На початку ХХ століття на теренах України і Росії діяв становий розподіл, що визначав певні права й обов’язки кожного. Відповідно до нього функціонувала й ієрархічна система освіти. Так, наприклад, у гімназіях, інститутах шляхетних дівчат, пажеських корпусах навчалися переважно діти дворян; діти духовенства виховувалися у спеціальних училищах, семінаріях, академіях. Діти міського населення, дрібних урядовців і купців здобували освіту в реальних і комерційних школах. Функціонували спеціальні військові заклади: юнкерські училища, кадетські корпуси, в яких вишколювалися нащадки офіцерства. Селянська малеча, за невеликими винятками, вчилася в народних школах із трирічним курсом навчання (згодом ввели чотирирічний). Здібніші з них після закінчення закладу продовжували освіту в так званих вищих початкових школах із чотирирічним курсом навчання, а далі – учительських семінаріях. Такі установи готували педагогів для шкіл грамоти, церковнопарафіяльних шкіл, учительських семінарій. Після закінчення останніх спудеї здобували освіту в учительських інститутах – середніх чоловічих педагогічних навчальних закладах, що мали на меті підготовку вчителів для вищих початкових і міських училищ та середніх класів загальноосвітніх шкіл.
Учений і педагог Ірина Кравченко вважає: однією з передумов створення учительських інститутів стала “відсутність цілеспрямованої підготовки спеціалістів для початкової школи, реформування початкової освіти в 1870-х роках – реорганізація повітових училищ у міські, впровадження в останніх класної системи викладання замість предметної. Взагалі з другої половини ХХ століття учительські інститути “стали основою формування мережі педагогічних навчальних закладів. Саме на їх основі, шляхом злиття з іншими навчальними закладами, створювався масовий тип педагогічного ВНЗ…”
Полтавське губернське земство, що опікувалося більшістю шкіл, неодноразово зверталося до Міністерства освіти з клопотанням заснувати в Полтаві учительський інститут. Для будівництва навчального корпусу установи виділили ділянку міської землі по вулиці Фабриканській (нині – вулиця Балакіна), а також кошти для придбання необхідного обладнання й виплати стипендій.
1 липня 1914 року силами попечителя Київського учбового округу Міністерства освіти, Полтавського губернського земства та громадськості міста учительський інститут у Полтаві розпочав роботу. Зі 122 абітурієнтів було зараховано лише 26 студентів, які витримали вступні іспити. Серед них був і майбутній співзасновник системи дитячо-підліткового виховання Антон Макаренко. У 1917 році він успішно закінчив інститут із золотою медаллю.
В інституті студенти навчались три роки. Майбутні педагоги опановували Закон Божий, російську мову, математику, історію, географію, природознавство, фізику, малювання, креслення, каліграфію, гімнастику. Також отримували хорошу педагогічну підготовку, відвідували курси психології, педагогіки, історії педагогіки, методики навчальних предметів. Значну увагу заклад приділяв педагогічній практиці. Для цього при інституті відкрили зразкову школу, де майбутні вчителі під керівництвом викладачів педагогіки здобували необхідну практику.
В інституті працювали 8 викладачів, священик і лікар. Усі вихованці проживали на приватних квартирах. Частина з них одержувала державну або земську стипендії. Проте дехто навчався платно. На початку свого існування освітній заклад не мав поділу на факультети, завдяки чому студенти отримували багатопрофільну підготовку.
Першим директором Полтавського учительського інституту був Олександр Волнін – освічений і талановитий організатор, добре обізнаний із педагогікою. Він народився в Ярославській губернії, закінчив Московську духовну академію й 11 років працював викладачем у духовних семінаріях. Згодом екстерном закінчив історичний факультет Київського університету, працював директором Великосорочинської учительської семінарії, а з 1 липня 1914 року очолив учительський інститут у Полтаві.
Волнін зумів підібрати професійний штат освітян. Сам викладав педагогіку та російську мову. Викладали в установі випускник духовної академії Федір Лисогоренко, випускник Казанського університету Василь Тарасов. Антон Макаренко згадував: “Це були справжні люди, інтелігенти, котрі виховували у студентів кращі людські якості”.
Видатний український педагог Григорій Ващенко дав таку характеристику першому директору: “Він за короткий час зумів впорядкувати добру бібліотеку.., що мала все потрібне для педагога, зумів організувати при інституті зразкову школу, обладнати лабораторію. Але це був запеклий чорносотинець і україножер. Відповідно до цього він добрав і склад педагогів, між якими більше було росіян. У дусі відданості російському царському урядові провадилося і навчання в інституті. Про те, як русофільські настрої виховував інститут у декого зі студентів, свідчить, між іншим, приклад відомого совєтського педагога Макаренка. Він був улюбленим учнем Волніна і перебував під його великим впливом. Значною мірою цим можна пояснити русифікаторські погляди і настрої Макаренка, що по національності був українцем”.
