Доля вписала у його біографію останній рядок і останню дату – письменник, наш земляк Віктор Баранов уранці 30 липня пішов від нас у кращі світи. Не дожив до свого 64-го року народження, який мав би зустріти на Покрову.
Український письменник, перекладач із румунської, головний редактор літературного журналу “Київ”, віце-президент товариства “Україна–Румунія”. Лауреат художньої премії “Київ” у галузі художньої літератури імені Євгена Плужника, премії імені О. Гірника, міжнародних літературних премій “Тріумф”, імені Миколи Гоголя та “Сад божественних пісень” імені Г.Сковороди, літературно-художньої премії імені М.Коцюбинського. Із листопада 2011 року – голова Національної спілки письменників України. Це вже рядки біографії, до якої власною рукою, своїм рівним гарним почерком Віктор Федорович нічого не допише. А мав би, бо ж стільки було планів і задумів! І мріялося, й писалося. І праглося жити…
Для нас, полтавців, прикметно, що він народився у селі Кривуші Кременчуцького району і почувався нашим земляком. Що він – автор вірша-заклику “До українців”, який звучить нам як пісня багато літ. А ще недавно в інтерв’ю для нашої газети поет згадував: “У день референдуму 1 грудня 1991 року ця пісня звучала сім разів на Українському радіо, і я маю багато листів, де люди зізнавалися, що якби не вона, то вони й не пішли б голосувати… А вірш був написаний у травні 1989 року – на превеликий жаль, його актуальність сьогодні не зменшилася, а тільки збільшилася…” І це йому дуже боліло. Один із читачів, Григорій Остапенко, у листопаді 2011-го написав Віктору Баранову: “Ваш вірш “До українців” – це бульдозер для очистки України від “хохлів”. Я декілька разів замовляв цю пісню на Українському радіо як привітання знайомим, але марно. Відповідь одна – “немає в архіві”. Ця пісня повинна звучати щоденно. Вона принесе велику користь Україні”. Чи варто дивуватися, що на той час вона уже “зникла” з архіву радіо.
“До українців” – то пісня пісень Віктора Баранова в його творчості, але українській літературі він залишив 16 книг, серед яких – поетичні збірки “Народження полум’я”, “У середу рано”, “Жоржини в маминім саду”, “Поворожи на вранішній зорі”, “Хата синьоока”, “Отав невидима душа”; прозові твори “Переступаючи поріг”, “Смуга біла, смуга чорна”, сатиричний роман “Презент”, романи “Притула”, “Смерть по-білому”, “Не вір, не бійся, не проси”. Побратим по перу Василь Чепурний наголошує: “Віктор Баранов – автор чудових романів із нашого сьогодення… “Не вір, не бійся, не проси” може вважатися еталонним чоловічим романом і, як мінімум, вивчатися у вищих гуманітарних закладах. Особисто для мене Віктор Баранов став людиною, що насмілилася друкувати мою статтю “Помстимося Росії любов’ю”… Спочивайте з миром, Вікторе Федоровичу! Ви були хорошим трудівником!”
Журналіст Володимир Коскін на “Порталі українця” писав про голову НСПУ так: “Віктор Баранов ніби й літературний генерал, але як він відрізняється від колись усталеного образу. По-перше, Віктор Федорович не вершить долі братів по перу, не ті, слава Богу, часи, по-друге (і це – головне), він – гарний поет, прозаїк, перекладач, культуролог, котрий не має абсолютно ніякого відношення до вірнопідданського, ідеологічно правильного словоблуддя. Він пише щиро-болюче, цікаво і незаангажовано”.
