Своє п’ятдесят п’яте літо зустрів один із постійних авторів “Зорі Полтавщини” – історик-архівіст, заступник директора Державного архіву Полтавської області, заслужений працівник культури України, голова Полтавського міського товариства “Просвіта” імені
Т. Г. Шевченка, член правління Полтавської національної спілки краєзнавців Тарас Пустовіт.
Він – автор та співавтор понад 400 публікацій, у тому числі енциклопедичного довідника “Полтавщина”, Енциклопедії сучасної України, Полтавської енциклопедії “Полтавіка”, колективних монографій “Полтавщина. Історичний нарис”, “Полтава. Історичний нарис”, “Полтавщина: влада на історичних паралелях”, серії видань “Реабілітовані історією”, “Герої землі Полтавської”, підручника з новітньої історії Полтавщини для 11-го класу. А ще – один із упорядників та авторів архівних збірників Державного архіву Полтавської області (1993, 1998, 2003, 2008), щоденника полтавського лікаря О. О. Несвіцького “Полтава у дні революції та в період смути 1917–1922 рр.”, довідника “Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини. 1648–2002”, збірників документів “Український національно-визвольний рух. Березень-листопад 1917 року”, “Полтавщина у Великій Вітчизняній війні. 1941–1945 рр.”, Полтавського обласного тому Національної книги пам’яті, монографічних видань “Тарас Шевченко і Полтавщина” та інших. Один із ініціаторів, авторів і член редакційних колегій періодичних видань “Полтавська Петлюріана”, “Полтавські єпархіальні відомості”, “Наше слово”.
Тарас Павлович за невтомну працю удостоєний багатьох відзнак. Він – лауреат премії Української бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижі, Всеукраїнської премії ім. В. Веретеннікова, Полтавської міської імені Самійла Величка, Полтавської єпархіальної УПЦ КП імені
прп. Паїсія Величковського. Нагороджений Почесною Грамотою та Подякою Кабінету Міністрів України, Грамотою Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Подячною Грамотою Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета, Почесною Грамотою Національної спілки краєзнавців України…
Зроблено надзвичайно багато. Робота архівіста має свої особливості, це – прискіпливий аналіз кожного слова і факту, точність формулювань, творче чуття у пошуках нового і, звісно ж, грунтовні знання історії.

– Одначе, як мені здається, роботу архівіста не обирають як фах, – кажу своєму співбесіднику. – Швидше вона обирає із волі випадку того, хто згодом стане фахівцем. Чи я помиляюся?
– Десь так воно і є. Коли я навчався на історичному факультеті Полтавського педагогічного інституту, ми, студенти, звісно, ходили на екскурсії в архів, проходили там практику, писали курсові, але як місце роботи цей заклад не сприймали, він був для нас швидше як бібліотека. За направленням я три роки працював у Комсомольську вчителем, викладав історію. А коли повернувся в Полтаву, мені пощастило потрапити на роботу в Державний архів Полтавської області. Не відразу, але коли почалася робота з людьми, із документами – їх осмислення, публікація, проведення виставок, – не хочу говорити трафаретними фразами на зразок “я відчув, що це моє”, але мені це дуже подобалося. І так вже понад чверть століття.
– Архівіст – він як археолог історичних писемних глибин…
– Абсолютно точно. Знаєте, іноді сотня людей може дивитися на один і той же документ і не помічати в ньому чогось особливого. А потім приходить якийсь розумаха і робить з цього документа, як то кажуть, цілу сенсацію. Тож треба бачити ці джерела і треба вміти їх читати. А ще – любити. В архіві стало цікаво працювати у перебудовчі роки, коли ми вільно обирали для роботи ту чи іншу тематику, мали змогу глибше вивчати документи й архівну справу, писати і друкуватися не лише на регіональному, республіканському рівні, а й за кордоном. На моєму шляху траплялися дуже цікаві люди, я працював зокрема із такими корифеями архівної справи – Андрієм Гнатовичем Момонтом, Вірою Никанорівною Жук, Зінаїдою Павлівною Яненко. І вже кардинально, приміром, змінилися мої підходи до публікацій після знайомства із відомим полтавським істориком Олександром Андрійовичем Білоуськом.
– Мабуть, була і якась перша знахідка, що вразила Вас, дала відчути смак нової роботи?
