У  Полтаві побувала авторка книжок, якими зачитуються, директор видавництва “Дуліби”, член Національної спілки письменників України і Канадської спілки етнологів, доктор історичних наук, кандидат філологічних наук Марина Гримич. Дві зустрічі з читачами – дорослими і школярами – відбулися в міській бібліотеці-філії №4. Марина оглянула історичну частину Полтави і розповіла, що закохалася в наше місто.
Особливістю творів пані Марини є іскрометний, дотепний гумор там, де йдеться про серйозні речі, переплетення реальних, буденних подій з фантасмагорією. Частина подій першої з восьми книжок Марини Гримич “Ти чуєш, Марго?”, яка обговорювалася на зустрічі в Полтаві, відбувається на Полтавщині, де письменниця придбала хату в селі Луговики Чорнухинського району. В “книжечці для дамської сумочки”, як означила авторка, з гумором і теплотою написано про побутові реалії сучасної жінки – матері, дружини, трудівниці, а ще – королеви, коханої, яка несподівано зрозуміла, що ще красива й приваблива.
– Кохання може прийти в будь-якому віці. Навіть жінка, яка має трьох дітей і наближається до сорокаріччя, може почати нове життя, – запевняє Марина Гримич.
Паралельно з особистою лінією головної героїні письменниця порушила суспільні, морально-етичні, політичні проблеми. Авторка розв’язує їх по-своєму, ненав’язливо показуючи, яким, на її думку, є ідеал керівника держави, які цінності мають панувати, який принцип побудови суспільних відносин зробить усіх щасливими.
Твір читається легко, сюжет інтригує. Герої долають несподівані перешкоди, вирішуючи службові проблеми, переживають неймовірні пригоди, переміщаючись у часі та просторі (навіть у моторошний 1937-й рік втрапили!). Марго та її колеги раптово стають тими, ким нібито вони є в паралельному вимірі чи були в минулому житті. Такі книжки читають у наших суворих реаліях не тільки тому, що вони вчать безкорисності, доброті, справедливості й небайдужості. Попри серйозність порушених проблем, це ще й дієва сміхотерапія. Читаючи, як Марго та її співробітники на чолі з начальником, день народження якого святкували, після чергової пляшки шампанського заради розваги спустилися в підвал офісу, звідки нібито відкривалися стародавні підземні ходи, і заблукали, я сміялася до сліз. Завдяки дотепній прозі сучасниці вдалося дистанціюватися від тривог, які несе невідомість, переключитися на позитив. Дай Бог, щоб усі ми весело сміялися сьогодні й у майбутньому, живучи під безпечним мирним небом.
Перша книга Марини Гримич, яка схвилювала багатьох читачок і спонукала задуматися про своє, вийшла друком у 2000 році. Авторці тоді було близько сорока (як і її героїні). “Ти чуєш, Марго?” – річ дотепна, та насправді не все у цій книжці смішне. Марго Марини Гримич насмілилася сказати про наболіле багатьом жінкам, прямолінійно вживши слова “сімейне рабство”. Втомлена безкінечною і невдячною домашньою роботою жінка ще й працює в приватній фірмі та раз на рік їздить в експедиції регіонами. Це передбачено службовими обов’язками. Після повернення жінки додому чоловік із нею, як правило, не розмовляє.
Відповідаючи на запитання читачів, що надихнуло на образ Марго, пані Марина зіслалася на житейську реальність: у сорок у жінки настає друга молодість, а буває ще й третя, четверта, п’ята… навіть шоста молодість є.
– У період другої молодості ти чимось незадоволений, хочеш щось поміняти, – сказала письменниця. – І я книжку написала – щось і в житті змінилося…
Сільську місцевість, де в одному з ярів стоїть хата-дача Марини Гримич, ми впізнаємо в книжці. Авторка живописала батьківщину мандрівного філософа Григорія Сковороди. Яри, характерні для Чорнух, у яких де-не-де стоять хати, а на схилах викопані погреби, сільське малолюддя, буйна зелень і тиша спонукають до філософствування.
– Я часто їздила в етнографічні експедиції, і одним з моїх улюблених регіонів була Полтавщина, – каже авторка.
У новій книзі Марини Гримич, яку вона презентувала в полтавській бібліотеці, містяться давні фотографії з сімейного альбому. На них – прадід, прабабуся, бабуся авторки. Описані події відбуваються на Слобожанщині в кінці ХІХ століття. Завдяки унікальним фотографіям відчуваєш дух епохи, коли в Україні був бум цукрових заводів. Цукрозаводчики робили великі благодійні внески в економіку і соціальну сферу. Герой твору Огюст Гівонт приїхав в українське повітове містечко з Парижа. Він працює тут учителем і охоче, з інтересом спілкується з інтелігентними, освіченими провінціалами. У маленькому містечку парижанин бачить прогрес: новинки науки і техніки в зворушливому поєднанні з елементами старосвітського побуту. Доньки цукрозаводчика, який заснував у містечку школу, – красуні, обидві подобаються іноземцю. Кому ж він надасть перевагу?..
Історії в книзі “Вулє ву чайок, мсьє?”, яка вийшла у видавництві “Дуліби” в 2013 році, базуються на сімейних переказах, розповідях “баби Наташі”, котра працювала на цукровому заводі, який і започаткував нинішнє містечко Червонозаводське Лохвицького району. Сюди Марина Гримич вперше приїхала в експедицію як науковець – фольклорист, етнограф. Прадід Марини працював начальником залізничної станції й був знайомий з відомими цукрозаводчиками Терещенками. Тому практично все у книзі – з життя.
На реальних подіях грунтуються й інші твори Марини Гримич.