Якраз це не всім подобалося. Згадаймо, як минулого вересня ми були приголомшені повідомленням секретаріату НСПУ про те, що невідомі зловмисники “підірвали і дощенту спалили дачний будинок голови Національної спілки письменників України Віктора Баранова у селі Ровжі Вишгородського району (Київської області. – Ред.)… За кілька днів після злочину невідомий з мобільного телефона пригрозив Баранову, що це “тільки початок” і “буде продовження”, в разі якщо він не складе з себе повноважень голови НСПУ”. На цій посаді комусь потрібен був слухняніший виконавець на Банковій, поруч із Адміністрацією Президента. Й старовинна будівля спілки апетитно приваблювала тодішніх шанувальників палаців із позолотою…
Особисто для мене Віктор Баранов був добрим другом – більше десяти років ми листувалися: спершу одержувала листи-конверти поштою, потім – електронні. І я ще не можу збагнути, зрозуміти, повірити, що його немає в цьому світі, що не дзенькне в моєму ноутбуці його новий лист із позначкою: “З київської Оболоні”.
Листи Віктора завжди були дуже світлі, оптимістичні, сповнені доброти і – довгі. Лише останні – болючі й тривожні. Не через хворобу в першу чергу, хоч він знав про неї й боровся за життя дуже мужньо, а знову ж таки через нові випробування й страждання рідної України, через одвічні людські чвари, зокрема в письменницькому середовищі. Наведу лише окремі цитати з його листів – і читач відчує світлу душу нашого земляка.
“Добрий день у нашій (а більше твоїй) Полтаві! …На минулі вихідні ми з Лідою (дружиною. – Л.В.) були в Кременчуці, провідали братів, сестру та рідні могили (тато, мама і два брати спочивають за однією оградкою в Кривушах). Заходив у наш двір і хату. Вийшов з тяжким серцем… Господи, скільки люду там товклося, скільки дитячих і дорослих голосів лунало, які події відбувалися! Не лишилось нічого – тільки запах горілого та кіптява на всьому, що ще зосталося в хаті (її спалили невідомі. – Л.В.). Не знаю, чи варто про все те писати. І воднораз відчуваю, що візьму гріх на душу, якщо не напишу. Взагалі страшно спостерігати занепад чисельно великого нашого роду, який мав своїх кумирів і героїв, свої звичаї, перекази, легенди, кулінарні рецепти, навіть свої слова й вирази, не схожі на чиїсь. Але світ не переробиш, він такий, який є… А сьогодні я вже обнімав свого любимчика Лук’янчика – учора воно, маленьке загоріле негринятко, вернулося з-під Одеси. Завтра заберемо його на дачу та й побудемо там, скільки зможемо, бо синоптики обіцяють тиждень суцільних дощів. Малючок – то наша велика радість, та як подумаю, що наступного року віддавати його у школу, – не віриться: коли вона й наспіла, та шкільна пора. Онуки ростуть, а ми старіємо. А тим часом життя триває, і слава Богу, що ми у ньому є…”
“Учора, в день пам’яті Лесі Українки, був на Байковому, біля Лесиної могили зібралося три десятки людей, і то багато, і не було там ані президента, ні прем’єра, ні спікера – ну та Господь з ними. Але де українці, чого вони не ходять до святих місць, чого не стають на сповідь перед геніями, які поклали життя задля нашої свободи? Звісно, на те має бути державна ініціатива, сигнал від влади. Проте якщо вона, та влада, чужа, не наша, а часом і ворожа? Ось у Владімірі Медведєв скликав виїзну Думу й дав настанову наступного року святкувати 1125-річчя Російської держави. На перший погляд – абсурд, бо всі енциклопедії свідчать, що росіяни як нація виникли у XV столітті. Де взялося 1125 років? Але не дивуймося: вони – святкуватимуть. А ми – прийматимемо чемпіонат Європи з футболу. Нашу владу перемкнуло. Для неї Євро-2012 – ікона й молитва. Та ще Кіріл з його “руськім міром”. Ось і все державотворення…”
“Останнім часом за першої нагоди тікаємо з Лідою на дачу, вона займається квітами, а я помідорами, огірками й молодим, укотре вже насадженим садочком. Ну, ти ж уявляєш, скільки там того добра аж на 5 сотках, де і будинок, і два сарайчики, і моріжок для онука… На роботах вічні проблеми, все на нервах – і так всюди і скрізь у нашій благословенній стороні. А де ліпше? Світ поволі божеволіє, і природа з космосом на те відповідно реагують…”
“Святкуйте хоч би там що, бо Христос народжується, а він страждав найбільше й заповів нам головне – любити одне одного”.