– Моя робота спрямована на різні історичні періоди, але більш до душі мені двадцяте століття. Значна частина документів цього періоду збереглася, і це вже велике щастя. Я працював не лише в полтавських, київських, львівських, а й у московських архівах, їздив туди як у відрядження, так і за свій кошт. У Москві зокрема шукав матеріали для наших документальних архівних збірників. Водночас, використовуючи нагоду, ходив там працювати у військово-історичний архів, бо мене також цікавили військові постаті, мав цілий список діячів із Полтавщини, які брали участь в Українській революції. Тоді ж Інтернету не було, і здобути якусь крихту інформації складало велику проблему. І там я поміж інших документів виявив послужний список нашого земляка, штабс-капітана царської армії Степана Лазуренка – у період Української революції він був командиром полку імені Богдана Хмельницького. Згодом написав про нього статтю. Знайшов його родичів в Україні, адже сам Степан із родиною свого часу емігрував за кордон у США, і про нього його родичі в Україні упродовж десятиліть нічого не знали. Приємно, що ця публікація мала результат і резонанс. Великий вплив на мене свого часу справили спілкування і співпраця з Іваном Лукичем Бутичем – енциклопедистом, уродженцем Пирятинського району. В його особі я побачив і відчув справжнього фахівця архівної справи, людину, що є моральним авторитетом, взірцем для мене. Як, зрештою, і полтавські дослідники Петро Петрович Ротач, Віталій Миколайович Ханко, Віра Никанорівна Жук та інші. Після знайомства і співпраці з ними хотілося брати з них приклад.
– Тарасе Павловичу, а як починалася Ваша співпраця із Олександром Білоуськом? Адже, без жодних перебільшень, усе, що зроблено вами за останні роки, – це грандіозні здобутки.
– Дякую за гарні слова. Я знав його ще з часів перебудови, але тісних контактів у нас не було. У березні 2001 року я звернувся до нього, щоб порадитися з приводу деяких відповідей на питання якоїсь шкільної вікторини, бо він вже тоді був спеціалістом №1 у цій царині. Він, відповівши мені на запитання, тоді сказав: “Тарасе, ми з тобою обов’язково повинні попрацювати. Я тебе знайду, але це не телефонна розмова”. Я не надав тому значення, а через два роки він запросив мене до участі у видавничому проекті для загальноосвітніх шкіл області “Історія Полтавщини” – запропонував написати у співавторстві підручник для одинадцятого класу – це період від початку Другої світової війни до перебудовчих часів. І звідтоді вже понад 10 років ми співпрацюємо – це поза моєю основною роботою. Упродовж цієї творчої десятирічки отримую величезну насолоду: як від самої співпраці, результатів, так і від спілкування. Багато чому я вчусь у Білоуська, він – справжній трудоголік, і, працюючи з ним поруч, не хочеш і не можеш бути іншим. Я вдячний долі за те, що мені Бог дав цю співпрацю, і усвідомлення того, що зроблене – воно чогось таки варте. Здійснюючи певний проект, ми збираємо інформацію де тільки можна – в архівних установах, книгозбірнях, звертаємося до колекціонерів, до приватних осіб. Аби лише був результат!
– І завжди щось знаходиться!
– Звичайно. Лише боляче усвідомлювати, як багато нами втрачено, навіть у мирні післявоєнні роки. Наприклад, були у нас такі колекціонери, як Клавдій Гладиш, як Муза Маньківська. І де тепер їхні колекції? Тож, щоб було менше втрат, намагаємося, і це один із напрямків роботи нашого архіву, співпрацювати з такими людьми, вести з ними перемовини, щоб узяти на державне зберігання найцінніше. Щоправда, не завжди це вдається, зараз ситуація така, що люди намагаються скоріше продати те, що мають у приватних архівах. А нам держава не виділяє кошти на такі придбання, в результаті цінні документи різних часів і епох гинуть, розпорошуються або випливають на “чорному” ринку. Як добре, що ми, приміром, взяли на державне зберігання фонд Федора Моргуна – свого часу він відгукнувся на нашу пропозицію і передав ті документи, що вже відпрацював. Тож чого тільки нема у цьому фонді! Там і листування із Загребельним, Гончарем, Олійником, з іншими письменниками, фотографії, альбоми, офіційні документи. Для дослідників цього періоду це просто знахідка. А який прекрасний архівний фонд Петра Петровича Ротача – він відображає і багаторічний літературно-мистецький процес на Полтавщині, характеризує світову українську діаспору; в ньому відклалися і Шевченкіана, й перебудовчий період, і Голодомор 1932–1933 років, і багато чого іншого.
– І цими документами може користуватися будь-хто?
– Так, вони відкриті для загального доступу й уведені в науковий обіг, їх можна використовувати, але – необхідно посилатися на ці та інші джерела, як це робиться у цивілізованому світі. Недавно ми упорядкували й архівний фонд Віри Никанорівни Жук, і це також значний інформаційний блок з історії краю повоєнного часу. У фонді зберігаються її лекції, наукові дослідження, епістолярій. Дуже цікава була ця людина. Є різні історії про те, як надходять до нас ті чи інші документи. Майже детективно потрапив до нас, приміром, щоденник лікаря Несвіцького: на початку дев’яностих років минулого століття один чоловік їх знайшов у макулатурі, на смітнику, й приніс у Державний архів, ми ці документи тоді придбали за двісті карбованців. Але ж документ цей чудовий, на кількасот сторінок, та ще й період який – 1917–1922 роки. І треба сказати, що Несвіцький не випадково занотовував події. Він, як виявилося, був родичем Павловського, все читається, і все тепер можна пояснити. Вже пізніше у Львові мені пощастило знайти дітей та онуків лікаря Несвіцького. Вони були просто вражені, що полтавці зробили таку справу.