1917 року, після Лютневої революції, коли в Україні розпочався потужний національний рух, Олександр Волнін залишив Полтаву і виїхав до Росії. Працював у Москві та Ярославлі. У 1940 році йому, одному з перших 25 педагогів, присвоїли звання заслуженого вчителя школи РСФСР. Помер 1942 року в Москві.
Із початком національно-визвольних змагань загальна атмосфера в місті, за словами Григорія Ващенка, “дійсно таїла в собі величезний потенціал національного руху”. Відомий політичний діяч Максим Ковалевський, працівник полтавської кооперації, писав: “Тут, у Полтаві, дух української культури перетривав віки і ніколи не був переможений”. Інший громадський і кооперативний діяч Дмитро Соловей помітив: “Людське море, що оточувало Полтаву з усіх боків та наповнювало її кутки, було цілком українське й цілком здорове. Воно ховало в собі колосальну національну енергію, але в приспаному стані, в потенції”. Тож закономірно, що утворений рух сприяв активізації і широкому розвитку культурного й наукового життя в Полтаві.
1917 року директором учительського інституту призначили Олексу Левицького. Як писав Григорій Ващенко, “справжнього українського патріота, людину з ґрунтовною освітою і разом з тим чутливого і тактовного”. О.Левицький народився 1872 року в Київській губернії в сім’ї священика. Освіту здобув у Київській гімназії, колегії П. Галагана й Одеському університеті. Викладав у 24 навчальних закладах у різних містах Російської імперії. У 1896–1898 роках працював учителем земської школи в селі Рибці Полтавського повіту, вів просвітницьку роботу серед селян. З 1900 року влаштувався інспектором народних шкіл у Краснодарському краї. З 1905 року Олекса Левицький працював у Київській гімназії. До речі, його учнем був Максим Рильський, який залишив спогади про свого вчителя: “Він вартий згадки хоча б за те, що в ті люті дні 1905 року сміливо твердив нам, що українська мова самостійна, а не “нарєчіє”.
Протягом 1917–1919 років Левицький займав посаду ректора і водночас викладача педагогіки та української мови Полтавського учительського інституту. Саме він перетворив навчальний заклад на справжню українську школу. Олекса Левицький запрошував до викладання в закладі низку українських педагогів: Володимира Щепотьєва, у майбутньому – відомого науковця, літературознавця й етнографа; Григорія Ващенка–основоположника української національної системи виховання; Володимира Пархоменка – історика, пізніше – професора Ленінградського університету; Миколу Сагарду – академіка Петербурзької духовної академії й інших видатних освітян. Керування зразковою школою доручив Ф.І. Пошивайлу, який потім став відомим методистом педагогіки. Про період роботи у вищому навчальному закладі Григорій Ващенко згадував: “У 1917 році був призначений на посаду лектора педагогіки і психології в Полтавському учительському інституті… Я чітко провадив українську національну лінію, причому зустрів велику підтримку з боку студентів, але одночасно глуху приховану ворожнечу з боку викладачів – росіян і “малоросів”… Із педагогів, котрі працювали в інституті раніш, залишилось небагато, але був між ними Лисогорський, запеклий україножер, який досить вміло приховував свої настрої”.
Обіймаючи посаду ректора інституту, Олекса Левицький водночас очолював Полтавську “Просвіту”, підтримував заходи щодо українізації школи. Був одним із ініціаторів створення восени 1917-го першої української гімназії імені І. Котляревського, відкриття у квітні 1918 року історико-філологічного факультету й Українського народного університету. За радянських часів працював у Київському політехнічному інституті, звідки був звільнений за вияви “петлюрівщини і контрреволюції”. Виїхав до Сухумі, де інспектував науково-дослідні установи Абхазії. Помер у Москві 16 червня 1947 року.
1917-го Тимчасовий уряд ухвалив постанову “Про зміну штатів учительських інститутів”, що передбачала проект утворення вищого педагогічного закладу шляхом злиття учительських інститутів і вищих педагогічних курсів й уведення в структуру Інституту народної освіти. Період від 1918-го до початку 1920-х років став етапом мужньої боротьби за українську національну культуру й українську школу. Проте впродовж травня – липня 1919 року на вимогу громадськості учительський інститут реорганізували в педагогічний із чотирирічним терміном навчання, а 22 квітня 1921 року його об’єднали з історико-філологічним факультетом Харківського університету, що діяв у Полтаві. На їх базі створили Полтавський інститут народної освіти – перший вищий навчальний заклад у регіоні. Так відкрилася нова сторінка історії Полтавського учительського інституту.

Анатолій ЧЕРНОВ
Краєзнавець