Село Першотравневе Михайлівської сільської ради його мешканці та й більшість жителів Машівського району називають лагідно – Первомайка. Село маленьке, але дуже дружне. Сьогодні воно прийняло в одну з порожніх хат переселенців із Луганська, які не мають на Полтавщині рідні а донедавна не мали навіть знайомих.
Народний “коридор”
У Машівський район на початку червня до давніх батьківських друзів приїхала Таня Семенова з двома малолітніми дітьми (“Зоря Полтавщини” розповідала про це у номері за 4 липня 2014 року в матеріалі “Таке жорстоке слово “біженці”). І поки влада організовує свої гуманітарні коридори для виводу цивільного населення із зони АТО, перевіреним народним “коридором” вирішили скористатися інші родини, один одному зовсім чужі: хтось комусь у Луганську колега по роботі. Так  30-річна Алла Агєєва з півторарічним сином Віталиком, сестрою Дашею та двоюрідним братом Ігорем (обом по 21 року) опинилися у Селещині в господі Олени та Володимира Стеценків. Там уже мешкають троє переселенців. Переночували гуртом і почали шукати хоч якесь окреме житло. Так і опинилися у Первомайці на подвір’ї місцевої жительки Галини Ружицької, яка останнім часом цей двір використовувала як господарський, оскільки власна домівка – поряд.
…Зовні глиняна хатка, обкладена плиткою “в ромбик”, здається зовсім малюсінькою, наче в землю вросла. Та після того, як молоді жінки з допомогою сусідів попоралися тут, розставили ліжка (“тьотя Галя дала”), розкладний диван для мами з дитиною (“від тьоті Ніни принесли”), покинута оселя стала абсолютно придатною для життя. І трошки схожою на краєзнавчий музей – домотканими доріжками, старими залізними ліжками, домашніми подушками. До хатки приліплена дерев’яна верандочка з газовою плитою та дерев’яним ослоном, напевне, ровесником хатки. Каструлі, миски та ложки також знайшлися по сусідах. А незабаром так само “знайшлися” картопля, молоко, яйця, і навіть обскублена качка на першу сімейну вечерю на новому місці. Пес на цепу не стільки лютий, як заклопотаний: вже, напевне, розгубився, на кого й гавкати.
Отут і зупинилися втікачі із зони АТО, мешканці Луганська. Незабаром побільшає ще на одного пожильця: Аллі завезуть до Полтави старшого 9-річного сина Вітю, якого з далекими родичами жінка відправила до їхніх друзів на Сумщину, тільки-но почала гуркотіти війна. Як розповідає, у старшого тривога в очах з’явилася ще тоді. А малий весело повторював “бух”, аж поки оте бухкання не перетворилося на суцільне довге виття зі страшним громом. Тоді злякався і Віталик.
Життя в епіцентрі окупації
– Ми живемо у самісінькому центрі Луганська, – розповідає Алла. – Попри це опинилися в зоні військових подій: бомблять житлові квартали – Мирний, Степний, Зарічний. Від перестрілок часто потерпають житлові будинки. Школа, куди ходить старший син, дуже пошкоджена – розстріляли з міномета. Куди восени підемо вчитися, не знаю. Снаряд влучив у прохідну величезного підприємства поряд – Луганського тепловозобудівного заводу. О другій ночі, мама телефонувала, знову була перестрілка. Автовокзал, військкомат, аеропорт зруйновані вщент.
– Хто бомбить? Українська влада запевняє, що по мирних мешканцях вогню не веде.
– Чула таке, кажуть, наша Нацгвардія пішла, а це вже стріляють ополченці. Щастя, Станиця, Розкішне, Олександрівка, Біле, Вергунка, Брід – населені пункти навколо Луганська. Не скажу, що зовсім стерті з лиця землі, але обстрілювалися безпощадно, руйнування там дуже великі. Через велику кількість загиблих мирних мешканців в області неодноразово оголошували траур. З околицями “впоралися”, тепер все перекотилося до міста. По телефону розповідають: велася перестрілка у районі, де розташовані дитячі садочки. Тепер з’ясувати, хто там “наші”, хто “не наші”, неможливо: камуфляж у всіх однаковий – хакі, без розпізнавальних знаків.
Коли почали бомбити поряд із “градів”, з вікон будинку ми спостерігали, як навколо їздять танки (таке досі бачили тільки в кіно). Танки спочатку були наші, а от нещодавно, розповідають мені по телефону, заїхало прямо через центр міста 19 російських.
У центрі Луганська знаходиться приватний сектор – мікрорайон Циганський яр. У мого кума там будинок з флігелем і маленькою прибудовою. Тепер від флігеля залишилася здоровенна яма, і половину тієї прибудови знесло. Але ця халупка взяла на себе удар, врятувала життя їхньому синові, а у домі тільки шибки повилітали. Якби не вона, було б велике горе.
– Хто залишився вдома?
– Мама і тато. Старшого сина я відправила у Шостку на Сумщину з родичкою, але вона працює бухгалтером, їй треба повертатися на роботу. Їхатимуть через Полтаву, і нарешті Вітю я заберу. Мама ще не пенсійного віку, її з роботи ніхто не відпускав. Та й жити за щось треба.
– А Ви за що живете?
