Усе починалося досить хрестоматійно: у найгарячішій точці Європи, на Балканах, де на початку ХХ століття, після створення нової держави Албанії, відносини між слов’янами та урядом цісаря Австро-Угорської імперії Франца-Йосифа досягли найвищої “точки кипіння”. 28 червня 1914 року в Сараєві, столиці Боснії, було вбито ерцгерцога Франца-Фердінанда, спадкоємця престолу цісаря Франца-Йосифа. Внаслідок терористичного акту виник конфлікт, який так і не вдалося налагодити мирним шляхом провідним європейським країнам.
1 серпня 1914 року Німеччина оголосила війну Російській імперії. Розпочалася Перша світова війна, в яку невдовзі було втягнуто 41 країну. В цій війні, за офіційними даними, загинуло та було поранено понад 20 мільйонів людей. Воєнні дії відбувалися на східному і західному фронтах, на Середньому Сході, в Африці й на морях. Головними учасниками війни з одного боку були країни Антанти (Франція, Британська імперія, Російська імперія, США, Італія, Сербія, Бельгія, Румунія, Японія), а з іншого боку – країни Четверного Союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Османська імперія, Болгарія).

Так уже склалося, що про Першу світову люди, виховані радянською пропагандою, знають у рази менше, ніж про події, приміром, так званого “великого” жовтня 1917 року чи то про події Другої світової війни. І справа тут не у масштабах, а швидше в ідеологічних підходах. А між тим, Україна не залишалась осторонь і цієї трагедії. Значна її територія під час Першої світової опинилася у прифронтовій смузі, а в Галичині, Буковині, Прикарпатті відбувалися запеклі й тривалі бої. У російській армії нараховувалося 3,5 мільйона етнічних українців, у австрійському війську – 250 тисяч. Отож українці використовувалися воюючими сторонами виключно як “гарматне м’ясо”.
Не маючи намірів переповідати хід воєнних подій Першої світової, оскільки фронти упродовж чотирьох років війни знаходилися на значній відстані від нашого краю, спробуємо зупинитися на тому, яку ж участь відігравала Полтавська губернія, її населення у всіх цих масштабних подіях на її перших етапах (до 1917 року).
Реакція місцевих органів влади та громадян на офіційні повідомлення про початок війни мала переважно урапатріотичний характер. Пояснювалося це передовсім тим, що імперська “єдинонеділимська” ідеологія міцно опанувала тоді не тільки ту частину української інтелігенції, яка була прихильною до монархічного устрою (Родзянки, Лизогуби, Кочубеї, Капністи та ін.), а й ту, яка стояла в опозиції до монархії з її становою структурою й перебувала під революційно-демократичними впливами (Короленко).
Полтавське губернське земство на своєму позачерговому засіданні вже 1 серпня 1914 року винесло на розгляд питання “Про участь губернського земства у Всеросійському Союзі щодо допомоги хворим та пораненим воїнам”. Після оптимістичних інформаційних повідомлень губернатора О. К. Багговута та голови зборів Ф. А. Лизогуба земці ухвалили ряд важливих рішень. А саме: взяти активну участь у справі допомоги пораненим та хворим воїнам; у складі губернської управи створити Полтавський губернський комітет для допомоги пораненим; асигнувати на благодійні цілі Всеросійському Союзові земств 100 тисяч карбованців, невідкладно відкрити в губернії лазарет для поранених воїнів на 600 ліжок з подальшим його розширенням на 1000 ліжок, за рахунок губернського земства забезпечувати родини тих земських працівників, які будуть мобілізовані на фронт. Тож допомога полтавців фронтові з перших днів війни відбувалася комплексно.
Серед тогочасної місцевої інтелігенції лише небагато хто почував себе українцем, а не “общеросом”. Тому голос цих представників, їхня позиція для нас є сьогодні особливо цікавими. Приміром, у статті-відозві Симона Петлюри “Війна і українці”, що була опублікована в російськомовному журналі “Украинская жизнь”, зазначалося, що українці лояльно виконують свій обов’язок перед Російською державою і що серед них немає “австрійської орієнтації”. Крім того, він сподівався, що у майбутньому ставлення російської влади до українців зміниться, і взагалі українське питання буде винесене на порядок денний розвитку держави. На думку істориків, Петлюра у ситуації, що складалася, намагався пом’якшити ставлення царської влади до українців та їхніх інституцій. Таку заяву він зробив, передбачаючи, що в іншому випадку “великороси” негайно причепили б українцям тавро зрадників.