– Тарасе Павловичу, Ви працювали над багатьма фундаментальними виданнями…
– Дещо є у доробку. Одне з останніх видань Державного архіву – “Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1648–2012): довідник з історії адміністративно-територіального поділу”. Над цим виданням тривалий час працювало дуже багато науковців, і врешті-решт воно побачило світ, та ще й у такому ошатному вигляді. Це видання сьогодні полегшило роботу багатьом державним службовцям, і це дуже приємно. Зараз продовжуємо опрацьовувати документи для наступного тому серії книг “Реабілітовані історією”; у найближчих планах – створення нового путівника Державного архіву: все робиться для того, аби удосконалити науково-пошукову систему в нашій установі, щоб користувачам було зручно і легко працювати з тими чи іншими фондами. І це лише один із напрямків нашої роботи.
– А в позаробочий час – співпраця із директором Центру дослідження історії Полтавщини Олександром Білоуськом – як хобі?
– Все так тісно переплелося й перетікає одне в інше – робота, хобі… Ні вихідних, ні свят. Почуваюся від того незручно, бо не вистачає часу на те, щоб більше уваги вділити сім’ї, мамі – Валентині Леонідівні, яку я дуже люблю, – громадській роботі. Але дуже приємно, коли є результат, коли розумієш, що зроблене служитиме людям. А поспішати треба постійно, бо те, що ми спроможні зробити сьогодні, уже не вдасться здійснити завтра чи післязавтра. Якщо документ втрачено – то це назавжди, адже він не тиражований. Тож у зв’язку з цим на перший план сьогодні й виходить питання щодо оцифровування документів, тобто створення страхового фонду.
– Із сьогоденням також працюєте – архівуєте нинішні події?
– Сьогодні наша робота дуже змінилася, як і життя кожного з нас. Раніше, на початку архівної кар’єри, ми видавали, приміром, одну книгу за п’ять років і дуже із того тішилися, нині ж плани, обсяги робіт просто неймовірні. Це спричинили і новітні технології, нові вимоги і просто виклики сьогодення. Життя стало набагато складніше, але й цікавіше! Ми розуміємо усю важливість подій, які нині відбуваються, тож і намагаємося зібрати джерела, що стосуються останніх знакових подій в Україні. Не зробити це означало б великий злочин перед нащадками.
– Співпраця із “Зорею Полтавщини” для Вас важлива?
– Мій батько, Павло Микитович Пустовіт, був відомим полтавським журналістом, і брат Сергій – журналіст, тож я маю за честь співпрацювати із кращою газетою області. Друковане слово – святе. І для мене співпраця із вашою газетою – велика відповідальність. А батько мій був ще і краєзнавцем, хоч про те відомо далеко не усім. У шістдесяті роки минулого століття в Кременчуці він у співавторстві з майбутнім професором Левком Євселевським видав понад десять краєзнавчих праць із минулого Кременчуцького краю. Одна з них – “Чуєш, Дніпре” – отримала навіть обласну премію імені Петра Артеменка. В якійсь мірі я перейняв у батька потяг до досліджень.
– А Ваш син?
– Дмитро пішов по зовсім іншій лінії – він у мене “великий математик”. Дружина Галина – програміст, і вона йому в шкільні роки щоранку повторювала: “Ти – великий математик”. І він повірив у це, був призером шкільних, обласних і всеукраїнських математичних олімпіад… Нині закінчив перший курс київської політехніки. Але попри те, що він математик, я попросив його написати власні враження про Майдан, адже йому випало жити в столиці у такий час, він туди часто бігав із товаришами. Тож на прохання батька зараз пише…
– Вам не здається, що в житті усе – не випадково?
– Знаєте, коли я йшов працювати в архів, батько радів більше, ніж я. Бо він все життя мріяв займатися такою літературною і водночас дослідницькою роботою. У шістдесятих роках він першим порушив у кременчуцькій газеті питання про створення Кременчуцького історико-краєзнавчого музею (а народився на хуторі Пустовіти неподалік Кременчука) і згодом входив до складу оргкомітету із його створення. Тож це – природні речі…
Колектив “Зорі Полтавщини” щиро вітає Тараса Павловича із 55-м днем народження і зичить йому нових творчих успіхів, козацького здоров’я, добра й любові на многії літа.

Лідія ВІЦЕНЯ
“Зоря Полтавщини”