухопив мертвою хваткою, та вислизнула з руки, а дівчина тільки додала ходу з переляку. Але ненависне обличчя німецького зятя, що промайнуло зовсім близько з-за стовбура, побачити встигла. Снився потім ще довго.
Про колгосп, малярію і хворобу Ебола
Визволяли Валю з німецької неволі американці. До Польщі 400 кілометрів колишні невільники йшли пішки. Ніхто не годував. Як вижила у тій дорозі, не знає досі. Потім союзники виділили машини і довезли до радянського кордону. Звідти товарняком дісталася прямісінько в Полтаву.
Влаштувалася працювати у місті на водокачку, відбудовану замість розбомбленої залізничної водонапірної вежі. Кликали роботящу дівчину на інші роботи, але не проходила комісію. Дався взнаки отой рідкий німецький супчик. А потім на додачу захворіла ще й малярією. Як каже сама, гнітючою.
Свідомість втрачала години на дві прямо в кабінеті лікаря. Якось поверталася із залізничної лікарні й зустріла біля мосту знайому, що там працювала. Та й запитала, мовляв, чого така бліда? Відповіла, що малярії хапонула. Вона й порадила розмішати на гранчак горілки столову ложку оцту і дві крашанки. Купила Валя на великому базарі (нині – Центральний ринок) чекушку та й виготовила “ліки”. І проспала дві доби як убита. Але сталося диво – малярія відступила…
Та організм давав збої, і мама вговорила повернутися додому. А в селі ні лікарняних, ні ліків “не положено”. Довелося матері йти за дочку на ферму. Валя днями лежала вдома. І якось прочитала, як козак Мамай набирався сили після походу: сідав у дубовому лісі під деревом і відпочивав. Ліс дубовий – за городом, там саме троюрідний брат пеньки на паливо корчував. Виповзе дівчина сяк-так через город і тулиться до дерев. Каже, і сідала на стовбури, і лягала, і дерева обіймала. Так жити хотілося. І… полегшало! Не встигла трошки сили набратися, як одразу голова колгоспу вирішив призначити дівчину на птахоферму. І треба ж було їй побачити, як затарювався на тій фермі яйцями увесь райвиконком: величезними корзинами, наповненими вщерть. Від несправедливості мало не розплакалась. Не захотіла такої роботи. І знову голова через маму наряд передає: посилай дочку на ринок, буде колгоспне молоко продавати. Вивезли дівчину з двома флягами на базар, а через годину туди ж під’їжджає колгоспний зоотехнік зі своїм молоком: моє продавай, а це назад відвезеш. І гроші забирає – один раз, вдруге. Доки непродане колгоспне молоко скисає, зоотехнік хату будує. Порадилися з мамою, та й вирішили, що так і до тюрми недалеко, а за сироту заступитися нікому.
– Узнайте мені, що таке хвороба Ебола, – несподіване прохання Валентини Максимівни збиває з пантелику. – Це не малярія? Я десь читала, що дуже воно за симптомами схоже. Це ж біда яка, стільки людей помирає… – журиться за чужі недуги бабуся. – То я поділюся, як лікуватись. Скільки хіну не пила, нічого не помогло. А якщо оселедців поїсти з картоплею, чайком запити, на ранок малярії не буде. І отой рецепт, що мені знайома розказала, також дуже помічний. Думаю, якби його в Африку передати, може б, людям і помогло… Хто б їм сказав, щоб оселедців попоїли?!
А він таки вижив!
На запитання, як опинилася аж у Сибіру, Валентина Максимівна хитро примружується: “Вам правду сказати чи так, що-небудь?”
Виявляється, адресу на Уралі дівчина пам’ятала всі ті роки. І написала. А солдат таки вижив. Щоправда, дуже зранений: війна закінчилася, а він усе по госпіталях. Насушила мама вишень та терну, щоб було що продати, доки влаштується Валя на новому місці на роботу, та й попрощалися…
Жили з чоловіком уже років два, а реєструватися не поспішали, бо дуже вже не хотілося Валі дівоче прізвище на російське міняти. Та коли черговий раз опинилася у лікарні (старі болячки не відпускали), перед операцією чоловік приїхав з братом на машині й забрав прямо в халаті. Як з’ясувалося, у ЗАГС. Так і стала Валя Касяненко Вєдєрніковою. Жили добре, батьки у чоловіка – з розкуркулених. Дуже добру мала свекруху. Та лікуватися доводилося часто самій, чоловік також був інвалідом, спочатку – другої, потім – першої групи.
Якось на роботі дали їй путівку в санаторій у Нижній Тагіл – там сірководень, родон. Організм таких процедур не прийняв, тож поїхала Валя по екскурсіях.