– Пишу багато серйозних речей, але так, щоб у них був присутній гумор і вони легко читалися, – каже авторка. – Є в мене, зокрема, твори з політичним ухилом. Чоловік же довгий час був у політиці. (Марина Гримич – дружина Надзвичайного і Повноважного Посла України в Канаді, у 2006–2011 роках народного депутата кількох скликань Ігоря Осташа. – Авт.).
Книжку “Острів білої сови” Марина Гримич написала в Канаді, де вона провела більше чотирьох років, працювала викладачем у Албертському університеті, в місті Едмонті.
– Канадці – приязна нація, працювати з ними – велике задоволення. Однак я відчувала ностальгію. Албертський університет розташований близько до Полярного кола, світловий день там короткий, зима довга. Щоб не сумувати, почала брати уроки гри на бандурі й вирішила написати щось легеньке, щоб відпочити душею…
Так з’явилася книжка, в якій авторка показала: навіть у невибагливій природі можна знайти красу.
Описане в романі “Острів білої сови” відбувається в Ньюфауленді. Героїня – молода жінка, яка вийшла заміж за канадського лікаря, не вірила в існування привида, про якого розповідали всі, але їй довелося переконатися, що безтілесний Брендон таки існує…
У творах письменниці можна зустріти найнесподіваніші образи. Наприклад, летючий сміттєвоз. Твір, у якому використаний смішний образ, порушує серйозну проблему екології. В цікавій формі Марина Гримич подає головну думку: в нас повинні бути чистими і вулиці, й… совість.
– У Канаді люди зациклені на екології, це там, як нова релігія, – порівнює пані Марина наші реалії з тамтешніми, – з тобою будуть сваритися, якщо не в той бак покладеш сміття, а не прибрати за собакою, яка в парку чи на вулиці наслідила, – взагалі неприпустимо.
Марина Гримич розповіла полтавцям, що в Західній Європі й Північній Америці в метро можна побачити дуже багато молодих людей, які читають книги:
– Там люблять паперові книжки. Електронні також є, звичайно, але вони не конкурують із паперовими.
Це імпонує письменниці, яка виросла серед літератури: батько Марини очолював видавництво “Молодь”, спеціалізувався на перекладах, дід був письменником і журналістом. Атмосфера, в якій росте і розвивається особистість, дуже впливає на самовизначення. Вона об’їздила багато країн світу, в деяких залишалася тривалий час. На запитання “У якій країні вам найбільше хотілося б жити?” відповідає: “Тільки в Україні”.
– Ніде в світі ви не реалізуєте себе повноцінніше, ніж у своїй країні, – переконана вона. – В іншій будете емігрантом до кінця життя… Хоча в Європі до емігрантів ставляться дуже толерантно. Інша річ – поїхати заробити, стати професіоналом. До цього я закликаю. Але платити податки треба тільки своїй країні й жити вдома.
Згадуючи канадські реалії, Марина Гримич говорить:
– Канада – взірець того, що політика багатокультурності може бути успішною. Там це відбулося завдяки українцям. Першими туди прибули французи, через два століття – британці, які зайняли певну територію і почали дискримінувати французів. Так, була дискримінація французького населення і французької мови. У двадцятому столітті виник конфлікт: французи хотіли, щоб політика була двомовна і двокультурна. Звернулися до третьої сторони, незацікавленої, – українців: їх було в Канаді дуже багато, стільки, що канадці боялися, чи не захочуть вони відділитися і створити свою провінцію всередині держави. Полу Юзеку (кажуть, він був українцем) доручили розібратися в цьому конфлікті. Він збирав українців, радився з ними. Один запитав: а чому має бути двокультурність, а не багатокультурність?
І, як кажуть, з легкої руки…
– Ви не уявляєте, настільки ефективна така політика! Щоб усі не асимілювалися, як американці, в яких англійська мова єдина.
Ставили Марині Гримич запитання і щодо Квебека, який нібито хотів відділитися…
– Ясно, що час від часу будуть ці елементи в політиці виникати – сепаратистські, – визнала письменниця. – Але насправді в Квебеку небагато громадян проголосувало за відділення, за те, щоб Квебек був самостійним. А коли встановилася розумна політика, це питання стало не актуальним. То дотаційний регіон. Люди розуміли, що їм непогано живеться…
На зустріч із Мариною Гримич у Полтаві прийшли старшокласники, які пробують себе в літературі. Й одержали від письменниці чимало порад.
Звичайно, молодь хотіла дізнатися, в чому секрет успіху.
– Якщо письменник пише про те, що тривожить читачів, це дуже добре, – сказала Марина Гримич.
У Полтаві вона побувала цієї весни вперше. А Луговики неподалік Чорнух – для неї вже знайомі.
– Я люблю село, мандрувати в селі – для мене цікаве місцеперебування. Хочу проводити в Луговиках багато часу і не збираюся нічого там будувати. Монахи жили в монастирях, ішли в пустинь. Мені потрібна пустинь. За енергетикою я донор – віддаю енергію, тому треба десь підзаряджатися. Де можу підзарядитися – це природа, село Луговики. Цього мені бракує. Треба багато вільного часу, і щоб менше людей було навколо – тільки зозуля кувала…
Полтавці поцікавилися її враженням від міста.
– Полтава – мрія, яка здійснилася, – сказала Марина Гримич. – Те, що в день мого приїзду сюди видався такий сонячний ранок, сприймаю як знак, що місто мене прийняло. Коли отримала з Полтави sms-повідомлення “Сонячна Полтава чекає на Вас”, запам’ятала це на все життя. І настрій увесь день був сонячний.

Наталія ЖОВНІР
Журналіст