Як тяжко визнавати те, що Україна втрачає найкращих своїх синів, фактично – дітей. Путінський режим кидає у цю жорстоку м’ясорубку всіляких найманців, асоціальних “ополченців”. А з нашого боку гинуть ті, хто любив свою землю, хто працював би з радістю, народжував дітей – із гордістю. Та не судилося.
* * *
Під час бойових дій на Сході України 27 липня 2014 року, рятуючи екіпаж танка від обстрілу бойовиків, героїчно загинув лейтенант Сухопутних військ Збройних сил України Микола Куценко. Він був єдиним сином у батьків. У 2009 році закінчив Миргородську середню школу № 7. З дитинства прагнув стати офіцером, щоб продовжити сімейну династію військових. Його мрія здійснилася: юнак вступив до Львівської академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, яку закінчив лише рік тому. Службу молодий лейтенант проходив у Чернігівській області. Життя, військова кар’єра офіцера трагічно обірвалися в місті Лутугине Луганської області.
Поховали Миколу Куценка в Миргороді з усіма належними почестями. Розділити батьківський біль втрати і провести в останню путь свого земляка-героя прийшли друзі, знайомі, побратими, представники влади, громадських організацій, а також багато містян, які раніше й не знали полеглого лейтенанта, – всі, для кого трагічна смерть юнака стала свідченням спільного болю, який сьогодні переживає Україна.
У прощальних промовах міський голова Сергій Соломаха, заступник голови обласної ради Володимир Микійчук, командир частини, в якій служив миргородець, Руслан Коваль, заступник командира авіачастини по роботі з особовим складом Віктор Шклярук, класний керівник загиблого Світлана Гилюн наголошували на тому, що Микола Куценко проявив себе відважним, мужнім, справжнім захисником своєї Вітчизни, став взірцем військової доблесті, патріотизму й офіцерської честі. Миргород пам’ятає його розумним, совісним, доброзичливим і товариським хлопцем.
Уже не одного бійця оплакує Полтавщина. Микола прожив дуже коротке, але гідне життя. Рідні мають право пишатися ним, а ми будемо вічно пам’ятати, яку непомірну ціну сплачено за мирне небо над нашою Україною.
23 вересня цього року Миколі Куценку мало б виповнитися лише двадцять два роки…
* * *
Його мамі Бог не послав жодної доньки – лише синів. Втрата одного з них – наче страшний сон.
…Гірко прямувала похоронна процесія по барвистому квітковому килиму, яким була встелена остання дорога. Під звуки духового оркестру провели за вічну межу молодого солдата, танкіста з села Носи Шишацького району Андрія Кулягіна, убитого нелюдами в Донецьку. Тут, у Гоголівському краї, промайнуло дитинство хлопця, тут він, випасаючи сільську череду, читав казку небес, яку писали важкі сизі хмари, тут він пізнавав життя. Звідси поїхав до Полтави здобувати професію електрика, а згодом звідси призвали його служити Вітчизні. Суворий вишкіл у військовій частині на Чернігівщині, служба на Львівщині й знову мала батьківщина. Андрій влаштовується у СТОВ “Воскобійники”, працює у тваринницькій галузі, мріє про власну оселю, сім’ю… Та всі сподівання перекреслило чорне крило війни. Під час першої хвилі мобілізації, на початку квітня, Андрій проходив військову підготовку в Дніпропетровську. Проте частенько приїздив додому, допомагав батькам по господарству, ділився своїми враженнями про військові навчання з батьком Олександром Івановичем, мамою Мариною Дмитрівною, братами Олександром та Михайлом. У липні вже не приїжджав, бо був, певно, в гарячих точках Донбасу. Втім по кілька разів на день спілкувався по мобільному з близькими. Коли ж зв’язок перервався, рідні забили на сполох. Однак було вже пізно – прилетіла звістка їхати до Дніпропетровська для впізнання тіла. Їхали батьки з великою надією, що їхнього сина серед мертвих немає…
Осиротіла на сина і брата родина Кулягіних. До віку років тамуватиме вона біль непоправної втрати.
…Сонце у липневому зеніті запалило духмяну армію живих факелів – то звеселяють село Носи чорнобривці, які так любив Андрійко. Останнім часом збирав мрійливий юнак букети і любій Іринці. Щоправда, кохану дівчину, аби довести свої почуття, волів здивувати трояндою чи гладіолусом. 3 вересня йому виповнилося б двадцять два роки. Недомріяв, недокохав,
не пожив…

Раїса НІКОЛАЄВА
Журналіст
Зоя ШКУРАТОВСЬКА
Журналіст