– Я в Луганську встигла отримати допомогу на дитину, хоч відділення “ПриватБанку” вже давно не працюють і картки заблоковані. Кажуть, тимчасово, але невідомо, скільки того часу знадобиться. До цих подій у нас на роботу при бажанні влаштуватися можна було. Якщо на завод, то по спеціальності: кранівником, зварювальником, монтажником. Я за освітою – оператор ПК, але працювала 4 роки на аптечному складі – офіційно, із записом у трудовій книжці. Отримувала близько 2,5 тисячі гривень. Було важкувато, ящики вантажила, але й гроші за це платили. Тим, хто працює за мінімальну зарплату, без додаткового приробітку вижити складно.
Зараз довелося виїжджати, бо увірвався терпець: як починає бахкати, малий – у сльози. Став боятися гучних звуків. Приїхала з ним у Селещину, куди вже давно кликала Таня (переселенка з Луганська з двома дітьми, яка мешкає у домі Олени Стеценко). Ми з нею у Ряське з’їздили, а вчора всі – я, Лєна, Таня – спозаранку – сюди. Тут окрема хатка, спасибі господарям. Ми її вимили, прибрали, бо давно стояла порожня. Питну воду беремо у тьоті Галі, хазяйки двору, а з цього колодязя використовуємо для прання, миття посуду. Я приїхала з постільною білизною, а решту необхідного люди дали. Коли впоралися, нас тьотя Ніна усіх нагодувала. Сусіди принесли молоко, яйця. Далі будемо продукти в людей купувати. Хоч якийсь плюс – дитина натуральних харчів скуштує.
З чого все починалося
– Якісь експерти по телевізору зійшлися на тому, – розповідає Алла, – що якщо до осені це все не скінчиться, то розтягнеться на роки. Хочеться, щоб швидше. Нехай не першого вересня, хай до жовтня. А що зі школою робити, не знаю.
– З чого це все починалося?
– Стали торочити, що будуть нам нав’язувати лише українську мову. На цьому й почали спекулювати. Потім додалося залякування вступом до Євросоюзу. А потім зібралися наші люди й оголосили Луганську народну республіку. Вирішили, що будемо, як колись Крим: при Україні, але автономно, самі по собі. Мовляв, зможемо себе забезпечити. Не всі, звичайно, так думали, але багато. А як ми себе забезпечимо, коли ні заводів, ні шахт працюючих, нічого немає. Як бути бюджетникам: лікарям, вчителям? Хто їм платитиме? А пенсії, соціальні виплати? Нікого це не хвилювало. Отак самі собі влаштували референдум, самі пішли й проголосували. Спочатку планувалося, що станемо Луганською народною республікою і Росія забере нас до себе, як і Крим. Вважаю, що це дурня, ніхто з нашої сім’ї ні на який референдум не ходив. Навіщо Росії Луганськ? Хіба що через близькість до кордону. А тепер усі побачили, що Путіну ми не потрібні. Дуже багато людей, які були за ЛНР, свою думку змінили. Зрозуміли, що їх “кинули”. Зрозуміли, що це була помилка, але пізно: йде війна, яку назад не відкрутиш…
– Чи правда, що зараз у ополченці чоловіків призовного віку забирають насильно?
– Чула й таке, але знаю й інше: у ополчення йшли добровільно.
– Чому люди добровільно йдуть у цю м’ясорубку?
– Напевне, тому, що платять гроші. У маминої колеги з місяць тому син років 30–32 загинув поблизу Металіста (містечко біля Луганська. – Авт.). Був добровольцем. А із тих, хто до Києва повиїжджали, кажуть, багатьом повістки з військкомату поприходили, щоб ішли свій Луганськ захищати.
– Чи працює в місті торгівля?
– Дуже слабо. Багато постачальників повідмовлялися возити товар. Із м’ясних продуктів вибору вже не лишилося, допродають все зі складів. Там, де ковбаси лежали, полиці завалені кетчупом…
– Чи отримують луганчани зарплату?
– Мама на роботу ходить, бо Ахметов на своїх підприємствах гроші поки що платить. Тато на пенсії по інвалідності, у липні гроші отримав.
– Не складно звикати до маленького села?
– Ми не вибагливі. Спати є на чому, газ і світло є, шафка, куди речі скласти, також є, якийсь місяць протримаємося. Сьогодні приходив сільський голова, обіцяв допомогти з формальностями. Місяць тут прожити можна. Сподіваюся, що цього часу вистачить, щоб домовилися кому слід і припинили війну. А зараз пороз’їжджалися з Луганська, хто – у відпустку, хто – до родичів. Дітей у дворі залишилося одне-двоє: це з тих сімей, яким ну зовсім нікуди подітися, хто терпітиме до останнього. Якби не Таня з Лєною, і я б нікуди не зважилася їхати, бо і в нас рідні в інших областях немає.
– Чому, на Вашу думку, так сталося?
– Не знаю. Жили-жили, і раптом комусь захотілося відділитися… Як тепер це склеїти? Хочеться, щоб оцим (киває на малого) жилося вдома добре. Старший уже все розуміє. Телефонує: “Мамо, я скучив, хочу до тебе”. Ті, хто стріляє, ховаючись за спини мирних людей, мають бути покарані.

Ольга ЩЕГЛОВА
“Зоря Полтавщини”