Відвертішою була позиція ради Товариства українських поступовців (ТУП), яка у цей час ставала об’єднуючим політичним осередком провідних українських партій. Рада ТУП після кількох тижнів війни, у вересні 1914 року, ухвалила постанову про те, що українці мусять зайняти нейтральне становище між ворогуючими сторонами. З часом позиція ТУП ставала все радикальнішою, спрямованою на захист українських інтересів та відстоювання “автономно-федеративного устрою державної організації на демократичних підставах”. Найвидатнішим виразником цієї позиції у Полтаві був колишній депутат Першої Державної думи П. І. Чижевський.
Втім відверто антивоєнну кампанію на Полтавщині провадила невеличка група толстовців на чолі із М. С. Дудченком. Один із центрів цього угруповання був у с. Нижні Млини поблизу Полтави. Незважаючи на свою малочисельність, толстовці поводилися досить активно і спромоглися, крім проведення публічних заходів, оприлюднити у Полтаві друкованим способом російською, французькою та німецькою мовами відозву “Відкрите слово до людей-братів”, у якій висловлювали свій рішучий протест проти війни. У цьому документі, зокрема, зазначалося, що їхня позиція “как ради собственного, так и общаго спасения от надвигающихся новых еще горьших бедствий, мы будем искать того верного выхода, при котором мы не только ничем не будем содействовать братоубийству, участвуя в мобилизации тыла, но смело станем осуждать его как недостойное человека”.
Зважаючи на те, що Російська імперія війни вела постійно і громадяни до цього вже звикли, все “крутилося” за доволі звичним сценарієм: відбувалися помітне пожвавлення торгівлі на ринках та базарах, галасливе обговорення подій на вулицях та площах; майже кожну родину (а вони, як правило, були багатодітними) торкнулися мобілізаційні клопоти… За спогадами відомого історика та статистика Дмитра Солов’я, “наступного дня (після оголошення війни. – Т.П.) сонна Полтава перетворилася раптом на гомінкий військовий табір, в якому люди, вдягнуті в новоодержані уніформи, сновигали, мов на велетенському ярмарку”. Внаслідок загальної всеросійської мобілізації від 29 липня 2014 року та мобілізації запасних нижніх чинів від 18 липня 1914 року до Російської імператорської армії було призвано 3 115 000 чоловік у віці 25– 39 років. За офіційними даними, в губернії було мобілізовано майже половину працездатного чоловічого населення, а це десятки тисяч краян. На австрійський фронт було відправлено військові частини 33-го піхотного Єлецького полку, 34-го піхотного Севського полку, 9-ї артилерійської бригади, які дислокувалися у Полтаві, 35-го піхотного Брянського полку,      36-го піхотного Орловського полку (дислокувалися у Кременчуці). Принагідно варто звернути увагу на військові частини з виключно російськими топонімами, які дислокувалися на теренах українських територій. У діючу армію пішли деякі командири та офіцери-вихователі Петровського Полтавського кадетського корпусу. Водночас оперативно створювалися відповідні благодійні організації, улаштовувалися лазарети для хворих і поранених воїнів, відкривалися пункти допомоги біженцям.
Поступово країна все більше втягувалася у війну, і навіть ті губернії, які були віддалені від театру воєнних дій, у тому числі й Полтавська, відчували її гарячий подих. Війна потребувала не тільки мобілізації людських ресурсів, а й величезних витрат та економії продовольства. Одним зі шляхів вилучення вільних коштів у населення були вже звичні державні кредити. Станом на березень 1916 року російський уряд таким чином позичив у населення близько 4 млрд крб і приступав до нового займу – в 2 млрд крб. У губернії активно поширювалися кредитні облігації у 100 крб зі знижкою в 5% (за облігацію в 100 крб платилося 95 крб; за це власник облігації щорічно мав отримувати 5 крб 50 коп., які не оподатковувалися). Але, як відверто визнавав 13 березня 1916 року місцевий часопис “Хуторянин”, внаслідок такого внутрішнього займу гроші швидко знецінювалися, зростали ціни на основні продукти харчування, змінювалося співвідношення цін. До війни, приміром, можна було за півтора пуда пшениці купити пуд заліза; у 1916 році пуд заліза вже коштував 6 пудів пшениці; за пуд пшениці можна було купити 10 аршинів перкалю (ситцю), а 1916 р. – тільки два.