…Екскурсовод розказує, як починався видобуток руди на Уралі у глибоких норах, куди забратися можна було тільки на чотирьох. Люди виповзали з них навколішки, у кожного за плечима – щось, схоже на ночви. У міському музеї побачила картину на всю стіну з підписом “Як українці добиралися до Нижнього Тагіла”. На картині – віз, до нього прив’язані невільники. Це, як каже, ще до Мазепи, коли дістатися Сибіру можна було тільки пішки. А позаду – російські погоничі з нагайками. І спитала Валя екскурсовода найперше, що прийшло в голову: “А чого саме українці?” На що той відповів: “Вони ж витривалі!”
– Оцього я їм досі забути не можу, – і сьогодні сердиться Валентина Максимівна. – Зараз увесь Далекий Схід – українці, аж до Чукотки. Я в газеті недавно читала, що японці українську вивчили раніше, ніж російську. Нагнали наших і на Сахалін, і у Владивосток.
Чоловікового здоров’я вистачило лише до сорока п’яти, у 1968-му його й поховала. Сама  вирішила будь-що повертатися із сином в Україну. Хоч на Західну, хоч куди-небудь, аби поміняти житло. Так опинилася в Орджонікідзе Дніпропетровської області. З роботою було сутужно, тож влаштувалася в охорону марганцевих кар’єрів.
– Руду добувають так, як у нас у Комсомольську, – багату, гарну. Отам я з пістолетом 30 років проходила. Ночами сторожували території, заводи, склади. Охороняли величезні виробництва з видобутку.
Путін нам свободи нізащо не простить
– Як не вистоїмо, України не буде, – переконана Валентина Максимівна. – Путін нам нізащо незалежності не простить. Росії нужні раби. Путін поставив президентом Януковича, а нам думать ніколи було: самогон гнали та один одного труїли. Коли працювала в Орджонікідзе, ще до незалежності, чула в цеху від росіянина, машиніста тепловоза: “Вчора були закриті партійні збори. Якщо Україна відділиться, ми тут кашу зробимо”. Вони себе дуже високо несли. І переможцями у війні тільки себе вважають, хоча на всіх фронтах українські хлопці попереду йшли. І мама моя на Росію не сподівалася, усі ми запросто могли в Сибіру опинитися за те, що батько при німцях працював. А скільки голоду скуштували! А жили як? У куренях! То в німців у 44-му все було бетоновано і механізовано, і всі “удобства” століттями раніше були. А в нас сьогодні по хатах “удобств” понаробляли, а вода ж мілко, і ями вигрібні мілкі, то за гарного дощу й розтікаються ті “удобства”… І п’ємо з колодязів що? Та ті ж самі “удобства”… Німців хоч і обдурив Гітлеряка, але жили на своєму камінні правильно, багато. І в цьому приклад із них ще тоді треба було брати. Я німецьку ферму часто згадувала, як до колгоспних корів вернулася. Читаю: поїхало наше правітельство по світах грошей просити. Сама позичати не люблю: крім роботи, завжди шила, в’язала, вишивала, навіть пальта перелицьовувала. І жодного разу в житті у чужих людей грошей не просила. А Україна така багата: руда є, чорнозем є, усе є. Тільки не з такими паразитами, як ненаситні буржуї, тут жити. Нехай наші цю асоціацію підписують, но голову тірять не можна. Їм земля наша нужна, її комбайни і трактори оброблять. А ми, українці, їм навіщо?..
Наша розмова у “кабінеті Мурчика”, так господиня називає навіс від сонця за хатою з імпровізованим столом, біля якого через пеньки перекинуті дві дошки, добігає кінця. Господар “кабінету” подався геть – уже вельми заслужений, чужих не любить, а нинішню спеку взагалі переносить важко, зате взимку не боїться найлютіших морозів. Говоримо про пам’ятник Карлу Марксу, що стоїть у селі, – його бабуся мріє поміняти на Шевченка. А ще мріє, щоб люди стали дружними, тоді жоден путін буде не страшний.
…Після цієї розмови вже не було сенсу розпитувати, що спонукало Валентину Максимівну Вєдєрнікову робити кілька разів поспіль пожертви для бійців антитерористичної операції. І дуже захотілося, щоб хоч один із її монологів почули політики, урядовці і в нас, і в сусідній державі, яка так щедро “експортує” нам тероризм. Бо саме отакі на перший погляд далекі від політики, але по-житейськи мудрі люди і є голосом народу.

Ольга ЩЕГЛОВА
“Зоря Полтавщини”