“Виступав на Шевченківському парламентському слуханні… За кілька місяців революції й після неї у великої частини нашого суспільства сталися колосальні зміни в свідомості. Але неможливо так одразу змінити психологію людей загалом. Якби ти чула, про що говорила переважна більшість учасників парламентського слухання! Це ж суцільний нафталін, совкізм, нехіть збагнути, задля чого те слухання скликалося! Виходить на трибуну й товче давно відоме про Шевченка, знову й знову славословить, б’є ритуальні поклони – й жодної живої думки, а що ж нам робити з нашим Шевченком, як зробити його живим для теперішнього покоління, як навчити (чи й примусити) народ жити за Тарасовим духовно-моральним кодексом. Як там у Гоголя? “Грустно на этом свете, господа”. А може, я став нерозумним максималістом. Моя мама, Царство їй Небесне, казала: “Жити можна, та нема вже коли”. Може, отак нині і в мене, і я хочу змін негайно і повністю. То нехай мені пробачиться…”
“Щодо Спілки… Мої недруги… заповзялися змусити мене піти з посади… порозсилали по обласних організаціях листи… Але маю з місць дзвінки з іншими настроєм. 27 березня – Рада НСПУ, де наша команда постарається все і всіх поставити на свої місця…”
“Кинувся я писати про Майдан – не так про Майдан, як про враження навколо пов’язаних з ним подій. Воно мене захопило, а знову ж таки часу вічно бракує…”
“Невістка (журналістка “5-го каналу”. – Л.В.) полетіла в Крим на військовому вертольоті, учора ми дивилися на всіх телеканалах, як її та оператора вхопила група біснуватих українофобів і терзала невідомо скільки часу. Господи, як ми напереживалися! …Сьогодні ждали її в Києві, а вона повідомила, що не знає, куди полетять далі – додому чи знову в пекло. Господи, чи у твоїх силах спам’ятати божевільний розум Путіна й припинити окупацію?..”
“Нехай же тобі й твоїм рідним прибуває радощів і оптимізму. Нехай ми доживе до того часу, коли Україна почне ставати схожою на ту, про яку ми мріємо…”
Окрім того, він любив жартувати і був справжнім ліриком, як ось: “На Оболоні – тихе надвечір’я. Вночі чутиметься подих близької осені. А я люблю осінь – вересень і жовтень до Покрови”.
Мені надовго цього читання… А на моєму столі – листівка, вітання з Новим, 2014, роком. У ці дні, коли Віктора не стало, по-іншому прочиталися рядки, дописані після гарних побажань мені і моїм рідним: “І так – щокроку і щороку!” Провидіння надиктувало йому їх – як заповіт, як вітання наперед у передчутті, що із наступними новоріччями він уже нікого не зможе привітати? Душа поета відкрита передчуттям, і остання поетична книга Віктора Баранова це підтверджує.
Він часто бував у Полтаві, зустрічався зі студентами ПНПУ імені В. Г. Короленка, мав тут друзів. І першим тут почув таку болючу звістку письменник, побратим, ректор університету Микола Степаненко. Викладач університету Ганна Радько написала: “…яка печаль охоплює душу… І не просто печаль, бо поети – це не просто митці, “це – голос наш, Це – пісня, це – душа”, – сказала велика українка і поетеса Ліна Костенко. Радію, що до його могили прихилить небо народжувана заново Україна!.. Коли я вперше почула вірш “До українців” як пісню (у виконанні Теодора Кукурузи, музика – теж його), я тоді була вражена такою глибокою відвертістю, силою слова, болем, що виходив із серця і сприймався серцем. Я тоді ще не знала, що Віктор Баранов – наш земляк, полтавець-кременчужанин… Я горджуся, що я його знала. Вічна слава і пам’ять будуть у моєму серці…”
І буде в наших серцях світла й добра пам’ять… Царства Небесного тобі, Вікторе…
Пом’янімо поета його найкращим віршем.

Лідія ВІЦЕНЯ
“Зоря Полтавщини”