Через кілька місяців від початку війни наслідки її були такими відчутними, що у країні запровадився жорсткий режим економії продуктів. У Російській імперії було розроблено навіть законопроект про скорочення споживання м’яса та м’ясних продуктів, затверджений 16 липня  1916 р. Оскільки цей закон торкався передовсім мешканців аграрних територій, полтавський губернатор Р. Г. Моллов 25 липня 1916 р. виступив зі спеціальним зверненням “До населення Полтавської губернії”, у якому пояснювалися такі необхідні кроки держави. У зверненні зокрема зазначалося, що для успішної боротьби із ворогом наші війська повинні бути забезпечені усім необхідним; водночас головним завданням часу залишається й те, щоб до кінця переможної війни не зменшився у країні народний достаток, у тому числі кількість поголів’я домашньої худоби. Тож відповідно до нового закону заборонялося повсюдно з понеділка по четвер провадити забій крупної рогатої худоби; виготовлення у ресторанах, трактирах, буфетах на станціях, харчевнях, постоялих дворах м’ясних страв. За порушення цих статей та за самочинну торгівлю м’ясними продуктами передбачалося покарання ув’язненням терміном на один рік та шість місяців.
На першому етапі війни російське військо успішно діяло проти австрійської армії. Невдовзі царські війська захопили всю Західну Україну аж до Карпат. Не гаючи часу, російський уряд почав реалізовувати тут свою політичну програму нищення всього українського: заборонялося видавати українську пресу, закривалися всі українські школи та культурно-просвітницькі товариства; українських діячів, які не змогли виїхати в глиб Австрії, силоміць вивозили до Росії. Особлива увага зверталася на Українську греко-католицьку церкву, яка вважалася осердям “мазепинства”. Причому переслідування представників свідомої української інтелігенції відбувалося повсюдно. У Полтаві, приміром, було тимчасово закрито Український клуб, у Миргороді викрито юнацьку спілку, в Кобеляках за українофільство були заарештовані учні місцевого комерційного училища С. Наріжний, Я. Сепітий та інші. (До речі, після репресій щодо українців на Галичині полтавські громадівці на прохання київської громади висловили й своє ставлення до політики російського уряду; полтавці підготували протест-відозву, який вдалося передати за кордон).
Головною ознакою війни ставали біженці. Невдовзі тисячами вони прибували з прифронтової смуги – Холмщини, Волині – й заполонили Полтавщину. Особливо багато біженців приїхало з Грубешова. За спогадами того ж Д. Солов’я, “Полтава зарясніла вивісками, писаними дивовижною “російською” мовою на зразок “Сию децкіє рубасіцкі, сороціцкі”, що ми, читаючи їх, кишки рвали зо сміху”. З прифронтової смуги переїхали невеличкі підприємства і навчальні заклади, зокрема Грубешівська гімназія та Віленське військове училище (останнє розмістилося у приміщенні духовної семінарії, нині по вул. Сковороди, 1/3).
За офіційними даними, упродовж першого року війни кількість біженців, що осіла на теренах губернії, складала понад 20 тис. чол. Згодом ця цифра зросла у рази: від 23 970 осіб наприкінці грудня 1915 р. до 48 551особи влітку 1917 р. Серед біженців та галичан-заручників, що прибивалися до Полтави, були й помітні представники української інтелігенції: педагог Іван Прийма, адвокат Іларіон Боцюрків, священик о. Теодор Чайківський та інші. За спогадами сучасників, ці діячі для української громади міста досить скоро стали рідними. Вони жили з полтавцями одним життям, допомагали де тільки могли і як могли в українській справі, а що найголовніше – були зразком громадських працівників.
Тож, незважаючи на реакцію з боку влади стосовно національної інтелігенції, українська справа у найбільших містах губернії не припинялася, а набувала інших, інколи замаскованих, форм. Приміром, полтавська громада, облаштувавши в українському клубі (нині – приміщення по вул. Комсомольській, 37) лазарет для поранених воїнів, намагалася вибирати для лікування винятково українців і “між усякими дарунками давала їм читати головно українські книжки”. Невдовзі це стало відомо представникам влади, і лікарню мусили закрити.
(Далі буде).

Тарас ПУСТОВІТ
Заступник директора Державного архіву
Полтавської області, заслужений працівник культури України, голова Полтавського
міського товариства «Просвіта»
ім. Т.Г.Шевченка